Вигнання з раю - Загребельний Павло
Є чоловік — чорта з-під землі дістане. Але дядька Обеліска ці картини не звабили ні на гріш.
— А як же нащот биків? — допитувався він.— Що ви пропонуєте? Убивать без усякої надобпості?
— Убить бгика? — обдарував його своїм розбійницьким поглядом Тавромахієико.— Глопці, бгика вб'ють, і на м'ясокомбінаті. Убити бгика, а самому жити? А пащо? Однаково ж умремо рано чи пізно. Виграти бій? Виграють хай торгаші, а для пас головне що? Яка иілосопія? Стійкість!
— Не там стійкість шукаєте, товаришу, кажеться-говориться,— зауважиз дядько Зповобрать.— Ми покликані організувать трудові зусилля, а ти нас штовхаєш на якісь витребеньки.
— Трудові? — не розгубився консультант.— Вам хочеться ближче до діла? Тоді я спитаю вас так: а де ваш кіпь? Де коні взагалі? Де ці чесні трудівники й помічники паші віковічні?
— Коня знищили як клас і водрузили обеліск у райцентрі,— повідомив дядько Обеліск.
— Ага, коней під полководців на пам'ятниках? А де вони в селі? Чому їх забуто? А корида відроджує для вас коня. Як тяглова сила він вам ні до чого. Маєте трактори. Як джерело угпоспь ваших полів ні до чого. Масте мінеральні добрива. Для делікатесних ковбас? Українці вживають тільки свинячі. То навіщо ж кінь? У наших славних предків глопців-запорожців кінь був товаришем у герці — смертельному двобої. Тепер герці вийшли з моди, а от кориду можна зробити модною. Пікадори на конях, списи з кольоровими прапорцями, бгик вискакує на арену, пирхає з обох ніздрів, публіка рево од захвату, райспоживспілка розпродує тисячі пляшок місцевої мінеральної води — світові масштаби! А коли з'являється матадор, улюбленець дівчат і сільського керівництва, довкола арени залягає мертва тиша, бгик сопе іі бутить, мінеральна вода ллється потоками, бо корида завжди викликає спрагу (прошу не сплутати її з горілчано-самогонною, глопці),— страшно діло!
— Що ж,— сказав Гриша,— може, Веселоярськ справді заслуговує на кориду?
— Я пе знаю, що воно таке,— вперше взяла слово Ганпа Панасівна,— та коли це збільшить нам надходження готівки, то я теж не заперечую.
Дядько Зновобрать пе був пі за, пі проти, але сказав, що можна дістати для проведення земляиих робіт кілька бульдозерів і навіть скренер у рашшіяхвідділі.
Тільки дядько Обеліск затявся. Не можна привселюдно вбивати живу істоту, надто коли це бугай, а всім відомо, що бугаї сприяють розвитку тваринництва.
Пшонь з такою запопадливістю записував слова дядька Обеліска, що весь спітнів і вимушений був витирати вуса своєю панамкою.
— А що, коли зробити цю вашу кориду безкровною? — запропонувала Ганна Панасівна.
— Справді,— радо підтримав її Гриша.— Спорт і кров несумісні. Тут треба щось вигадати.
Консультант тільки посміявся на таку непрактичність.
— З усього можпа знайти нихід, або, як капнуть пілосопи, альтернативу. Ви не хочете крові? Зробимо шпаги для матадорів тупими, а пікадорам замість ністолетів дамо бузинові шірскалки і взагалі все зробимо для охорони бгиків.
— А хто ж охоронятиме отих хлопців, що стапуть проти бичачих рогів? — резоппо поспитав дядько Зновобрать.— Які оглашен-ні, кажеться-говориться, полізуть на ту арспу?
— Страшне діло рішать спортивні проблеми колегіально! — сплеснув долонями Тавромахієнко.— Ви боїтеся бгиків? Виженіть на арену корів!
Тут Ганна Панасіїша песміливо нагадала, що корови тепер пішли, сказати б, полегшеного типу, отож вони бігають швидше за биків,— хто ж їх наздожене?
