Вигнання з раю - Загребельний Павло
Ти хлопець поштивий. В тебе й дід оп, бач... Ну, одним словом, видай мені постанову!
— Постанову? Про що?
— Щоб перевіряли мій білет у автобусі.
— Я тут чоловік, ви ж знаєте, новий, а це питання складне, процедурне. Давайте домовимося так: я пораджуся з Гайною Панасівною, а тоді вже й зробимо все як годиться.
— То коли ж мені тепер навідатися? — підводячись з дивана, спитав Утюжок.
— Ну... Може, на тому тижні, а може...
— Ти тут бюрократії не розводь, синаш. Народ тебе обрав, то ти шапуйся!
— Та я шануватимусь.
— От-от! А постанову мені, значить, видай! І щоб з печаткою і підписану червоним чорнилом. Можна книжечкою, а можпа щоб і в рямця взяти й під скло.
Утюжок ще б довго теревепив, але його витіснив дядько Обеліск, користуючись правами службової особи.
— Діду,— сказав він суворо,— як виконавець сільської Ради, я повинен поговорити з головою.
— Та говори, чи я тобі що! — плюнув Утюжок, який уже відчував у Обеліску главу опозиції, що неминуче мала виникнути після тих змін, які сталися в керівництві.— Говори, та не заговорюйся! І отим своїм скажи, що отам перед сільрадою сидять!
Щойно за Утюжком зачинилися двері, Обеліск похмуро бовкнув:
— Утік!
— Хто?
— Та цей же — Пшопь.
— Куди?
— До Несвіжого.
— А що сталося?
— Каже: в мене малокультурна обстановка.
— І що — до Несвіжого? Добро, хоч не в дитячому садку отаборився.
— Ну! До ранку оббігав усо село і визприв, що в того хата набита новими меблями.
— І Несвіжий його пустив?
— Спробуй не пустити!
— Та він же сам у тій хаті не живе.
— Не живе, а Пшопь уже там.
— Як же йому вдалося?
— — Л я зпаю? Це по чоловік, а стихійне бєдствіє! І обеліска після такого не водрузиш. Плюнь і розітри!
— Ну, то вам же легше.
— Легше? Л моя Хвенька! Хто її приструппть? Думав, хоч цей, із сшшею.
— Якось воно владнається. Покличте до мене Гаппу Папасівпу.
Ллє замість Ганни Панасівни прийшла тітка Мотрона Твапівна.
Шкода, що філософи досі не зацікавилися видозмінами категорії часу стосовно до Веселоярська. Бо коли б вопи це зробили, то цавпо б зауважили дивну двоїстість цієї пайпевловпішої категорії у веселоярівськпх стопах. З одного боку, час, як і повсюди в світі, нестримно летів уперед і вперед, пе відступаючи ні перед якими перешкодами, не забігаючи вбоки, пе витанцьовуючи па місці; з другого ж — час тут мовби зупинився, закляк навіки, законсервувався, як музейний експонат, пе змінювався зовсім, а з ним так рамо позмінними лишалися й люди. Скільки Гриша іі пам'ятав, одні в селі були завжди дідами, інші дядьками й тітками, ще інші — просто такими або сякими, і ніхто не хотів переходити ні до наступної вікової категорії, пі до інших етапів. Його дід Левенець і Утюжок вічно були дідами, Обеліск — дядьком, Мотрона Іванівна — тіткою, Щусі й Самусі — просто Щусями іі Самусями. Тож ІГриші, як особі службовііі, доводилося сприймати все так, як воно велося, і відповідно ставитися до веселоярівців, виявляючи належну шану до їхніх титулів, закріплених за кожним довічно, піби |якісь баропські чи там графські звания.
і Мотропу Іванівну, скільки й жив, Гриша звав "тіткою". Це [була вродлива білолиця жінка, пишна, як пава, невнроблена й зледащіла до краю. Прославилася Мотрона Іванівна тим, що ніколи ртічого не робила, вічно придурювалася хворою і ніжпо-беззахис-лою, виходила заміж за дідів, зоставалася вдовою, знов виходила 'і зпов зоставалася вдовою. Про пеї казали: "Хочеш вмерти — Скопись па Мотроні!" І однаково женилися, зваблені її пишним тілом і ніжним голосочком.
