Вигнання з раю - Загребельний Павло

Але тактпчно-історпчна помилка дядька Обеліска полягає в тому, що він побажав утримати свою Хвеньку не власними руками, а чужими. А це, як відомо з історії людства, не вдавалося ще нікому і ніколи не вдасться. Чому? Спитайте про це у самих жінок.

Тим часом дядько Обеліск бігав перед будинком сільської Ради, топтав своїми босими ногами клумби з квітами, зирив, визирав і прозирав па шосе до самих Шпилів і, щойно виткнулася з-за них сільгосптехиіківська літучка, полетів до вестибюля, і по сходах, і по коридорах з пеймовірннм галасом:

— їдуть! Вже їдуть! Вже вони тут! Вже ось вопп!..

Як стверджують наші наукові авторитети, кілька українців, спраглих знань,, свого часу слухали лекції славетного філософа Канта. Згодом вони загубплтіся в холодних полях історії, і ми так і не можемо знайти їхпіх пащадків. Але Гриша Левенець відчув себе одним з тих нащадків, коли, піддавшись дії панічного галасування дядька Обеліска, вискочив зі свого кабінету, вибіг до клумб, вибіг па дорогу, став перед літучкою, яка теж стала перед ним, глянув у сподіванні і... Як сказав філософ Кант: "Сміх є афект від несподіваного перетворення напруженого очікуваппя в ніщо".

Шофер загальмував. Літучка стала. Гриша підбіг до кабіни, зазирнув, крикнув:

— Привіз?

— Кого? — спитав шофер в уповільпспо-степовому ритмі.

— Та того ж, із свинею.

— Нема.

— Як то — нема?

— Не було вже.

— Де ж він?

— Сказалп, поїхав з Самусем.

— З Самусем?

— Ля там знаю?

Шофер газоиув — і гайда! Він не підлягав пі сільраді, пі колгоспові, ніяким адміністративно-територіальним поділам — у нього своє начальство, свос відомство, своя юрисдикція, кажучи по-вчс-ному. Та це вже Гришу сьогодні пе цікавило. Він мав тепер ждати молодшого Самуся, я кпи чомусь опппився в райцентрі, пе знати як довідався, що біля райнаросвіти сидить чоловік із свинею, який має їхати до Веселоярська, забрав того чоловіка і...

Ох, цс "і" і три крапки після нього! Скільки читацьких сердець падало з прірви п безвісти від самого тільки графічного, сказати б, споглядання цього друкарського витвору: зображення звукового знака і загадкових трьох крапок! Але паша розповідь розрахована па селянські серця, які не знають інфарктів, нікуди пе падають і пе провалюються, а вперто й послідовно розганяють кров по жилавих тілах, виконуючи своє природне призначення.

Гриша Левенець, хоч і вознесений на вершини влади, пе забув свого походження і свого селянського серця, його не злякало оте кантіанське перетворення напруженого очікування в піщо, наділений від природи необхідною терплячістю, віп зрозумів, що все для нього тільки починається, що випробування можуть бути тільки корисні,— отож треба було погамувати свос серце, забути про все, навіть про Даиіуньку, і вперто ждати приїзду чоловіка з свинею.

Тепер його мав привезти молодпй Самусь, а куди ж він його й привезе, як пе до сільради?

Очікування виявилося затяжливим. Можпа було б сказати: аж до темряви. Ллє ж яка темрява при суцільній електрифікації нашого сільського господарства? Дядько Обеліск гордовито пояснював молодому голові, що довкола сільрадівської садиби сяє тридцять дві електролампочки і тому, мовляв, тут ясно, як удень, через що йому самому часто не хочеться й додому, бо про сон він забуває при такому світлі, а вже що й про Хвепьку забуває, то про це спаси й помилуй!

Гриша про свою Дашупьку такого б пе сказав, але службовий обов'язок примушував сьогодні пе йти додому, а насолоджуватися сяянням тридцяти двох електролампочок і ждатп Самуссоої мапга-нп з новим веселоярівськпм громадянином.

