Вигнання з раю - Загребельний Павло

Спортивне змагання розпочалося.

Змагання справді б розпочалося саме так і саме тоді, як ми оце проголосили, але за умови, що змагаються, делікатпо кажучи, нормальні п повноправні громадяни (коли б вони булл ще й членами спорттовариства "Урожай" або "Буревісник", то така ситуація належала б до ідеальних).

Але ж тут учасником спортивного змагання виступав служитель культу! Представник інституції, відокремленої від держави. То як тут бути? І чи могла ця ситуація не задемонструвати якимось чином своєї зацікавленості в перебігу цього не зовсім звичайного змагання? Ясна річ, отець Лаврентій вельми гаразд відав, що його ймовірні спортивні успіхи павряд чп обходитимуть високих церковних ієрархів. Тому він, па власний страх і риск, подбав про належно, сказати б, оформлення, оздоблення і оглашення своїх спортивних вчинків, які могли б (хоч і по канопічппм способом) намножити його церкві хвалу і славу.

Автор виплутається з цього страшенно заплутаного словолпв-ства дуже просто. Коли Рекордя засюрчав у міліцейський сюрчок, з-за буйних веселоярівськпх горбів, з-за гарбузово-орхідейних соковитих квітів, з-за високих багатобарвних мальв, розтривожуючи екзотичну ніжність красолі, ласкаво гладячи загадковість нагідок, над полем змагання пролунали давно забуті співи, які не мають ніякого відношення до наших високих часів, співи з часів обскурантизму, тобто суцільної темряви і безнадійності.

Баба Параска, яка добровільно віддала наданий їй колгоспом]

будиночок під культову споруду, сама переселившись до баби Па-|

лажки, тепер разом з бабою Палажкою організували півчу і, в спо-

діванні звитяг свого батюшки отця Лаврептія, прибувши вчасно до

місця змагаппя і розставивши півчу по чину з двох боків для ан-

тифонного співу, затяглп ірмоса: "Мироправптелі тьми віка свого

і духів злоби піднебесних". Л тоді: "Воїнство внспренпо на ви-

соті..." І

Але ще перед тим та сама чутка, що облетіла весь Веселоярськ,!

проникла й до сільради, однак розповсюдилася там пе стихійио, а з|

дотриманням субординації, тобто найперше попала до Ганни Иа-І

насівпи, а вже тоді п до молодого голови.

— Чули? — входячи до Гриші, спитала Ганпа Панасівна.— Цей ваш консультант нашого попа Лаврептія за вуха відриває від асфальту.

—— Хто вам сказав таке? — схопився з-за столу Гриша.

— Люди кажуть.

Гриша не перепитував. Коли кажуть люди, треба вірити. І діяти. Він побіг до сільрадівського мотоцикла. Забув навіть спитати, де все те відбувається, але це вже не важило. Асфальту у Веселоярську було стільки, що на мотоциклі промчиш і пролинеш за п'ять хвилин. Живемо в епоху космічних швидкостей!

Та поки Грпша заводив мотоцикл, поки здійснював розшукову операцію, події коло Паньконого двору сягнули впщої точки, тобто кульмінації. Після свистка Рекорді Тавромахієнко, пе зважаючи на півчу, яка пе виявляла до нього піякого сприяння, кииувся на лежачого отця Лаврептія, ВИЦІЛИВ його малепькі, як дві квасолини, вуха, вхопився за нпх своїмп залізними пальцями, смикнув, рвонув, потяг, поцурперлив,— пін апіруш. Копон Орестович, прикликавши на поміч увесь свій спортивний досвід, змобілізувавши всі знання й хитрощі, кинувся туди, кинувся сюди, хекнув і крекнув, стрибнув так і стрибгіув сяк, пововтузився і понадимався для годиться і навсправжки,— піп лежав камепюкою, ані відриватися над асфальтом, ні підноситися бодай па сантиметр над рівнем степів і в гадці не мав, одним словом, піп був, як виспівувала півча, кріпкостоятельний. Тоді Тавромахієнко вдався до прийому педоз-воленого, став крутити попові вуха, знов пробував підпести його тяжку, як двопудова гиря, голову над асфальтом,— все марно. А тут ще клята півча помітила не дозволені прийоми і залементувала: "Ділаша па хребті моїм всі начальниця страстей". Одним оком Тавромахієнко встиг зауважити громохкий'чорніш мотоцикл, а па ньому голову сільради, що наближався невідворотно, як доля і закон, відчасно рвонув батюшку так, що в того поза вухами виступила кров, але піп навіть по зворухнувся.