— Грпшушо любий! — замуркотіла Мотрона Іванівна, мірячись обійняти Гришу навіть через стіл, за яким передбачливо ховався від неї молодий голова сільради.— Я ж тебе любила ще малесеньким, ти ж і тоді було таке гарненьке хлоп'ятко! Л тепер он який виріс!
— Мотропо Іванівно,— сухо кинув Гриша,— коли ви прийшли по ділу, то давайте про діло, бо тут, самі знаєте, установа серйозна...
— Та по ділу ж, по ділу!..
— Коли так, то прошу сідати, і я гас слухаю.
Мотрона Іванівпа довго всідалася па стілець, прилаштовуючи на сидіппі все, що треба було прилаштувати, тоді ще довше запихала за пазуху те, що звідти вперто впнихалося, тоді обдарувала Гришу пайяснішою усмішкою, після чого зненацька зачмихала носом і бризнула слізьми такими, що вони перелетіли й через стіл. Грпша розгублено підхопився, палив з графина води, подав Мотропі Іванівні.
— Випийте, тіт... пробачте, Мотроно Іванівно, впппйте й заспокойтеся, прошу вас. Що у вас? Не хвилюйтеся. Поможемо, lie треба тільки плакати. Пу, чесне слово, не треба! Ну, їй-богу!..
Але сльози в Мотропп Іванівни булп суто декоративні. Склянку з водою вона відсунула, на Гришу глянула навіть нодивовапо.
— Хіба я плачу?
— А що ж ви робите?
— То моя душа плаче, а я — ні. Я прийшла тебе спитати, Гри-іпо, як нового голову.
— Питайте.
— Ти ж от виріс у нашому селі і все бачив. Ти ж зпаєш, яка я нещасна?
— Ну...
— Та ти не стісняйся! Кажи: знаєш же? Скільки в мене було чоловіків?
— Пу...
— Чотири! А де вони всі? Боїшся сказати? То я тобі скажу сама! Набока де? Вмер. Білицький вмер? Вмер. Довгань вмер? Вмер. 1 Іьона вмер? Вмер. Скільки виходить?
— Чого?
— Вмерло.
— А-а, чотири.
— 1>ач, сам сказав: чотири. А пенсій у мене скільки?
— Пенсій?
— Та пенсій же! Скільки їх, ти думаєш? Одпа-однісінькаї А чом не чотири?
— Що ви, тітко Мотропо? Кому в нас по чотири пенсії платять?
— А в кого по чотири чоловіки вмирало — скажеш? Не скажеш! І піхто пе скаже! Цей Свиридон сидів тут тридцять год, то тільки зпущався з бідної вдови, па глум мене брав. А ти ж такий молоденький та гарненький, ти вже ж мені поможи!
І вона зпову загрозливо націлилася па Гришу повними сліз очима, як поливальна машина на київський газон. Гриші якось не хотілося ставати газоном, він мерщій став утішати Мотрону Іванівну.
— Тітко Мотроно, у вас справді... Таку справу одразу не... Знаєте що? Давайте зробимо так. Пошлемо в "Сільські вісті" запитання до юриста. Мовляв, так і так, просимо відповісти, пояснити й помогти... Бо в пас що? Звичайне село. Які тут можливості? Обмежені. Ви тут пе вміщаєтесь аж ніяк, Мотроно Іванівно. Вам треба ширше, на всю республіку. А республіка — це вже сила! Розумієте?
— Сила, кажеш? — заясніла білим лицем Мотропа Іванівна.
— Точно!
— І поможе?
— Вже як там пе поможе, то ніде!
— Иу, хіба що. Так ти сам і напишеш, чп як?
— Я напишу, а ви тільки підпишетесь.
— Підпишуся, підпишуся! Он і Набока вмер, і Білицький вмер, j Цьопа...
Гршпа, здається, починав розуміти, чому дядько Зновобрать саме на цьому стані суспільного розвитку вирішив передати владу іншому. Але чому цим іпшпм мав стати віп, Гриша Левепець? Міг би запитати upo це Ганну Панасівну, яка саме входила до кабінету, але спитав про інше:
— Ганно Панасівно, у вас оце тут завжди стільки людей?