— Треба, мабуть, замінити й корів,— сказав Гриша.
— Страшне діло! — загримів Тавромахієнко.— Чим же ви їх заміните?
— А козами,— підказав дядько Обеліск, радіючи, що биків йому вдалося порятувати від даремної загибелі.— У нас кози не прості — валютні.
Пшонь попросив пояснень і мерщій записав і про кіз, і про пояснення.
— Кажеться-говориться,— нагадав дядько Зповобрать,— у кози роги ще гостріші, як у корови й бика, цс вже в тих хлопців, що за іип^п ганятимуться, штани будуть подерті в таких місцях, що со-ірогпо й казати.
і — В нашому бюджеті по передбачено асигнувань на нові шта-|пи для спортсменів,— поясиила мерщій Ганна Панасівна.
— Пе біда,— заспокоїв їх Тавромахієнко.— Можна дістати штани з надміцного синтетичного матеріалу,, до того ж з броньованими ширіпьками.
— Навряд чи це сподобається нашому жіноцтву,— впсловпв сумнів Гриша.— До того ж у таких штанях матадори стануть надто неповороткі. Мабуть, від кіз теж доведеться відмовитися.
Він уже ладеп був відмовитися від цієї, нав'язаної йому Тав-ромахієнком кориди, але соромився ось так безславно відступати.
— Може, пустити на цю арепу півнів? — запропонувала Гаппа Панасівна.
Це висе було сиравжпс зганьблення не тільки ідеї кориди, але й ідеї снорз'джепня небаченого спортивного комплексу. Стільки сили, енергії, фантазії п наполегливості — задля чого? Щоб веселоярів-ські хлопці ганялися по арені за півнями? Можпа уявити молодого й життєрадісного веселоярівця, який уминає материпі товченики з молодпм півником, але щоб такий хлоп'яга бився па арені з півнем? Люди добрі, побііітеся бога.
Дядько Обеліск, торяіествуючи в душі, що провалив і завалив ідею молодого голови, до якого стояв у вічній опозиції (це вже ясно!), для знущання підкшгув ще одну пропозицію: випустити на арену кролів. Сказав, склав на грудях руки, схрестив під стільцем босі ноги і блаженствував. Як було не блаженствувати?! Відомстив усім. Кролі для нього були так само ненависні, як його Хвенька. Кролі риють і підриваються під вас, Хвенька підривається під нього. Пустити цих істот проти нового голови — підриють і перериють усе на світі, нічого й пе зостанеться!
— Пустить туди кролів! — гукпув дядько Обеліск.
Але тут уже сполошився і сам вельмишановний копсультаит. Для всього є меяча, а для цих людей (або глопців, як віп усіх називав) ніяких меж не існувало. Дійшли вже до кролів. Яка ж цс корида? Цс суцільне землеуипство. Матадори малп б ритися в землі, розкопувати нори, витягати за вуха кролів, показувати глядачам? Страшно діло!
— Це не те,— сказав Тавромахієнко.— Глопці, ви по туди за-іпули.
А куди було гнути? Чим замінити биків на кориді? Дикими птахами? Полетять — пе впіймаєш. Мухамп? Але ж веселоярів-ці не східні народи, які ганяються за мухамп. Комарами? А чим їх ловитимеш? Хіба що пилососом. Але пилосос — це вже пе спорт, а побут.
— Все не те,— підсумував Грпша, хоч як тяжко йому було це робити.— От коли б ми зуміли замінити бика твариною так само сильною, але сумирною, їстівною і невразливою на холодпу зброю, тобто добре захищеною. Але де ж знайдеш таку тварину?
— Може, слопа? — підкинув ідею дядько Обеліск.
— Та він і нас з тобою поїсть! — засміявся Зновобрать.— Йому самої трави на депь треба, мабуть, з півтонки.
Пшонь пошептався з консультантом, після чого той нетерплячо засовався на стільці. Стілець затріщав під каміппо-тяжким чоловіком. Гаппа Панасівна, переживаючи за сільрадівське майпо, осудливо глянула на Грпшу. Мовляв, де й навіщо знайшов такого клопітного чоловіка?