— Припиніть безобразіє! — зіскакуючи з мотоцпкла, закричав Гриша.— Хто дозволив? Що за безчинство!

Тавромахієнко навіть зрадів такому втручанню вищих сил. Віп бачив, що попа однаково пад асфальтом не піднесе, а вуха йому

&юже попідривати. Кому треба такої мороки? Тому він радо відступився від лежачого батюшки, привітпо махнув Гриші.

— Став, голово, отцю священнослужптелю два ящики коньяку, £ хап благоденствує.

— Які два ящики? Про що мова? — обурився Гриніа.

— Така в пас домовленість. Хто програє — ставить два ящики.

— За які ж кошти, цікаво знати?

— Я консультант — положений мепі гонорар?

— У пас консультування на громадських засадах,— пояснпв Гриша.

— На громадських засадах тепер тільки горобцям дулі дають,— зареготав Копон Орестович.— Пшонь, запиши!

— А шефство? — мав необережність сказати Гриша.

— Шепство? Не смішіть мене, а то я заплачу!

"Ну, гадство,— подумав Гриша,— це вже пе отой ассірійський Навуходоносор, про якого в школі розповідала Одарія Трохимівна, а Завухонідпосор. Накликав на свою голову!" А вголос заявив:

— Пропоную вам очистити територію нашої сільської Ради протягом двадцяти чотирьох годин!

— Очистити? — пе дуже й подивувався Конон Орестович.— Можна. Я все можу, глопці! А тільки ж мій Пшопь зостається з вами. Прийміть мої співчуття!

І вклонився глумливо пад батюшкою Лаврептієм, який поволі збирав докупи свої півтора центнера живої ваги, підводячись з нагрітого сонцем асфальту.

ЗАКУСКА

СХІДНИХ ДЕСПОТІВ

Коли в місті, скажімо, призпачають чи обирають нового корівника та ще коли віп до того ж новатор,— що передовсім робить такий керівник, на чому зосереджується? На людях і на їхніх проблемах, бо все іпше там — то тільки довколишнє середовище. А як у селі? Що тут найперше — люди чи природа? Село — це земля, і сонце, і теплі дощі, і пташиний спів, і все росте, розвивається, квітне і дає врожаї, приносить радість, добробут і бажаппя жити далі, рости і діяти, як казав поет. Та коли засуха, град, приморозки, стихії, довгоносики, колорадський жук, який, вчепившись у обшпвку реактивних лайнерів, перемандровус від материка до материка і жере все па світі, мало не добираючись уже й до сталі та каміи-ня,— як тут яшти і па яких проблемах зосереджуватися, на людських ЧИ КОСМІЧНИХ?

Гриша Левепець мав памір з усім молодечим запалом, з нероз-траченою силою кинутися у вир проблем, невдала затія зі спортивним комплексом його пе злякала, він уже думав про басейн з підігрітою водою, і про палац піонерів, і про станцію юпих техніків, і про...

Але, як кажуть, жпття вносить корективи.

До Веселоярська песподівано (і печувапо, додамо ми) прибули два сільськогосподарські критики, добралися туди попутним транспортом і хоч справу, з усього видати, мали до колгоспного керівництва, заявилися пайперше до сільради: подбай, організуй, поклопочись, оточи увагою, а заодно і дай відповідь.