— А ви їх повинні приймати і задовольняти їхні прохання іі вимоги.
— Задовольняти? А коли я не можу?
— Вас обрали для того, щоб ви змогли. Ось я принесла сьогоднішню центральну газету, в ній якраз стаття про сільську Раду. Називається "Сто турбот". Я тут підкреслила найголовнішо.
— Сто турбот? Підкреслили?
— Свиридоп Карпович завжди просив мене підкреслювати те, що стосується пас, бо він газет читати пе мав часу...
! — Не мав часу? Як то?
— Ви теж пе матимете. Бачите ж, тут написано: "Сто турбот".
— То це що в мене тепер — не жпття, а стотурботність? Ганна Панасівна була втілене терпіння.
— Ось тут написано. Дивіться: "Нашому голові сільської Ради |до всього є діло. І чи налагоджене гаряче харчування мехапізато-ірів, і як працює побутова кімната в тваринників, і чи не зривас-іться графік приїзду автолавки, і чи не порушується рішепня сіль-викопкому допомогти багатодітній сім'ї — в першу чергу завезти паливо, виорати город, забезпечити малюків одягом, безплатним харчуванням. Сто питань, сто проблем у нашого голови, і йому їх [вирішувати, бо це задля людей".
І 3 усього прочитаного Гриша зачепився за слова "забезпечити [малюків одягом", які злякали його пайбільше, бо не мав ніякого [досвіду в цій справі, але Ганна Панасівна пе дала йому часу па переляк, спокійно поклала газету на стіл і повідомила:
— Там до вас ваша помічниця.
— Яка помічниця? — аж підстрибнув Гриша. Коли б мав демонічні здібності, то звився б під стелю, вище, до самого псба, у космос, у безміри.— Яка в біса помічниця?
— Ваша. З комбайна.
І вже Ганни Панасівни немає, а в кімнаті дитя з пречистими очима, в яких витанцьовують чорно-сизі, як ресорна сталь, дияволи, його вчорашня помічниця Вірочка, яка десять днів тому закінчила десять класів і добровільно зголосилася, зголосп... зго... Бічному Гришипому помічникові Подану нарешті дали комбайн, Триша зостався сам па "Колосі", машина підготовлена до збирання, ніяких проблем (до першої загінки, скажемо прямо, бо тільки перша загінка все скаже), але ж помічник потрібен, хоч як там хочеш,— і ось приходить до нього ця Вірочка і виграє очима так, як тільки іі уміють вигравати веселоярівські дівчата, а Гриші треба не це грання, а робота. Десять днів віп тільки про це п говорив Вірочці, та ось питання з питань: чи вона його слухала?
Може, для того, щоб сказати про це, і прийшла сьогодні до сільської Ради?
— Сідай, Вірочко,— сказав Гриша напівофіційно.
— Я сяду,— сказала вона покірливо.
— Як там паш комбайн?
— А я пе знаю.
— Як то ти не знаєш?
— А мепі нецікаво. Тут Гриша обурився:
— Що ж тобі цікаво? Мене висмикнули, забрали сюди, комбайн зостався сиротою, ти там господиня, і тобі байдуже? Ти ж сама можеш бути комбайнеркою! Вирости й до Переверзєвої! Училася в самого Безкоровайного. Маєш свідоцтво.
— Що мені те свідоцтво? Я не можу без вас.
— Ну, ну,— сказав Гриша,— нривчаНся до самостійності.
— Ви не так мене зрозуміли,— ангельським голосочком промовила Віра.
— Ие так зрозумів? А як тебе розуміти?
— Я пе можу цього сказати усно, тому підготувала листа.
— Лпстн-а? Якого листа?
— У трьох примірниках. І один з ппх я залишаю вам, а сама йду і ждатиму...
Вона справді поклала перед Гришею якусь цидулу і пишкрм зникла.
Десь ми там згадували про греків, про їхні міфи і про незграбні спроби новітньої міфикології, але чого було варте все це поруч з аркушиком паперу, що ліг на столі перед Гришею Левенцем, мовби прилетівши з якихось незвіданих міфічних світів.
