Вигнання з раю - Загребельний Павло

А мою свиню?

— Свиню на ковбаси,— дозволив собі пол*артувати дядько Обеліск.

— Секундочку! — протяжливо мовив Пшопь.— Сек-кундочку! Що ви сказали? Повторіть!

І вже не знати звідки з'явився в його руках довжелезний блок-нотяра, звис мало пе до самої землі, як висолоплений собачий язик, а над тим язиком — в'їдливе:

— Повторіть! Запишемо. Для карасиків.

— Темпу вато ж,— зітхнув Обеліск.

і — Я й павпомацкп! Сек-кундочку...

Власне, на темряву при тридцяти двох електролампочках скаржитися не доводилося, і Грпша міг досхочу пампл у натиск новим веселоярівським надбанням, яке впало йому як сніг на голову.

Який впгляд мав цеп іііпонь? Візьміть мумію якого-небудь єгипетського фараона, обдеріть з пеї всі оті лляні пелюшки, якими вона сповита, натомість надягніть тренувальний бавоішяннй костюм, приклейте під носом ондатрові вуса, можна б сказати: вуса — як у Бісмарка. Але хто сьогодні знак, що таке Бісмарк? А ондатрову шайку знають усі. Отож: ондатрові вуса, иошмаруйте замість бальзаму скипидаром (можна червоним стрючковпм перцем) там, до п самі знаєте,— і відскакуйте якомога далі, бо вопо пе тільки оживе, а ще й запише вас у свій блокпотяру.

Спитаєте: звідки у фараонів лляпі пелюшки? Дуже просто. Льоп розводили наші предки скіфи і експортували в країну Озіріса. Один мій знайомий археолог христом-богом клянеться, що в отих південних могилах, де познаходили вже цілі тонни золота, поховані не скіфи, а якісь пеппсьмеппі (бо жодного ж напису ніде!) грабіжники, вівчарі й козопаси, що грабували своїх північних сусідів, коли ті після вдалої торгівлі з греками і єгиптянами поверталися до своїх країв. Оті пограбовані саме й були скіфи, що жили трохи на північ од Києва на лінії Чернігів — Житомир, вирощували льон, продавали його всьому античному світові, і тому їхні могили треба шукати саме там, а не в Причорномор'ї. Та могили нікуди не подінуться. Настане черга, введемо в плани, знайдемо, розкопаємо, пересвідчимося, може, добудемо там і якогось золота. А де взяти мумію фараона? Поки не закривали одеського товчка, мумію можна було купити там — від фараоненят до старих маслакуватих фараонів,— і продукуй собі пшонів і лшоненят хоч сотнями. Тепер уже нічого пірамідного в Одесі не купиш, а в одеських катакомбах, відомо ж, ніяких мумій фараонівських ніколи не водилося. Будемо вважати, що Веселоярську пощастило. Чоловік з пірамідною зовнішністю і, може, й свідомістю теж пірамідною? А чп буває така свідомість? І чи буває, скажімо, свідомість катакомбна?

Про все це Гриші Левепцю ще тільки належало довідатися.

— Ви, значить, з райцентру? — обережно поцікавився Гриша. Пшоня аж затіпало від такого прішпженпя.

— З рай...? — крикнув вій.— 3 районного центру? Я, Пшопь? Хто це сказав? Я з обласного! Я виконував обов'язки завідуючого фізкультурною кафедрою в сільгоснінституті!

Гриша ступнув назад од Пшоня. Він ще тільки мріяв про заочний сільгоспіпститут, а тут аж завкафедрою! Може, й професор?

— То як же? — не міг збагнути Гриша.— Я маю на увазі, як же це ви до нас?

— Поклик серця! — пирхнув ІІшонь.

— А свиня? — втрутився в розмову Обеліск.

— Свипя — премія.

— Не пойняв.

Г — За великі заслуги. Преміального фонду в ректора не було, п без премії хто б мсис відпустив! Я іі підказав. Інститут мав своє послідпс господарство. Свипоферма там теж с. Л ця свиня така породиста, що перекусала всю свиноферму. Я й кажу: була — пе пула, заберу цю агресорку! Так і владнали. Можу показати посвідчення.

