Вигнання з раю - Загребельний Павло

Вітаю вас. Добридень. Ви тут працюєте?

— Працюю.

— Як ваші трудові успіхи?

— Та ніби нічого.

— Дуже приємно. Дуже. Але мені треба вашу головну зоотехнічну. Як її? Левенець?

— Та ні. У пас головний зоотехнік Дарина Порубай.

— Порубай?

— Порубай.

— Як же це може бути? А чоловік у неї хто?

— Левенець.

— А вона Порубай?

— Порубай.

— Слухайте, не морочте мені голову! Ви хто така?

— Я — доярка. Олександра Левенець.

— Левенець?

— Левенець.

— Ага. Значить, дружина в Левепця пе Левепець, а Порубай, а ви собі звичайна доярка, а Левенець. Тоді при чім же тут ви?

— А я мати Григорія Левенця.

— Голови сільради?

— Голови ж.

— А невістка ваша — головний зоотехнік?

— Та вроді.

— Виходить що ж: сімействепість на фермах розвели*? Доярки стали збиратися довкола, переблискували голими литками, висяювали золотими зубами.

— Дівчата, чули?

. — Сімейственість, каже...

— Позаздрив!

— Може, хоче дояром замість мами Сашки?

— Та хіба це сімейственість? Як ото тепер у газетах пишуть?

— Двохпастія?

— А що ж воно? Дві Насті, чп як?

— Не двохнастія, а двигпастія! Щоб ото двигати там, до немає механізації...

Жмак, хоч і голодний, все ж збагнув, що з нього глузують, і спробував огризнутися:

— Критиканствуете, а в самих золота повні роти!

— Так то ж нам за вредність!

— Зуби од нашатирю розсипаються!

— Побудьте з нами, то й у вас посиплються!

— І вам золота відпустять!

Обарапили Жмака, жартома поштовхували його круглими боками, відтісняли від машини, делікатненько попихалп, поїш й опипився ы'н у їхній, як колись, казали, рекреаційній палаті, тобто кімнаті для перепочинку. Чисто, світло, на білих стіпах плакати на коров'ячу тему, на столі квіти в горщечку, широкі ослонп навіщось вкриті кожушиною, па підлогах барвисті доріжки. Жмака всадовили на кожушину, дивилися на нього, він дивився на доярок, ждав, що запропонують якийсь кухлик молока (вже б і по домагався, щоб від чорної корови), але до: молока якось пе доходило, в животі бурчало, під ложечкою смоктало, Жмак спересердя мацнув кожушину під собою, скривився:

— Л це навіщо? План по вовпі виконали?

— Та який вам плай? — здивувалася мама Сашка.— Це щоб молоді сідали.

— Молоді? Прп чім тут молоді?

— Звпчап такий с.

Жмак не знав звичаїв. Звпчаї — цс пережитки, а пережитки шкодять, гальмують і роз'єднують.

— Вн мені тут звичаями голови не морочте,— заявив віп,— а негайно давайте сюди вашого головного зоотехніка!

Тут автор тяжко пошкодував, що хтось відправив па пенсію доктора ерудичних пауіу Варфоломія Кпурця, бо тільки він міг би пояснити товаришеві Жмакові, що звичай садовлепня молодих па кожуха йде ще від мадленської доби, де визріло вірування, що тотем роду має найближче відношення до плодовитості молодої пари. Л відомо ж, що душа тотема сидить у шкурі, тому треба через дотик перейняти його могутню силу.

А може, воно й ліпше, що немає в нашій історії Варфоломія Кпурця з його хитромудрими поясненнями? Бо почув би товариш Жмак слово "тотем" та вирішив би, що з пього глузують,— як тоді?

Доярок і автора врятувала Дагаупька. Ніхто й пе кликав її — з'явилася сама, мовби для того, щоб злагіднити суворого товариша Жмака своєю вродою і1 гожістю.

Віталася, мовби й не вітаючись, наближалася й пе наближаючись, вклонялася, іі у гадці не маючи вклонятися,— суцільні чари, одур голови, міраж і фата моргана.