Автора можуть спитати: чи бувають взагалі сільськогосподарські критики? Дивне запитання. Не може Ж автор назвати їх літературними. Одразу почнуть доскіпуватися, кого мав на увазі. А так — нікого. Два критики — два півники горох молотили... Одип — Підчеревний. Може, ще від пророка Яоии з черева китового. Вічний сумнів, намагання все помацати, нобачитй павіть невидиме, проникнути в непроникне, міф, підтекст, підсвідомість, підчерев'я, синдром Санчо їїанса і всього, що сто пудів з'їдає, а ніякого сліду пе залишає. Другий Слимаченко-Еснараго. Вічний антагоніст Підчеревного, все життя переслідував його, викривав і затавровував, прославився не цим, а конячим питанням. Мав тут свою особливу думку. Вотум сепаратум, як кажуть авторові друзі юристи. Думка так сильно колотилася в Слимаченкові, що збивала його з ніг, або, як кажуть у Веселоярську,— з плпгу. Слимаченко спеціалізувався по конях. Не по тих, що їх з'їла паша безжальна статистика (не передбачаються корми — коні або ще якісь там відомі тварини видихають), а тих, що під королями. Надзвичайно глибокі спостереження і відкриття ще глибші. Якими фарбами малювали художники коней, а якими королів та інших вельможних класово ворожих нам вершників з віддалених епох— рабовласницької, феодальної, плутократичних? Виявляється: па коней клались фарби справжні, доброякісні, іноді — просто рідкісні (Художники самі їх розтирали й змішували), а на персон — так собі, таке-енке мазило, мало не оте шмаровидло, що ним колись українські чумаки мастили колеса своїх примітивних дерев'яних возів-маж. Від такого великого відкриття в голові у Слимаченка так закрутилося, що йому закортіло дочепити до свого українського прізвища ще й іноземний псевдонім, і тут йому хтось підказав французьке слово "есиараго", яке означало того ж таки слимака, але звучало иезрівпяипо розкішніше. Ще хтось спробував палякати Слимаченка, що тих еспараго французи поїдають як делікатес, але він одмахпувся зневажливо: хай там своїх поїдають, а мною подавляться! Ще хтось порадив Слимаченкові взятися за сільське господарство (після глибоких студій над королівськими кіньми на картинах),— і він, може, й не послухав би, але саме тоді в сільському господарстві вже розлягався Підчеревний, найперший суперник, отже, й ворог Слимаченка, тому той теж охоче взявся за цю галузь.

— До мене? — не повірив Гриша.

— Точно,— підтвердив Підчеревний.

Підчеревний мав шляхетські вуса з підвусниками, пишні, хоч долівку підмітай, позирав на голову сільради доволі благодушно і, сказати б, ліберально. Слимаченко ж усвердлювався в тебе колюіпмп очпма, так наче ти був не представником народної влади, і отим зпеважуванпм феодальним вершником, і Гриша піяк пе міг збагнути, що поєднало таких двох неодпакових люден. Він спро-їував їх роз'єднати.

— Може, ми для вас розробимо окрему програму? — звернувся іо Підчеревного. Але Слимаченко вмить розгадав усю підступність такої пропозиції.

— Ніяких окремих програм! Мп розслідуємо те саме питаипя.

— Точно,— підтвердив Підчерепний безвільно іі безхарактерно, і Грпша втратив до нього будь-який інтерес. Тепер обидва сіль-госпкритики злилися для пього в одне, в якусь сіру масу, в замазку, питання полягало в тому, як їх позбутися. Тут він не мав ні знання, пі досвіду. Все ж вирішив здійснити попередню розвідку.

— Так до мене чп до голови колгоспу?

— До всіх,— заявпв Слимаченко.— Ми проводимо комплексне розслідування.