І — Та не треба! — кволо махнув рукою Грпша.

— Ні, треба! Ви представник влади і масте знатп, що з мепе псе по закону. Для мене закон — святиня!.. У вас тут у селі свиноферма є?

— Невеличка в колгоспі.

— А мені великої п не треба. Моя евппя компанії по переносить. Треба їй там виділити бокс метрів на дванадцять, бо це ж порода! Свиня унікальна. Вчені в інституті так і ие зуміли з'ясувати, чи вона чорна з білими латками, чи біла з чорними латками! А який у неї писок! Як сковорода для яєчні!

От халепа, подумав Грпша, до унікальних кіз та ще й унікальна свиня! Та Пшопь пе дав йому довго журитися.

— Це ще пе все,— заявив він.— Через три місяці їй треба до кнура, а кнур такої породи аж у сусідині області. Так що попрошу :продумати це питаппя, щоб воно не захопило вас зненацька.

— А може, вона до ранку побуде в кузові? — несміливо запропонував Грпша.

— Що? В кузові? Сек-кундочку! Повторіть, що ви сказали. Запишемо. Для карасиків.

Иа Пшопевпх "карасиків" Гриша якось не зважив: мало там за яко слово зачіпається язпк у чоловіка. А треба було б зважити, ; ой треба!

І ЛЕТІВ ГОРОБЕЦЬ...

! — Вітаю! — сказала Дашупька.

— З чим? — спитав Грпша.

— З тим. Я гибію до почі па фермах, тп вічно пропадав коло свого комбайна, тепер перевелп па легшу роботу — і зпов до півночі там сидиш!

— Иа легшу роботу? Хто це тобі таке сказав?

— Сама бачу. Що твій Зновобрать робив? Відвідувачів у сільраді прігймав? Ото и твоя тепер уся робота!

— Та тп!..— Гриша аж задихнувся од такої несправедливості. І хоч би хто чужий, а то власпа дружиш", спеціаліст, передова сила в колгоспі! — Та тп уявляєш, що ото таке кажеш?

— І уявляти нічого. Зновобрать і не ворушився під черевиком у Зіньки Федорівни, тепер ти туди лізеш? Після того ти мені й по чоловік, так і знай!

Отакий ультиматум! Ангелом Грпша Дашупьку пе міг назвати й до шлюбу, а вже опісля, то спаси й помилуй,— давалося взнаки ото всезаґальпе чоловіче поклоніння й плазування перед псю. Але щоб отак у перший день иовоносадності?

Грпша спробував злагідиити дружину, притираючись до пеї плечем, але Дашунька не піддалася і па зближення не пішла. Вередлива, як іноземна держава з багатими надрами.

— Ти хоч уявляєш, що маєш робити? — насмішкувато глянула на Гришу Дашунька.

— Ну, є план роботи. Сесії, депутатські комісії, все там...

— План, план! А про престпж ти хоч подумав?

— Про престиж? Чий?

— ЧИЙ, ЧИЙ! Представника Радянської влади — ось ЧИЙ!

Грпша не знав, що п казати. Не міг же він ось так одразу думати про таке велике. Ні часу для цього ще не мав, пі досвіду, ні... А Дашуііьці вже подавай! Жіноча нетерплячка чп просто примхи?

Вій знову спробував піти на зблпжеппя, але дружина виявила твердість і непоступливість, навіть постелила Гриші окремо, щоб уберегти його від пустоголовості й створити умови для державного думання.

Будемо відверті: Грпша не хотів сушити голови проблемами, натомість набагато охочіше віддавався покликові живого життя. І тому вперто намагався подолати той рубіж, який воздвигла між ними Дашунька, і впродовж тих залишків ночі, які ще над ними туманилися, песмілпво наближався до дружипи, сподіваючись на тс й на се, але щоразу вимуїнеиий був відходити перед її категоричними:

— Одстань!

— Одчепись!

— Іди геть!

— Набрид!

— Дай спокій!

— Хочу спати!

