Вигнання з раю - Загребельний Павло

Скажуть: підступи церковників. Новий веселоярівський піп Лаврснтій задурив голову бабі Парасці, і та віддала свій будиночок під храмову споруду, яка не передбачалася генеральним планом нового взірцевого Веселоярська. Може, десь в іншому місці релігія справді може одурманювати людей аж так, що вони й від власного житла відмовляються, ало у Веселоярську діють інші закони. Баба Параска з такою самою радістю могла б віддати свій будиночок і лектору-^ііжнароднику, і досвідченому інструкторові з парашутного спорту, і поетові, який, сидячи в столиці, б'є себе в груди і кається, що залишив рідне село. Хай тільки захочуть поселитися у Веселоярську, і баба Параска радо поступиться будь-кому з пих власною оселею. Вийшло так, що перший виявив бажання пій Лаврептій — і ось воно й сталося так, а не інакше. А старі люди... Вопи не цураються одне одного, кортить їм людського тепла, хочеться докупи. Сказано про це що Іваном Вишен-ським: "О блаженна купо, о всечестноє братство, о нреславпійгаия едпости, кто тебі отлучасться, кто тебе отвращається, кто от тебі утікаєт, кто на тебі борет, лжет, хулит, кто тебі ненавидит і тобою мерзит,— да будет проклят ппні и па будущий вік". Молодь, щоправда, пе зважає на такі круті висловлювання і розприскується навсібіч, як оті галактики, що їм ніяк не дадуть рахуби астрономи, але відомо ж: молоде — зелене. А старість — мудрість і велике розуміння життя у всій сукупності. Тому не дивуймося бабі Парасці і утримаємося від передчасних висновків.

Та й мова папта пе про бабу Параску і пе про саморобний ве-селоярівськпй храм, який молена б скласпфікувати як "пристосоване приміщення", а про того чоловіка, до якого Рекордя віз двох спортивних діячів, віз у такому поспіху, що вони забули й про обід, а Коноп Орестович Тавромахієнко навіть відклав переговори про свій гонорар за незвичайну консультацію.

Піп Лаврентій. Він прибув до Веселоярська після смерті ста-

рого батюшки Парфентія, прибув незалежно від держави, присла-

ний своїми церковними ієрархами, і, може, саме йому Гриша Леве-

нець мав завдячувати свій памір спорудження стадіону або й ці-

лого спортивного комплексу. Бо отець Лаврептій був колишній

штангіст другої важкої категорії, про своє спортивне минуле за-

бувати не хотів, щоранку бігав по Веселоярську в тренувальному

синьому костюмі з білими лампасами на штанях, у церкві під ана-

лоєм тримав дві двопудові гирі і в час, вільний від молитов, грався

ними, то піднімаючи по сто разів, то підкидаючи і ловлячи, мов

м'ячики, то жбурляючи через себе, то виважуючи навлежки. В селі

це називалося: нікуди дурну силу дівати.

Піп нудьгував без суперників, залізна гра не виходила йому з |

пам'яті, штанги гриміли об поміст йому в вухах, мов музика Бет-|

ховена, і Рекордя, рознюхавши про цю його душевну незлагоду, вже

давно задумав собі проверпути операцію під кодовим папменуван-|

ням: "Штанга". і

Тепер віз до отця Лавронтія чоловіка, що міг послужити гід-: ним суперником колишньому штангісту.

Поки тривали консультації в сільраді, Рекордя вже змотався до отця Лаврептія і вмовився, що той ждатиме їх коло "храму", хоч, щоправда, пе вдалося досягти домовленості щодо форми одягу. Рекордя наполягав на спортивній формі, піп затявся, що має конче бути в шатах, які прилпчествують його сану, тобто в рясі й з хрестом на грудях. Релігію можна зненавидіти вже через саму впертість її служителів. Рекордя плюнув і поїхав по своїх спортивних діячів.

Тепер привіз, стояв, грався ключиками, дивився па церемонію знайомства, або, як це називав Рекордя, знюхування.