Тавромахієнко розправив плечі, потрусив кулаками, обдарував усіх щедрим розбійницьким поглядом, тоді заявив:
— Коли так, пропоную ще одну альтернативу. Замінимо бгиків черебпахами!
Він сказав: "черебпахами", тому піхто й пе зрозумів, про що йдеться. Гриша па всяк випадок перепитав:
— Ви сказали: черепахами?
— Черебпахами! Міцпо, повільне, м'ясо — делікатес. Чого вам, глобці, ще треба для повиого щастя?
— Так, так,— сказав Гриша.— А цікаво: як ви сюди добиралися?
— Гто? Я? — подивувався Тавромахієнко.
— Та ви ж, ви.
— Я па машині.
— А як ми вам запряжемо черепах?
— Глонці, не смішіть мепе, а то я заплачу! — підхопився Тавромахієнко.— Ми тут з Пшоном проскочимо до одного чоловічка, а тоді вже докінчимо консультацію.
— Можемо вважати її закінченою,— навздогін їм сказав Гриша, хоч Тавромахієнко й Пшонь чи й чули його слова, мало пе бігцем поклдаючи кабінет.
— Куди це вопи, кажеться-говориться? — пробурмотів Зновобрать, який, незважаючи на свій керівний досвід, не міг розгадати таємних намірів цих двох спортивних представників.
Та й хто б міг розгадати?
Яспа річ, автор, використовуючи всі досягпсппя науки й техніки, літературної моди й містики, неконтрольованої уяви і авторської ж сваволі, міг перенести своїх героїв будь-куди, переселити їх у інші світи, скрутити в баранячий ріг, запхнути в макове зер-пятко або квасолипу. Філософ Піфагор не їв квасолі, вважаючи, що в неї переселяються душі вмерлих людей. Автор теж міг стати бодай на деякий час піфагорейцем. Але ж, дорогі товариші, де ви знайдете такий біб, щоб у пього увібгати Тавромахієнка або Ншопн?
Тому автор пустив їх самоходом, вони вискочили з сільради, впали в "Москвича", який, з усього видно, ждав їх, і Пшопь гукнув до Рекорді (а до кого ж мав гукати?) якесь умовпе слово, пароль, сигнал, і машина газопула і покотилася до стоянки автобуса, тоді по дорозі, що вела з Веселоярська, а тоді, вже на виїзді, круто завернула праворуч і пострибала певимощеною вуличкою Вередурівки, до, як згаємо, жили веселоярівські пенсіонери, точніше кажучи, бабусі-пенсіонерки. То що ж, спитають пас, видатні спортивні діячі Тавромахіснко п Пшонь вирішили показати стареньким повий комплекс фіззарядки, організувати веселоярівську групу здоров'я, розповісти про шалено модну аеробіку? Глибоко помиляється той, хто б таке подумав. Рекордя залізною рукою вів машину просто до того будиночка, до що недавно жила баба Параска, а тепер... Тенор це вже був не просто будиночок, а обитель і святипя. Покрівля не з шиферу, а дюралева, з полиском тьмавого срібла. На покрівлі не проста телевізійна антепа літерою "Т", а стилізована під хрест з двома перекладинками — більшою прямою і меншою похилою. Всередині теж ні кімиати з піччю, ні кухоньки, пі сіней, всі впутрішні стіни вивалено, тепер тут єдиний простір, невеличкий зал, у вікнах шибки з різнобарвного скла, на бічних стінах ікони, коло дверей корогви, вглибині столик під плащаницею, свічі в ставниках, темні товсті книги, ангели й архангели, намальовані на задній стіні.
А де ж баба Параска? Вона добровільно віддала свій будиночок понові Лаврентію для церкви, а сама переселилася до сусідки баби Палажки. Як відомо, старорежимні баба Параска і баба Па-лажка те й знали, що сварилися, тобто конфліктували і вступали в конфронтацію, а от сучасні навіть живуть під спільною покрівлею! Хто по вірить, може пересвідчитися, приїхавши до Весоло-ярська.