Такі висловлювання навіть індійського слона збили б з ніг, але Гриша вистояв, мовчки відступив і так само мовчки заповзявся довести Дашуньці, що він не те що, а й навіть, і коли треба, то...

Колись казали: "Жінка в колгоспі — велика сила". А хіба тільки в колгоспі? І чи по стали мп жертвами чоловічої самовпевненості, уперто стверджуючи, що вся земна цивілізація — це породження патріархату, тобто чоловічого панування, диктату і зверхності? То тільки чоловікам так хотілося думати (а чоловіків па Землі завжди чомусь було менше, ніж жінок, може, тому, що чоловіків убивали па війнах), насправді ж у всі віки господинями жпт-тя (і навіть творцями політичних систем) були наші прекрасні подруги, володарки наших дум, чуттів і снів, повелительки й богині, непідкупні диктаторки, які завжди прагнуть нездійсненного, але й перші усвідомлюють цю нездійсненність.

Гриша так і не заснув до ранку, караючись відсутністю великих дум, до яких спонукала його Дашунька, коли ж задрімав, а тоді элякано прокинувся, то вже сопце на небі підбилося аж он де, дру-

"киіш, ясна річ, пе було, мами Сашки так само, на сковорідці синіла гумовозахолола ясчшт, сонце глумливо сяяло пе так над Весело-ярськом, як над новим головою сільської Ради Гришею і'Ісвенцем.

Віп пішов на роботу пішки, відчуваючи перевагу над усіма тими головами, керівника .ми, начальниками, яких неодміппо возять прикріпленими до них машинами.

Будемо вважати це думками по дорозі, а тим часом Гриша Ле-иенець дійшов до будинку сільської Ради, Ганна Панасівна, привітавшись, відчинила двері його кабінету, дядько Обеліск приніс графин із свіжою водою, починався новий день його діяльності па новій посаді.

Гаппа Панасівна ирішесла цілий пук газет, поклала їх на стіл перед Гришею, мовчки тицьнула па підкреслепо червоним олівцем.

— Що це? — спитав Гриша.

— Матеріали з преси,— відповіла Ганна Панасівна.

— Я сам читатиму. Гаразд?

— Та гаразд,— сказала Ганна Панасівна,— але ви ще не все знаєте.

— А що мені треба ще зпатп? — насторожився Гриша.

І — Цього піхто й ніколи пе МОЯІЄ точно визначити,— мудро [усміхнулася Гаппа Панасівна. І, вже йдучи до своєї кімнати, мимохідь, як то кажуть, повідомила: , — Там до вас дід Утюжок!

і Почувши про діда Уткнкка, Гриша усміхнувся, бо згадав, як |той топив фашистського фельдмаршала і як одержав подяку від Верховпого.

Дід Утюжок був сповнений найсерйозніших намірів. Не зворушило його іі те, що повий голова сільради вийшов зустрічати аж ідо дверей, і ввів до кабінету, притримуючи за лікоть, і запропонував сідати, й не на офіційний стілець біля столу, а на диван під стіною.

[ — Тп, Гришо. сядь, а тоді вже я,— сказав Утюжок.

— Та ні, ви спершу, а вже тоді я. ! — А ось же тп!

— Не можу. Ви паш шановний громадянин...

— Ага, шановний? — Дід Утюжок нарешті сів.— Шановний, я тебе питаю?

— Шановний.

— І почесний пенсіонер за мої заслуги?

— Почесний.

— Так, так. так. А хто в нас відає автобусом? Сільрада?

— Громадським транспортом — сільрада.

— А ти знаєш, що мені за мої заслуги вручено па довічне користування білет на автобус?

— Знаю. Сам голосував за це на правлінні.

— Ну, а що твій автобус? Оте Лосепя, що там шоферує, перевіряє у всіх білети, а в мене й пе дивиться. У вас, діду, пожизнєнний, можете й пе показувати. Як то не показувати? За яким таким правом? Л я хочу показувати і щоб усі бачили! Зіпька Федорівпа свої ордени показує? Показує! Такі видзвонює ними, так і видзвонює! Л в мене почесний білет! Яке віп має право по перевіряти? Я тебе питаю: має віп право?

— Пе має.

— Я так і знав.