Вигнання з раю - Загребельний Павло

Йдіть працюйте...

Подивитися, як зустріне Безтурботного підступна опозиція, Гриша пе зміг, бо до кабінету ввійшла... Дашунька.

— Ти? — здивувався Гриша.

— Я. А що — пе можна?

— Та чого там? Тільки ж, я думаю, ти на фермах...

— А я па пастівпик їду, по дорозі й забігла. Побачити, як ти тут... Ти що — курив? Повно диму.

— оакурпта тут...

— Л цс що в попільничці? Попіл? Щось палив?

— Доведуть так, що іі сам згорпш.

— Вач, як я вчасно! Не треба було згоджуватися! А вже коли обрали, то впкорпсіай хоч вільний час...

— Який час, де ти його тут знайшла!

— Знайдеш! Зумісш знайти. Це ж не комбайн, що повинен Косити вдень і вночі. Отож, поки маєш1 час, вступай иа заочний, Кінчай інститут і втікай звідси, поки цілий! Чуєш? Иу, я побігла, ро машина жде! Та повідчиняй вікна — дихати нічим!

Дашуньку змінив директор школи, той самий, що на похороні старого Щуся вишкріб з якихось давніх історій звідомлення про те, що в козаків колись був полковник на прізвище Самусь. Відтоді на директора всселоярівці дивилися як па чоловіка педореч-ного, сьогоднішні його відвідини були й геть недоречні. Він по встиг і ирпвітатпся як слід з новим головою сільради — і вже в наступ:

— Товаришу Левенець, кого ви мені привезли?

— А кого я вам привіз?

— Ну, цього Пшоня. Де вп його взяли?

— Хіба я його десь брав? Віп сам узявся.

— На мою голову! Це ж ие людпиа, а якесь стихійне лихо!

— Може, пе тількп па вашу, а й па мою голову? А де взявся — це справа райнаросвіти. Вона підбирає кадри.

— Кадри! — застогнав директор.— Пшопь цілий ранок мучить мене якоюсь довідкою на свиню! Ну, скажіть мені: яке відношення може мати директор школи до чиєїсь там свині?

— А я, по-вашому, повинен мати?

— У вас об'єднуюча влада.

— Щодо влади, то тут ще треба розібратися,— спокійно зауважив Гриша.— У мене якось не було часу, щоб помітити, чи маю якусь владу, чи ні. Наді мною — так. Наді мною владу мають усі, і безмежну, а я... Що ж до Пшоня, то розберемося. Хтось же його сюди прислав? Не впав же він з неба?

— Коли б справді впав з пеба, ним би хоч паука зацікавилася,— гірко усміхнувся директор,— а так що?

— А так доведеться нам,— заспокоїв його Гриша, може, вперше за сьогодні відчуваючи у повній мірі відповідальність свого становища.

Так заспокоївши директора і провівши його до сходів, Гриша зазирпув до кімнати, відведеної для Зновобрать, і побачив там свого птаповного попередника, який тупцяв біля вікпа, про щось на мигах перемовляючись чи то з Обеліском, який стояв тут-таки, а чп то з отою оиогшцісю між клумбами. Про опозицію Грнші стрельнуло в голову, коли зауважив босі Обеліскові погн. Досі якось па це не звертав уваги, а тепер само звернулося. Таки ж службова особа, в державному приміщенні, а така, сказати б, непоштивість. Л може, цс па знак солідарності з босою опозицією?

— Бачили отам між клумба мп? — спитав Грпша.— Я на них зранку дивлюся. Підсилають до мене то того, то того. Хочуть винести з рівноваги. Що цс, Свиридоне Карповичу,—опозиція, чи як?

— Опозиції, кажеться-говорпться, у Веселоярську нема,— спокійно пояснив Зновобрать,— у пас едність.

— Гаразд, я не проти єдності, але ж дихати не дають. Оглушили скаргами і дріб'язком.

— А то, кажеться-говорпться, може, народний контроль. Перевіряють, як справляєшся.

— Чи не забагато перевіряльників па один день? А тут ще Крикливець. Вимагає якісь зведення. Хіба сільрада зведення повинна даватп? Я думав — тільки колгосп.

— Спитай Ганну Панасівну, вона все знає. Я вже год з десять нічого в район не писав. Тп спитай Ганну Панасівну, спитай. Бо вона, кажеться-говорпться, переживає. Женщина.

Ганна Панасівна одразу й принесла Грпші цілий оберемок паперів, але пе дала в пих заглибитися, повідомивши:

— Там до вас лімітрофи.

— Хто-хто?

— Це я вичитала колись таке слово в одного письменника. Означає: проміжні маленькі держави між великими. То я так називаю тих людей, що ніби проміжні між містом і селом. Ні тобі, господи, ні тобі, боже.

— Тобто: пі богові свічка, пі чортові кочерга? — уточнив Гриша, а сам подумав: невже опозиція організувала проти нього'ще й цих лімітрофів? Але вже й цікавість пойняла його: що воно за люди і чого їм треба? — То кличте, хай заходять,— попросив Ганну Панасівну.

Лімітрофів було шість чи сім, точно перелічити Гриша не зміг, бо дуже рябіло в очах, до того ж вопи безперервно пересувалися по кабінету, налітали на Григау, обмацували оті снопи попід стіною, але тут новий голова делікатно, та вперто відтручував їх, закликаючи вгамуватися і викладати суть справи, яка їх сюди привела.

Лімітрофи булп нівроку собі чолов'яги, віку середнього, вгодованості впще середньої, одягнені всі однаково: захисного кольору куртки з безліччю кишень, застібок, ґудзиків і гапликів, такі самі штани, гумові чоботи для бродіння, кепки з довжелезними сонцезахисними козирками; у кожного рюкзак і всіляке причандалля, дорогі спінінги в ще дорожчих чохлах, на поясах поягі, сокирки, лопатки. Споряджені— хоч і Еверест штурмувати!

— То що у вас, товариші? — спитав Гриша, ледве втримавшись од того, щоб не назвати їх лімітрофами.

— Безобразіє! — закричали лімітрофи.

— Показове село, а що тут діється!

— Ошу капці!

— І Іроіідпсвіти!

— Беззаконня!

— Мп цього так по облишимо!

— Знайдемо на вас управу!

— Так,— підсумував Гриша.— Все прекрасно, дорогі товариші, ¡ii мепс бачите вперше, я так само вперше маю приємність і честь •пчппі ü слухатп вас. Але чи не можна б зрозумілішс?

Аж тоді лімітрофи трохп вгамувалися, паперед виступив пай-Іи'одоваиіший і поважно мовив:

— У вас тут збудовано став.

— Точпо,— підтвердив Гриша.

— У всіх газетах розписали його незвичайну форму, площу цзеркала, сподівані, прибутки від риборозведення, від коропів, товстолобиків, амурів і навіть бестера.

— Розписали,— згодився Гриша.

— Ми покинули свої справи, а всі ми займаємося дуже відповідальними справами і приїхали сюди.

— Ага, приїхали.

— Щоб перевірити й переконатися.

— Припустимо,— сказав Гриша.

— Ви що — сумніваєтесь?

— Та пі, я намагаюся вникнути в суть.

— Яка суть? — знов безладно закричали лімітрофи.— Яка суть, коли тут суцільне ошуканство.

— Прошу точніше,— нагадав Гриша.

— Точпіше,— знов узяв слово уповноважений лімітрофів,— точніше ось. Перед ставком хтось поставив шлагбаум, і ми не змогли проїхати машинами...

— Пішки можпа,— підказав Грпіпа.

— А пішкп — пас примусили купувати квитки па право ловіп-ня риби в ставку. Три карбованці квиток.

— Мабуть, так вирішило правліппя колгоспу, ставок їхній,— зауважив Грпша.

— А риба де? — закричали лімітрофи.— Тиждень ловимо, щодня платимо по три карбованці — і хоч би тобі риб'яче око!

— За рибу я пе відповідаю,— поясппв Гриша.— Що ж мені — порипатп в ставок і пачіпляти вам на гачки коропів?

— Справа в тому,— утамувавши своїх, повідомив старший лі-імітроф,— що риби там немає ніякої. Не запускали ще й мальків. Ми були в конторі колгоспу, там нічого не знають. Вп, як представник влади, відповідаєте за те, що у вас діється. Знайдіть того чоловіка і...

Але шукати нікого не довелося, бо відчинилися двері, і власпою персоною став па порозі Рекордя у новісінькому джинсовому ко-істюмі, покручуючи довкола пальця ключики від батькового "Москвича".

Ось віп! Ось! — кинулися до нього лімітрофи з намірами

далеко не ангельськими, але Рекорди відмахнувся від них, мов од мух, і через їхні козирки спитав Гришу:

— Що треба тут оцим дармоїдам?

— Це тп їм продавав квитки на вудіння? — сіггтав Грипіа.

— Не квитки, а ліцензії.

— Так у ставку ж ще риби немає.

— А яке меиі діло? Я уповноважений добровільного товариства мисливців і рибалок. У мене жетон. Маю право па всі водойми місцевого значення реалізувати ліцепзії. А в оцих є якісь документи? Чого вопи в робочий час сидять коло нашого ставка? Виклич міліцію, хай їх пошерстить!

— Та воно й справді,— сказав Гриша.— Товариші, прошу пред'явити...

"Товариші" позадкували до дверей.

— Дружніше, друлїнігае,— підбадьорив їх Гриша,— та не до дверей, а сюди, до мене. Чи, може, ви й теє?.. Може, ви справді лімітрофи?

— Лімітрофи? — крикнув хтось з рибалок.— Що це таке? Це образа! Ми!..

— А хто ж ви такі? — засміявся їм услід Гриша, а Рекордистові порадпв: — Зникни і більше не потрапляй мені на очі.

— У мене жетон!

— Щезай разом із жетоном і з дружком своїм Безтурботним! Я ще в райоп подзвоню!

— Подумаєш, начальство! — пробурмотів Рекордя, крутячи ключиками вже не від себе, а до себе.

Ганна Панасівна принесла ще купу паперів — і Гриші вже було не до Рекорді.

Він заглибився в різні папери і тільки тепер схаменувся нарешті: що ж це з ним і як, і чому? Сон чи сміх, сміх чи сон, і чиє це на нього наслання?

Папери вжахнули його кількістю, розмірами, загрозливістю, загадковістю, а найбільше непотрібністю. Білі й сині, червоні й рябенькі, вузенькі й широкі, як стіл, тонкі до прозорості й цупкі, як палітурки, розлініє ні й розмальовані, з розділами й параграфами, з пунктами й підпунктами, з правилами й винятками, негайні і тривалої дії, одноденні й розраховані па перспективу; папери з вимаганнями і домаганнями, нагадуваннями і попередженнями, запитами і закликами, просьбами і грозьбами. І все це сипалося на голови мізерного апарату (голова й секретар!) сільської Ради від оргапізацій домінуючих і контролюючих, регулюючих і координуючих, першорядних і підрядних, консультативних і декларативних, престижних і дивовижних, але жодного паперу від керівних організацій!

Смішне й страшне! Гриша хотів підбігти до вікна, щоб ухопити в груди свіжого повітря, та вчасно згадав про босу опозицію. Невже й досі сидять?

— А немає тут, Ганно Панасівно, такого паперу, па який бп вп не підготували відповідь?— звернувся він до секретарки.

— Та ви що, Григорію Васильовичу 1 — злякалася Ганна Панасівна.— Хіба таке можливе?

— То пемає? Шкода. А то б ми відповіли... Ну, гаразд. А котушка ниток десятого номера у вас зиаіідоться?

— Можна виконавця в сільмаг послати.

— То попросіть — хап купить. Ось гроші. Брав для обіду, та, бач, обідати мені сьогодні не дали...

— Треба робіни перерву,— порадила Гаппа Панасівна, і — Забув.

! — Завтра я вам нагадаю.

І — Дякую.

І і

Гаппа Панасівна пішла, а до кабінету проник нечутно, мов чума, товариш Іішонь.

— Здасться, я вас не кликав,— сказав Григаа.

— А я сам прийшов.

— Недавпо ж бачилися.

— То було вчора.

— Ви там уже встигли з директором школи вступити в конфлікт?

— Не я, а віп зо мною вступив у конфлікт! Та не на того па-!пав! Я йому не дзвін! Я пікому дзвоном но буду! Я пе дозволю!

— Дзвоном? — Грпша нічого пе розумів.— Яким дзвопом? По-моему, ви морочпте мені голову.

— Ага, морочу? А вп знаєте, хто я такий? Ви думаєте, я Пшонь? |Просто якпйсь негідник перекрутив і обрубав пашо славетно прізвище! Я ие Пшонь, а Шпопька!

— ГОпонька?

— Гоголя в школі проходили?

— Гоголь безсмертний.

— Л раз Гоголь, то й усі його герої безсмертні.

— То ви Івап Федорович? — Грйша павіть підвівся і відійшов подалі від цього містичного чоловіка.— Скільки ж вам років? Сто п'ятдесят, двісті?

— Стільки, скільки є.