І ось тут Гриша, мабуть, уперше відчув у собі дію механізму влади. Враження таке, піби накрутили в тобі тугу пружину, а тепер іїона стала розкручуватися, і запрацювали певидимі коліщатка, грибочки, маховички. Щоб пас ие звинувачували в механіцизмі

i наслідуванні філософа Ламстрі, одразу застережемося, що маємо на увазі коліщатка, трнбочки, маховички соціальпо-біологічпі, які можна б назвати й інакше: відчуття обов'язку, громадянська честь, вірність. Передовсім відчув він невідповідність такого питання, як робочий день для колгоспника і службовця в селі. Ще вчора був механізатором, який дивився не на годиішпк, а иа сонце (в жнива

ii на сонце не дивилися ніколи), сьогодні ж, виходило, робочий

день у нього кінчався о шостій вечора (дня!), коли в полях ще

гримлять мотори і робота тільки набирає розмаху, коли пастухи

ще й у гадці не мають попроваджувати корів додому, коли господи-

ні так само далекі від думки готувати вечерю для тих, хто в полі,

коли павіть у сільському Будинку культури ще все перебуває в

стані анабіозу, простіше кажучи — сплячки, і оживе тільки з по-

чатком темряви і завершенням денного циклу робіт, коли його не-

повторна, неперсвершена, єдпна в світі Дашунька ще тільки за-

кладає раціони на завтра, а мама Сашка готується до останнього

[Сьогодні доїння, вже не кажучи про десятки інших колгоснних спе-

ціальпостсй, які можна б перелічувати досить довго і мальовничо

(скажемо від себе).

Ну, гаразд, подумав Гриша, а навіщо ж ііому даються оті зайві години, коли всі його земляки запекло трудяться, як то сказано, в поті чола? Чи тільки для того, щоб втішатися своїм становищем |і неробством? Гай-гай! Гриша Левенець був вихований не в таких традиціях. Хай собі Гайна Панасівна, закінчивши свій сільрадівський день, поспішає додому, де в неї ціле маленьке господарство, іплсміпппк з трьома дітьми, яких вона має доглядати, та ще й стара хвора сестра. Хай дядько Зновобрать, який заслужив собі гід-іність і шану, визначає тепер, коли і скільки має затримуватися [В сільській Раді,— він же, Григорій Левенець, повинен чесно і самовіддано виконувати свої обов'язки, постійно і старанно, і Ось так вони й опинилися з Обеліском перед прекрасним (хай позаздрять тисячі інших сільрад!) будинком Веселоярівської сільради, астрономічний день, власне, вже кінчався, але небесного сзітла на землі ще було досить, тож Гриша під дією своїх невидимих механізмів влади, а ще більше від переживань про невідповідність праці хліборобської і службівської, мимоволі звернув увагу на оті тридцять дві електролампочки, що ними так пишався дядько Обеліск. Гриша згадав, що садпба мами Сашки освітлювалася тільки однією електролампочкою, та й та була на стовпі, що стояв на вулиці. І, до речі, було досить. А тут цілих тридцять дві лампочки!

Вихований тіткою Лисичкою, віп мимоволі став лічити. На комбайні це було просто. Квадратний метр, тоді гектар, тоді скільки колосків, а в кожному колоску скільки зерипп,— ось і все твоє вміння, твоя чесність, твоя громадянськість. Скосив, підняв, обмолотив, урятував — честь тобі й хвала; зоставив на землі, притоптав, прикотив колесами, зневажив — ганьба довічна!

А тепер ці ламночки довкола сільрадівського будинку. Чи це не ті самі колоски, які ми мільйонами кидаемо на землю через недосконалість нашпх машин і наших душ? Ощадливе селянське око Грпші Левенця найперше засліпилося отпмп тридцятьма двома електролампочками, а тоді, порушуючи всі відомі закопп оптики, поглянуло всередппу самого себе, і що ж вопо там побачило? Мар-нотратпнцтво і більше нічого!

Гриша Левенець, навчений тіткою Лпспчкою лічити кожне зернятко, кожен колосок, кожне стебельце, мимоволі став лічити всі оці електролампочки, які мп засвічуймо де треба й де не треба. Ось він голова сільради. А скільки сільрад на Україні? Віп цього не знав, але здогадувався, що не менше п'ятнадцяти або й двадцяти тисяч. Двадцять тисяч сільрад, і кожна — по тридцять електролампочок тільки для зовнішнього освітлення! Які Дпіпрогсси можуть настачити стільки електроенергії?