Пшонь знай собі записував і стромляв свого вуса в усі шпарки.

— Це що — храм? А хто дозволив?

— Чадо моє,— з урочистим спокоєм прорік отець Лаврентій.— Храм є духовне зображення і художествепне украшення поколінь нипі і присно живущих. Що ти молсет протиставити сьому?

На виручку Пшопю прийшов, як більш едукований, Тавромахієнко.

— Грам — це зобор, глобці,— сказав він,— а зобор — це загальні збори. От ми вам і протиставили, батюжко. Так який у вас вопріс?

Отець Лаврентій мовчки пішов у свій храм і виніс звідти дві величезні чорпі гирі. Ніс їх поперед себе па долонях, мов дві грушки. Отут уже справді руки — як поги, як колоди, а груди — як мідний дзвіп, а живіт — як ночви. Поклав обережно гирі па травичку, ласкаво погладив їх, тоді погладив бороду.

— Ото,— сказав віп.

— Пропонуєте коппроптацію,— без пояснень зрозумів Тавромахієнко.— Так. А ваша власна вага?

— Сто п'ятдесят і два,— потупився баіюшка.

—' Друга важка. Страшне діло! Я — у напівважкій. Не зійшлися характерами.

Тавромахієнко рішуче попростував до "Москвича", вважаючи, що тут йому робити пічого, але дорогу йому заступив Рекордя, який не міг допустити, щоб його мрію поживитися біля попа отак враз затоптано.

— Кики-брики! — сплюнув він під ноги спортивному діячеві.— У нас так не роблять! Ви ж спец — придумайте що-небудь для попа!

Але отець Лаврсптій, злякавшись, що втрачає посланого богом ( а хто ж ще може посилати дарункп своїм служителям?) достойного суперника, вже впгадав сам, запропонувавши:

— Коли пе гирі, то, може, підніми мене, чадо. Я ляжу па землю, а ти спробуй відірвати мене.

— В цьому щось є,— зацікавився Тавромахієнко.— Правда ж, Пшопю, тут щось є?

— Повторіть, я запишу,— промурмотів той.

— Тільки не на землю,— роздумуючи, сказав Конон Оресто-і вич.— Бо за землю можна вхопитися, трава там якась, коріння, се, те, антеї всякі хапалися. Треба па аспальт.

— Можна й па асфальт,— згодпвся піп.

— Але, але,— Тавромахієнко ще й ще перемірював отця своїм розбійницьким поглядом,— туша у вас, отче, повинен сказати,— страшне діло! Тут уже не руками треба, а хіба що підйомним краном. Чом би вам пе позмагатися з крапом?

— Чоловіцько чоловіцького просить, чадо моє,— зітхнув отець Лаврентій.

Тавромахієнко поринув чи то у вагаппя, чи то в задуму, але Рекордя не дав йому часу па ці інтелігентські штучки, відступився ближче, покрутив ключиками, хихикнув:

— Що,, слабо?

— Ну, ну, обережніше, прошу! — підняв плечі Тавромахієнко. Але на Рекордю пе діяли ніякі слова. Він був чоловік інтересу

І не міг дозволити, щоб власний інтерес виприснув з-під самого носа. Парафіяни йдуть до отця Лаврентія з припошеніями, а хто догодить йому, матиме приношепія безмеяші й безконтрольні. Хто б же від такого відмовився, який дурень? Кики-брики!

— Можу посовітувать,— великодушно заявив Рекордя.

— Секупдочкуі Запишемо,— прохопився Пшонь. Тавромахієнко нетерпляче відмахнувся від його набридливості.

— Так що в тебе? — звернувся від до Рекорді.

— Значить, так,— став той загинати кальці.— Батюшка — раз. | Асфальт — два. Піднять його над асфальтом — три.

— Не мороч голови, знаем о й без тебе. !

— А як піднять, можу посовітувати.

— Ну?

— За вуха!

— Як-як?