("Сметану літрами поїдає,— з пеприховапою заздрістю дивлячись па Дашуньчине обличчя, подумав Жмак.— Цього Левенця обкрутила і всіх обкрутила, щоб чоловіка зробили головою. Ну!"

— Ведіть на ферми! — кипув віп Дашуньці, одне плече вище другого накукурічивши.

— Веду!

— Ви мені балачок пе розводьте, а ведіть!

— А я й веду.

Вона пе йшла, а летіла. До землі не дотикалася. Такі ноги і таке все іпше, що так би й лппло до землі, а воно пливе тобі перед очима, як у цпрку. Жмак ая* захекався й покрився потом, кваплячись за цим химерним видпвом. Йому з його головою он де треба сидіти, а він ио фермах кізяки місить.

— Ось наші корівоньки,— пе без глузування в голосі казала Дашунька.— Погляньте лиш. Боки повні, хребти рівні. Шерсть гладепька.

— При чім тут корови? — обурився Жмак.— Мене корови не цікавлять!

— А що ж вас цікавить?

— Розвиток тваринництва!

— Ах, ро-о-озвиток? — Вона погойдала перед Жмаком спиною, стегнами і всім іншим і пішла, пішла, зникаючи.

— Розтьол слабий! — гримнув Жмак услід Дашуньці.— Корови погано дояться! В чім діло?

— А ні в чім,— легенько смикнула вона плечем.— І розтьол нормальний, і дояться добре, і все гаразд.

— Штаб по розтьолу створили?

— А вони теляться й без штабу.

— Покращенням стада займаєтесь?

— Вже покращили.

— Раціон видержуєте?

— На науковій основі.

— Резерви вводите в дію?

— Вводимо.

— Передовий досвід розповсюджуєте?

— Розповсюджуємо.

— Підвищені зобов'язання взяли?

— Взяли.

— Перед трудиощами не пасуєте?

— Не пасуємо. І корів пасемо.

— Що?

— Молодняк теж пасемо.

— Як ви мені відповідаєте?

— Як питаєте, так і відповідаю.

Жмак хотів ще до чогось причепитися, але не встиг. Види во Дашуньки зненацька щезло, натомість на Жмака посунуло щось темне, тяжке, ваговите, як кажуть українські критики, накрило його таким густим бутінням, що Жмакова душа змаліла до розмірів горошини, покотилася аж у самі п'яти, але зате вясе там вибухнула страхом, і той страх умить переметнув дебеле тіло уповноваженого через високу дерев'яну загорожу. Бутіло тепер по той бік загорожі, дико гребло землю, дмухало всіма пеклами цього й того світу. Такого зі Жмаком не траплялося за всю його діяльність. Що ж це діється?

— Слухайте! — закричав віп до Дашуньки крізь загорожу.— Це що за безобразіє! Я вас питаю, що це таке?

— Це бугай Лунатик,— засміялася з того боку Дашунька.-^ Та ви пе бійтеся, я його відведу.

Вона справді простягла руку" і та півторатонна тварюка слухняно пішла до неї, і ні тобі риття землі, ні тобі бутінпя, ні тобі їмуханпя-иирхаиіія. Жмак уже відчув себе в безпеці, коли раптом шову, тепер уже збоку, полетіло па пього щось іще темніше, важче (ваговитіше, ваговитіше!), зліше і загрозливіше, а бутіло так, піби ЇСІ чорти з пекла вирвалися на цю зелену прекрасну землю.

Жмак хотів здійснити ще один переліт через загорожу, тепер рже на бік Дашупьчип, але бугай заступпв йому дорогу і тримав Жмака під прицілом гострих рогів, поки Дашупька прибігла рятувати уповновая.еного.

— А це що, я вас питаю?

— Не ворушіться. Це бугай Демагог.

— Демагог? Що за натяки?

— Я ж вас попереджувала: не кричіть, а то бугай розгнівається.

— То приберіть його!

— Він не слухається.

— Тоді як же?

— Його треба вмовити.

— То вмовте!

— Це повинні зробити ви.

— Я? Що ж мені казати?

— Повторюйте за мною: "Дорогий і вельмишановний бугаю..."

— Дорогий і вельмишановний...— пробурмотів Жмак.