Гриша вжахпувся від своїх підрахунків і спитав дядька Обеліска:

— А хто засвічує все це світло у Веселоярську?

— Як хто? — здивувався Обеліск.— Таж я!

— А вам не здається, що в пас багато горить зайвих лампочок?

— Зайвих?

Дядько Обеліск пе знав цього слова. То правда, що Хвепька своїм марнотратимцтпом давно вже довела його до розпачу. Все, що віп заробляв і виробляв завдяки своїм трудовим зусиллям, вона вже й пе розфітькувала, як-то кажеться, а розхвенькувала, коли так можна висловитися. Але ж то своє! А коли брати в державних масштабах, то тут Обеліск за розмах, за перевиконання, за достроковість у всьому! Нащо тому вугіллю, нафті, газу залягати в землі, питається? Видобути достроково, використати, попалпти і водрузити обеліск!

— Владі треба буть щедрою! — заявив Обеліск.

— Щедрою? А за чий рахунок?

— Так нам же за електрику платить колгосп.

— Колгосп? — не повірив Грпша.

— А ви ж думали! В сільраді таких асигнуванні не було й по буде.

Гриша промовчав, щоб приховати свою необізнаність, ало в думці поклав з усім розібратися як слід і першим своїм кроком на високому посту визначив боротьбу за економію і ощадливість. Обставини ж складалися так, що ніяк не економилося найдорого-цінніше надбання нового голови — час. Майже цілий робочий день з'їдений клопотами з цим невідомим Пшонем, а тепер ще й доводилося доточувати до робочого дпя мало не півночі. Ждали вони обидва неоднаково. Гриші давно вже кортіло додому, а дядькові Обеліску не терпілося побачити чоловіка, на якого віп покладав

гякі великі (майже пездійсненні) надії. Тому нетерплячка Обеліска була все ж таки більша, і він перший почув ще за Шпилями Г-амусеву машину.

— Ідуть!

— Може, ще й пе вони,— мляво заперечив Гриша.

— Та чті я не знаю, як оте Самуссня гарикає мотором! А он уже й світить! На одній фарі хто в нас їздить? Тільки Давидко Самусів! Таке вже ледащо! ■

Машина тпм часом скотилася зі Шпилів і вже висвітлювала сліпучою фарою спершу Грпшу, тоді Обеліска. Скреготнули гальма, Давидко г.л"уну'всл з кабіни, закричав:

— Станція Березаії, кому треба — вилізай!

В п'ятитонному кузові піднялося щось темне, високе, колюче, перемахнуло через борт, заторохтіло маслаччям, гепнуло на землю. Обеліск кинувся підтримати, але не встиг і був зневажений чи то аа це, а чи за надмірну запопадливість. Темний чоловік одразу г.изирпв Грпшу, який стояв пепорушно трохи осторонь, посунув па нього і в'їдливим голосом одрекомендувався:

— Пшопь.

Гриша назвав себе і спитав, як доїхали. І — Як доїхали? — ще в'їдливіше промовпв Пшонь.— А це б я вас, молодий керівнику, мав запитати! Порозпускали свої кадри до форменого безобразія! Цей ваш шофер обгасав зо мною весь район! Туди везе, туди підвозить, там забирає, там підбирає, суцільні ліві рейси! Я цього так не подарую! У мене свипя, а вопа тварина делікатна, їй тряска в кузові протипоказана.

Тут парешті просунувся в розмову Обеліск, якого Пшопь уперто ігнорував.

— То свиня, виходить, з вами? — лагідненько поспитав Обеліск.

— А ви хто такий? — огризнувся Пшонь.

Обеліск значущо, як і годилося з його багатолітнім стажем, назвав свою посаду, а па додачу повідомив, що віп бере товариша Пшоня до остаточного його влаштування у Веселоярську до себе на квартиру.

— Ага,— не збавляючи своєї паступальпості, в'ївся в нього ,Пшопь.— Мене на квартиру.