— Вже сказав, кики-брики! ,

Ідея межувала з геніальною. Справді, хто і як міг би впоратися

з цією велетенською попівською плоттю, перевитого сталевими м'язами, налитою свинцевою важкістю, задубілою, як тисячолітні дог-1 мати тієї великої химери, що її служкою був отець Лаврентій!! А тут так просто і весело: за вуха! А що таке вухо? Хрящ. Мертва субстанція. Ні м'язі", пі сили, ні. міцності. Рудимент і пережиток, як сама церква й релігія.

— Чули, отче? — спитав Тавромахієнко.

— Чув і РИЯН.

— Згодні?

— Німало вопріки глаголю.

Тавромахієнко ще раз ударив сталевим оком по батюшці. Вуха в того маленькі, як дві квасолини, немає за що й ухопитися. Та ще й приросли до голови — пальця пе просунеш. Та все ж маленькі хрящики — це не півторацентнерний згусток м'язів і дикої попів-сько-штангістської сили.

Згода була двостороння, тепер належало вирішити процедурні питання.

Суддівство.

Пшонь пе годився, бо весь час записував. Рекордя випикав сам собою. Місце для змагання. Біля храму негоже, та й асфальту немає. Рекордя заявив, що знає таку місцину, як залізний тік. Виходило, що він ще не забув казок з дитинства. Тоді постало питання спортивної форми. Батюшка наполягав па рясі. Тавромахієнко пе згоджувався. Він відриватиме від асфальту і підноситиме над асфальтом не священнослужителя, а спортсмена. Тому — труси, і тільки труси! Піп не згоджувався: він пе міг з'являтися перед паствою голим. Після затяжливих дискусій зійшлися на тренувальних костюмах. Тавромахієнкові давав свій бавовняний костюм Пшонь. Ало й на цьому процедурні питання не вичерпалися.

— Спорт є спорт,— зробив глибокодумну заяву Тавромахієнко.— Він прикрашається й увінчується медалями, призами, нагородами. А що в нас?

Отець Лаврентій розвів руками і благодушно усміхнувся. На противагу всім хижо користолюбивим священнослужителям він хотів бути безкорисливим:

— О, спорт! — прорік віп натхненно.

Але Конон Орестович пе підхопив цього платонічного заклику. Матеріальна сторона справи зацікавила його так, що він виявив пеочікувапу для спортивного діяча ерудицію:

— Тільки Зсвс і Посейдон могли насолоджуватися самим димом од жертвоприношень у епіопів. А ми люди темпі, нам треба випивки й шамовки! Ставлю ящик коньяку проти твого ящика, отче! Відірву тебе від аспальту — мої обидва ящики. Пе відірву— твої! Як?

— Німало вопріки глаголю,— скромно мовив отець Лаврентій. Після чого стали готуватися. З'їздили додому до отця Лаврен-

тія, підождали, поки віп переодягнеться, тоді до Несвіжого, де ие-реодягся Тавромахієнко, згодом до Панькового двору, де асфальт був ширший, бо Папько поставив шляховикам півлітри, і вони висипали зайву машину бітуму навпроти його двору, так що там тепер вільно розверталися пе тільки машини, а й комбайни.

Ніхто нікому нічого пе казав про змагання, а чутка розлетілася по Веселоярську вмить. Колись казали: збіглося мало й старе. Але такий вислів годиться для епох певпзначепого способу життя і хаотичного господарювання. Тепер же'мале в піонерському таборі, старе па пенсії, але працює далі, не покладаючи рук, вате в селі з'явилася нова сфера — обслуговування, а в сфері люди, багато людей, а до пих ще безліч спеціалістів з середньою спеціальною і вищою освітою, а до них ще... Одне слово, ми скажемо так: збіглося все, що могло збігтися.

І стало дивитися.

Піп ліг на асфальт. Тавромахієнко став над ним, засукав рукави. Рекордя свиснув у міліцейський сюрчок, подарований йому Іваном Безтурботним.