Вигнання з раю - Загребельний Павло

Але хіба автомобіль (навіть "Жигулі") не комфортабельпіший за всі царські карети, а в мотоциклі хіба не більше геройства, ніж у всіх колісницях світу? Тільки й того, що в мотоцикла колеса уздовях, а в колісниць — упоперек.

Скажуть: думки по для голови сільради, та ще й у найнапруженіший період сільськогосподарського сезопу. І матимуть слушність, так кажучи, що й підтвердила несподівана поява перед Грп-шею нового шкільпого викладача фізкультури Пшопя.

Пшонь перебував у етапі загрозливому. Він розповсюджував довкола себе ураганпість і землетрусність, з ного маслакуватої постаті вигримлювали громп, з ошалілих очей вплітали блискавиці, гостряки вусів видовжувалися в безмежжя, пібп спопеляючі пучки лазерів. Поети б сказали: "Пшопь був рвійний".

— Вп що тут безобразнпчаєте! — загримів він ще з порога, висолоплюючи свій блокнотяру, довгий, як собачий язик.

Гриша, відірваний від ідеї катання, з мовчазним невдоволенням поглянув па небажаного відвідувача.

— Я вас не розумію,— сказав він стримано.

— Жмак був? — крикнув Цдгопь.

— Жмак? Який Жмак?

— Той, що з області.

— Ви його знаєте?

— І я його, а він мене nie дужче! Куди вп його поділи?

— Дивне запитання.— Грпша нарешті оговтався і спробував бути суворим.— Зрештою, яке ви маєте право?

— Яке маю? А отаке! Я на все маю право! Чому пе завезли до мене Жмака?

— Я но зобов'язаний...

— Сек-купдочку! Запишемо... Згодиться для карасиків...

— Може, хочете, щоб я гпався за товаришем Жмаком і кричав йому: "Давай назадгузь!" — посміявся Гриша.

— А хоч би.

І — Вам пе здається, що ви перечалаикуєте?

— Пред?.. Що цс за слова такі, Ганпо Панасівно?

— Коли ви сидите перед людьми, то председательствуете; коли стоїте — предстоятельствукте, а коли пі те, пі те, тоді треба читати закони, щоб знати, як їх дотримуватися.

Гриша подумав: а коли сидиш на комбайні, як це назвати — предкомбайнствуватп? Ну, Ганна Панасівна, ну, старі кадри!

— А що ви скажете, Гаппо Панасівно,— поспитав він, показуючи за вікно,— щодо отих довколаклумбисідательствующих?

— Та хіба ви не знаєте? То ж ніби агенти від наших сільськогосподарських відомств: Первородпий від сільгосптехніки, Благородний від мінводу, Таксобі від пафтозбутпостачу, Нісюдинітуди від сільгоспбуду, Раденький від комбікормзбутпостачу, Солоденький від вовнозаготівель.

— Ага. А чого вони тут сидять?

— Ждуть.

— Чого?

— Змін. Бояться проґавити.

— А хіба що — щось має мінятися?

— А вони розділяються. Половина сидить біля контори колгоспу; а друга половина — оце тут.

— Нічого не роблять, а тільки сидять і ждуть?

— Не роблять? Підіть спитайте їх — скільки вопи вам наговорять!

— І піду, і спптаю!

Рішучості після сьогоднішніх конфронтацій з Жмаком і Пшонем Гриші було не позичати. Він вилетів з сільради, як давньослов-'ян-ськпй бог Перун, готовий гриміти, блискати, карати й спопеляти.

— Добрий дсиь, товариші! — гукнув до спдупів.

— Добрий, добрий, добрий! — загалайкали ті.

— Попрацювали? — доволі єхидно поцікавився Гриша.

— Куди твоє діло!

— Аякже!

— Стали на трудову вахту!

— Ага,— підсумував Гриша,— стали, кажете, на вахту. Можу вам повідомити, що ставати на вахту біля оцієї клумби навряд чи й треба. Нікуди ця клумба не втече і піхто її не вкраде. Це моя заява перша, так би мовити, неофіційна. А тепер я зроблю заяву останню. Коли ви вважаєте, що мене обрано на день або на тиждень, як того тимчасового царя для глуму й обпльовування, то глибоко помиляєтесь.

— Ви ж вроді полетіли? — несміливо висунувся поперед усіх Інтриган.

. — Полетів і прилетів.

— А товариш Жмак заявив, що вас пе буде,— прихилив до плеча голову Солоденький.

— Як бачите, немає Жмака, а я — перед вами.

— Тоді як же воно так? — наприндився Первородпий.

— А отак. Сидіти — годі, роз'єднаності — кран, всі в сдппий 1агрокомплекс або ж я запропоную ОЧИСТИТИ територію Всселоярів-ської сільради! Хліб-паляниця в торбі нізвідки не візьметься!