— Бугаю. І — Бугаю.

І — Завдяки вашій запліднюючій діяльності...

— Завдяки вашііі плідній...

— Запліднюючій.

— Запліднюючій...

— Корови веселі.

— Корови веселі.

— Телята радісні.

— Телята радісні.

— А ми всі маємо змогу...

— А ми всі маємо змогу...

— Для невпинного розвитку тваринництва...

— Для невпинного... Та ви смієтеся з мене!

Але тут бугай Демагог, помотавши головою, посунув убік, звільняючи товариша Жмака з свого бугаячого полону.

Жмак умить забув про те, яку послугу зробила йому Дашупька, насипався на молоду жінку:

— Я цього так не зоставлю! Бугаїв тут наплодили, порнографію розвели, а розтьол слабкий! Пора кінчать з цією порнографією! Остаточно і безповоротно!

— Про що це ви? — спокійно поцікавилася Дашунька.

— А вам розжувать? Оці ваші бугаї — це ж пережиток! ТІа птахофабриках обходяться без півнів? Обходяться! І ви на фермах обходьтесь без цих бугаїв.

Дашунька несманно скривплася. Хіба що процитувати цьому придурювальнпку віршик столичного поета "Биця завдяки телиці зазирнун за горизопт"? Але стрималася і спокійно поцікавилась:

— Ви пропонуєте штучне запліднення?

— Не згадуйте мені цих страшних слів. Я батько. У мене дочка. Я червонію з голови до п'ят од таких слів!

— Але як же вп думаєте отримувати телят, коли ні бугаїв, ні штучного...

— Скличемо параду і знайдемо спосіб. Цілком пристойппй і, коли хочете, високоморальний спосіб!

— Товаришу Жмак,— виграючи одразу стонадцятьма усмішками па своїх повних устах, поспитала Дашупька,— а дозвольте поцікавитися, яким чипом прийшли па світ ви самі?

— На що ви натякаєте? При чім тут я? Я взагалі не народжувався! — закричав Жмак.

— А звідки ж ви взялися?

— Я присланий сюди, щоб навести порядок! Де в вас тут телефон?

— Телефон? Одну хвилиночку!

Переваги Веселоярська були ще й у суцільній телефонізації. Дашупька якось забула про це, Жмак, на свою голову, пагадав. Лишивши уповноваженого, Дашунька побігла до телефону, знайшла свого чоловіка (від пеї він ховатися пе міг), сказала коротко:

— Тут у пас цей малахольїшіі Жмак, забери його, а то дівчата відро па голову наб'ють, а тоді не стягнеш, тобі ж і відповідати!

Якась з доярок почула ті Дашуньчині слова, і вл"е цього було досить, щоб ті самі доярки, які садовили Жмака па кожух, щоб наснажити його на корисні справи, вмить зібралися довкола уповноваженого і в суто українсько-жіночому стилі висловили йому свою стурбованість щодо його спроби образити їхню всезагальпу улюбленицю Дашуньку.

Жмак, ще до кіпця ие осягнувши розмірів небезпеки, яка йому загрожувала, зробив офіційну заяву на тему, що такої суспільної) категорії, як всезагальна улюблениця, в сільському господарстві но іспує і не може існувати, як йому відомо з вірогідних джерел,! і спробував пірнути в машину і хряпнути дверцятами. Але доярки! заявили, що в сільському господарстві він тільки й знає, що земля чорна, поставили вимогу попросити пробачення в Дашуньки, обступили його так щільпо і були такі матеріально-тілисті, що пі пробитися до машипи, пі хряпнути дверцятами пе було піякої змоги.

Ситуація ставала трпвожно-загрозлпвою, і не знати, як вона б розвивалася далі, та тут з'явився Гриша Левенець і врятував то7 варпша Жмака.

Гриша вхопив сільрадівського мотоцикла, вмить прискочив до ферм, став перед товаришем Жмаком, як лист перед травою, перепросив, запросив, запропонував навіть коляску свого мотоцикла.

Т Ало що там якась коляска, коли в товариша Жмака машина. —Іу, так. Чорна йому іі не спилась. Білої но давали і не могли дати.