Миколчині історії - Павленко Марина
МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
НАЙДА
Найда — це Миколчин пес.
Найда Миколку охороняє.
Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.
Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.
Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.
Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід завішано старою мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.
Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.
Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.
Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на Вулицю. Там вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням, а Найда бігає за найдокучливішими.
Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає.
Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І пес один-єдиний, хто знає, що Миколка — герой, і що він хороший. Коли Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а Миколка його врятував.
Відтоді Найда став Миколчиним.
Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.
Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Дворами. Там теж можна дещо підібрати.
Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його власниця, маленька Дівчинка, самотньо порпається в пісочку.
Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо Конструктор — Дівчинці?
І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, поспішають у бік Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в Миколчиних руках.
Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.
Вони змушені повернутись до Двору.
Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.
Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.
Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком порваної кросівки.
Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали приблудні коти!
— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.
Найда робить хвоста "бубликом": ду-уже нам потрібні ваші нікчемні Конструктори!
З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм незмінним героєм і повелителем.
ВЕЧЕРЯ
З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні, ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію — того не варто їсти!
Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами, але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.
Вирішили зганяти до Миколчиної хати.
Миколка поставив Найду "на шухері", а сам, скрадаючись, поліз між бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.
— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний, як чіп! — прошипів за хвірткою.
Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря. Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.
Ах, он воно що! "Змотуємо вудки"!.. Не змотувати їх треба, а навпаки, добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може, ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!
На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших цінних цікавих речей!..
Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..
Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на граблі, які дивом уціліли після "гостьових" атак. Вони дзвінко торохнули його по лобі.
Миколка сердито вилаявся "йолками-палками" й Вітчимом. Але, почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.
Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.
— Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку Миколка.
Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!
— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став хутко намотувати знахідку на граблі.
Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема, є тільки отвір, який засувається шматком фанери.
— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив дошку й ступив у бік Яру. — Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!
О, який розумний у Найди Миколка!
Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де течія Болотянки найсильніша.
Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:
— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! — хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — "за компанію".
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.
Окунці трохи колючі й деркі, але теж — кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі Халабудою.
І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це.
Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля груші?..
Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!
Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із Халабуди.
Просто все навколо мовби казало Найді: "Тікай!" — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.
Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!
І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й мурував. Щоб — на віки.
Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.
У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням скомандував господареві зайти слідом.
Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою: хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.
— Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?
Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!
"Рятуйся!" — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути було навіть горобців).
"Рятуйся!" — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.
"Рятуйся!" — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.
"Щось має статись, щось має статись, щось має статись!" — гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.
І сталось.
Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.
Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної води.
— Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його було неможливо.
Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.
Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.
Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.
Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева.