Вигнання з раю - Загребельний Павло

знаєте,— Грпша нокрутпв пальцями, сподіваючись, що Зіпька Федорівна ирпйде йому на допомогу і підкаже, але вона не хотіла відбирати ініціативу в нового голови сільради й мовчала.— Ну... Я й сам не знаю, що саме... Хочеться чогось великого, а не втну... Школа у пас є, Будинок культури є, бібліотека й сільмаг є, дитячі заклади є, побутове обслуговуваний налагоджено... Благоустрій па висоті...

— Яка там висота!

— Що ви, Зіпько Федорівно! — сполошився Грпша.— Та наше ж село взірцеве!

— Було. А тсиер звичайнісіньке. Он у мого знайомого голови колгоспу — через його територію проходила траса газопроводу — отам благоустрій! Нічого пе шкодували! Стадіон з мармуровими скульптурами, ресторан на три залп, палац урочистих церемоній, газ врізалп з магістрального газопроводу, всі хати шифером перекрили, нові паркани уздовж вулиць, парк посадили, оранжереї під склом, із столиці прислали повара, щоб навчив смажитн котлети по-київському.

Гришу якось не вельми схвилювала ця картина чужих розкошів, натомість віп відчув, що стає підозріливо вразливим у питаннях термінології.

— Як вп сказали, Зінько Федорівно, через територію колгоспу?

— Ну? А хіба що?

— У колгоспу не може бути території.

— А що ж у нього, по-твоєму?

— Землі. Територія тільки в сільської Ради. У мене на роботі є книга: "Адміністративно-територіальний поділ Української PCP". Там зазначено населені пупктн, а не колгоспи.

— У тебе па роботі? Адміністративно-територіальний? А в мене п'ять сільрад у колгоспі — чув! Чия ж, виходить, територія?

— П'ять сільрад? Я над цим не думав.

— А тп подумай.

— Я подумаю. Тут треба розібратися.

Зінька Федорівна огляпула Гришу голографічним способом: тобто не сходячи з місця, обдивилася спереду й ззаду, а тоді довго сміялася.

— Що ж тут розбиратися? На території колгоспу "Дпіпро" розташовано п'ять сільрад.

— На землях!

— Ну, хай буде па землях. Але колгосп один, а сільрад п'ять. То що важливіше? Земля чи територія?

— Важливішого за Радянську владу бути пічого не може, ►ііиько Федорівно.

— Може, скажеш, що ти і є Радянська влада?

— Сьогодні так.

— А той, хто годує народ хлібом,— це по влада?

— Народ сам себе годус.

— Гаразд. Сам. А ти ж що — танцмайданчик будуватимеш?

— Може, щось і трохи більше.

— Що ж саме?

— Ну... Стадіон для Всселоярська. Може, й для всіх наших П'яти сільських Рад. От зберемося всі п'ять голів сільрад, подумаємо, прикинемо можливості...

Зінька Федорівна відверто занудьгувала, не вдавалася вже й до голографії.

— Всі Левенці вперті, але ти, мабуть, перевершив їх усіх. П'ять голів! Та в тих інших чотирьох сільрадах головами дівчата!

— Не має значення.

— Ах, не має значення? А як щодо Дашуньки? Чи воиа в тебе по ревнива?

— Зінько Федорівно, я хотів би вам нагадати, що йдеться не про Дашуньку, а про стадіон.

— А постанова про стадіон у тебе є? Чи це теж, по-твоєму, пе має зпачення?

— Постанову приймемо.

— А вищестоящі організації тобі дозволили?

— Ми методом народної будови.

Зіпька Федорівна підвелася і пішла до дверей.

— Методом народної будовп знаєш що можна робити? Ями в землі викопувати. Та й то коли лопати гострі. А де ти візьмеш матеріали, техніку, інвентар, штати, і хто це все фінансуватиме? [Знаєш, що сказав Шалянін? Безплатно тільки пташки співають. І Конференція на найвищому веселоярівському рівні не дала наслідків, але Гриша вирішив бути впертим до кінця. Ясна річ, Найкраще було б об'єднатися з Зіпькою Федорівною, щоб спільними зусиллями.

і У голови сільради влада без бази, у голови колгоспу база без влади. Об'єднатися — гори перевернеш! Та навіть Адам і Єва, як рн'домо, почали з того, що посварилися, роз'єдналися навіки і були вигнані з раю і приречені на вічну незгоду. Тепер долю Адама і бви повторюють всі ті відомства, що покликані спільними зусиллями піднімати сільське господарство, та іноді буває, що кожне коче піднятися тільки само, не дбаючи ні про інших, ні про сільське господарство, і

Треба було віддати належне дядькові Зповобрать: віп уліів чимось змащувати механізм, і взаємини сільрада — колгосп визначалися принципом мирного співіснування. Але тепер Гриша вжахнувся економічному диктату Зіньки Федорівни, тому, нічого не каичучи про свою ідею стадіону, обережно став розпитувати дядька Зновобрать, як йому вдавалося дотримуватися єдності думок з головою колгоспу. Невже тільки тоді, коли дядько Зновобрать приєднувався до думки Зіньки Федорівни?

— А ти, кажеться-говорпться, роби так,— хитро усміхпувся Зповобрать,— щоб не дати їй висловити свою думку.

— Як же це?

— Устигай її випередити, кажеться-говориться. Думка наче і її, а висловив перший ти. Тоді це вже наче твоя думка, і приєднуватися треба Зіньці Федорівні. Умій випереджати — тоді тп керівник!

Гриша подумав: з стадіоном він, здається, випередив усіх, а що 8 того вийшло? Не став питати про стадіон дядька Зновобрать, спитав Ганну Панагівну. Та мобілізувала весь свій величезний досвід і заявила твердо й категорично:

— Стадіон —. це директор. А ставки нам ніхто по дасть.

— А взагалі хто дає ставки?

— Райфінвідділ.

Грпша поїхав до райфінвідділу. Сподівався побачити там оброслого черепашками і мохом непробивного бюрократа, а натрапив па вродливу молоду дівчину, яка сиділа за столом і, зазираючи в кругле люстерко, малювала губи французькою помадою.

— Пробачте,— зніяковів Гриша,— мсиі б завідуючого.

— Я завідуюча. Слухаю вас.

— Завідуючого райфінвідділом,— уперто повторив Грпша.

— Я вас слухаю. Сідайте. Звідки ви? Хто?

"Ну,— збадьорено подумав Гриша, ляпаючись на стілець і зраділо представляючись завідуючій,— коли в нас такі дівчата займають такі посади, то ми пе те що стадіони!.. Оживуть стопи й озера!.."

— Веселоярськ — село комуністичного побуту,— нроцвіріпька-ла завідуюча, почувши, що Грпша — голова Веселоярівської сільради. Вопа прискіпливо огляпула в дзеркальце свої помальовані губи і взялася пудрити симпатичний носик французькою компактною пудрою.

Гриша подумав, що непогано б пошукати в райцептрівських магазинах такої пудри і для Датауньки, але одразу й відігнав од себе цю думку, бо мав зосереджуватися па турботах, сказати б, державних.

— Який там комуністичний побут! — сказав він.— Нам ще треба й треба.

— Не знаю, ще не була у вас,— допудрюючи носик, кинула завідуюча.— Але мені казали, що у Веселоярську вже все є.

— Все, та не все!

— Наприклад?

— Наприклад, немас стадіону.

— Стадіон — це не найперша наша потреба.

— Як то — не найперша? Л здоров'я трудящих?

— Здоров'я — це рапздороввідділ.-

Грнша від обурення мало не потрощив стільця, па якому сидів. А французька пудра і французька помада — це що? Найперша погреба? Валюту держава витрачає, щоб оЦкі лялі малювали собі губки й щічки! Жмак валюту на кіз переводить, а ця на пудру, її тоді: не найперша наша потреба... Все в ньому кипіло, він скочив її стільця, заметався по кімнаті, тоді підбіг до стола завідуючої, ичеїшвся в нього, аж побіліли нальці, сказав ненавидячи, з пригнисти:

— Така молода — і така бюрократка!

— Невже ви вважаєте, що треба неодмінно постаріти, щоб дотримуватися державних інтересів? — обдарувала його сяйливою усмішкою завідуюча.— Сядьте, заспокойтеся і розкажіть, що вас пік схвилювало.

— Мене схвилювала моя мрія,— зітхнув, сідаючи, Грпша. —-Ах, як інтересно! Яка ж це мрія?

— Я хочу збудувати стадіон у Веселоярську.

— Стадіоп? Так. А постанова у вас є?

— Яка?

— Про дозвіл будівництва.

— Скличемо сесію і приймемо постанову.

— Це не те.

— А що ж треба ще?

— Такі постанови йдуть згори.

— Які — такі?

— Ті, що дозволяють, і ті, що забороняють. А ми ними керуємося.

— То що: є постанова, яка забороняє стадіони?

— Треба подивитися. Та коли й немає такої, то треба, щоб була, яка дозволяє. А такої я теж* не пригадую. Надто для вашого Веселоярська. Адже у вас усе є. Ви читали Гоголя?

— Гоголя? А до чого тут віп?

— Прочитайте. "Як посварилися...". Там є натяк па ваш Веселоярськ. Прозріння крізь віки. Невситимість потреб. Розумні обмеження. Прочитайте ще раз. Мені ж було ирпемпо. Рада буду продовжити наше знайомство... Надто що ніяк не виберусь до Весело-мрська...

Вона що набивалася на запросини. А дзуськи! Вік би не бачити такої холодної душі в своєму рідному селі. Гриша кинувся до районної бібліотеки.

— Гоголя у вас можпа?

— Хвилиночку. Я знайду ваш формуляр,— сказала літня бібліотекарка.

— Та який формуляр? Я тут пе живу. Я з Веселоярська.

— Коли ви не живете в райцентрі, то як же я вам видам книжку? Може, сядьте в читальному залі?

— Ніколи мені розсиджуватися!

— Тоді зверніться до книгарні, може, Гоголь є в них.

У книгарні була дівчина точнісінько така, як у райфінвідділі. Може, сестра?

— Мені Гоголя,— сказав Гриша.

— Гоголя? Якого?

— Миколу Васильовича. Класика.

— Класики до пас пе доходять. У нас тільки продукція місцевих видавництв.

Гриша пе мав ні часу, ні бажання уточнювати, що таке місцеві видавництва і яка їхня продукція, він мерщій кинувся до районної чайної, де мав його ждати Давидко Самусь (а хто б же ще його міг ждати?), і вже в кабіні мовчки махнув рукою: додому!

— Може, пообідати б у чайпій? — запропонував Давидко.

— Вдома пообідаємо.

— Який там удома обід, коли в тебе жінка на фермах, а моя втекла на каменоломню з братом.

— У тітки Наталки пообідаємо. Я тебе запрошую на борщ з курчатами.

— Хоч і з голуб'ятами! Ти думаєш, мені є коли борщі їсти? Треба ще змотатися туди іі сюди. Шофер — це знаєш яка професія? Тп цього зпати пе можеш, бо механізатор — це не шофер. От тобі дали "Жигулі", а ти в район на самоскиді їздиш. А де твої "Жигулі"?

— Віддав Дашупьці. їй треба мотатися між фермами, пастів-пиками, зеленим конвейєром і чортом-бісом!

— Ага! А чого ж їй не дають "Жигулів", а дали тобі?

— Во я був передовий механізатор, а передових зоотехніків, мабуть, немає.

— Мабуть? Знаєш що, Гришо? Я тобі прямо скажу. Ти ото був передовим механізатором — так ото й держись. А в сільраді тебе все одпо Зновобрать сколупне. Нащо воно тобі? Хлопець ти гарний і чоловік оп який! Ти думаєш, я не знаю, як моя Роксоляна тебе атакувала! Ніхто б не встояв, а ти встояв! Брат мій рідний забув про все і втік з цією чортицею на камеполомню, а ти ж пе піддався! Так ти думаєш, ніхто цього не бачив? Любимо тебе всі і дорожимо тобою! Не піддавайся!

До такого волевиявлення наймолодшого з Самусів Гриша не був підготовлений ні морально, пі політично, ні соціологічно, тому нічого й не сказав Давидкові, тільки махнув йому рукою, виходячи а машипи біля сільської бібліотеки, тоді трохи постояв, думаючи про незбагненність людської природи, коли ж бібліотекарка Топя (скрізь тільки бібліотекарки!), побачивши нового голову сільради в задумі й нерішучості, вийшла і спитала, що б хотів товариш голова, він згадав про Гоголя і попросив перший том.