Хліб-паляппця для представників усіх зацікавлених відомств ще так-сяк було зрозуміло. Але торба! До чого тут торба? Що за пережиток? Що за відстале мислення у цього пового голови?

Обмінявшись поглядами, що звуться >в літературі красномовними, однак, не стали розводити антимоній, докурили кожен свою сигарету, покашляли й погмпкали, а тоді розосередилися по весе-лоярівськпх кутках: визначати, де стрижене, а де смалене. Гриша ж, провівши їх поглядом і пробурмотівши своє улюблене: "От гадство!" — вирішив зазирнути до Будинку культури, а колп точніше — до сільської бібліотеки, якою завідувала колишня його однокласниця Тоня, тепер Антоніна Іванівна, дружина самого директора школи. Колись Гриша хотів навіть закохатися в Тоню, але злякався: надто вже вона була вродлива і пащекована. Язик як бритва. Підійти до неї ще якось і можпа, ало що їй скажеш? Отак налякавши себе, Грпша іі завербувався у добровільне рабство до Щусевої Каті, рабство ж те, відомо, закінчилося трагічно, і ще й не знатп, що сталося б з Левенцем, не з'явись на веселоярівськпх обріях Дашунька Порубай.

Але людство з мудрим сміхом дивиться надвоє мппуле, не маючи ніяких намірів повертатися до пього і повторювати помилки й дурниці. Грпша був частиною людства, до того ж жонатою. Та що й займав офіційну посаду, але серце йому в грудях все-таки зрадливо й підступно здригнулося, коли він побачив Топю, вродливу й строгу, незалежпу й ненриступпу в царстві книжок і в світі мудрих думок і слів. Гриша аж позадкував і замружився,' щоб пе обпектися й не засліпитися, та мав виявляти рішучість щокроку, тому відважно ринувся вперед.

— Що, начальство вирішило пас перевірити? — без страху зустріла його Тоня.

— Яка може бути перевірка? — знітився Гриша.— Я до тебе, Антоніно, просити поради.

— Антоніно? А чом не — Тоню?

— Ну, вже як на те пішло, то в школі я тебе звав Топькою!

— То зви п далі так.

— Слухай, Тонько, у тебе в бібліотеці книжка про гадів може бути?

— Тобі про реакціонерів?

— Та ні, про справжніх гадів. Тих, що повзають.

— Про плазунів? Так би й сказав. Тобі як — щось довідкове чи з художньої літератури?

— Я й сам пе зпаю. Коли з'їдають гади, тоді яка література помагає: довідкова чи художня?

— Мабуть, і та й та. Знаєш що: давай я тобі знайду все, що в в словниках, а тоді щось і з худояшьої.

— Морочу я тобі голову.

— Та яка морока? Це ж одна хвилина!

Bona метнулася за стелажі, повернулася з цілою купою словників і енциклопедій, стала гортати сторінки перед Грипшпими очима, швидко й уміло вичитувала то звідти, то звідти.

— Так. Ось тут. Гад. Гадюка. Гаденя. Гадоїд. Гаддя. Гадина. , Гадовище. Гадюга. Гадюра. Гадюченя. Гадючник. Гадюччя. Гадя. Гадючитися. Все це від сапкскритського слова "гад" — повзти, плазувати. Черв'яки теж сюди. Підходить тобі?

— Ніби підходить, хоч і без черв'яків, бо там є й корисні. Давай далі.

— Ось тут ще. Слово "гади" для класифікації не придатне. Треба каэати: плазуни.

— Як не кажи, а воно гадство. І що там про них?

— Плазуни діляться на черепах, дзьобоголових, лускатих і крокодилів.

— Ну, черепаху й крокодила одразу видно. А дзьобоголового впізнаєш тільки тоді, як воно тебе дзьобне. Це теж ясно. Тяжче з отими лускатими. Сховається в луску — не дошкребешся!

— Ось тут ще є,— знайшла Топя,— земноводні теяс належать до гадів. Наприклад, наша звичайна жаба. Це так звані голі гади.

— Голі гади — це здорово! — зрадів Гриша.— Голих і викривати не треба, самі показуються! Тепер ще б придавити їх художньою літературою — і талатай!

— З художньої, на жаль, у иас нічого немає. Тільки дитячі кпижки.

— Давай і дитячі!

— Кіплінг. Про Ріккі-Тіккі-Таві.

— Що воно за чортівня?

— Звіря таке. Зветься мангустом. Поїдає змій і пацючню.

— Навряд, Тонько. Я зк гадів їсти не збираюсь. Я їх хочу вивчити, щоб не зжерли мене.

— А що — погрожують? Гриша зітхнув.

— Тільки тобі скажу: дременув би я па свій комбайн, ох і дременув би!

— У тебе яс тепер така влада!

— Влада? А ти зпасш, що це таке?

— Ну, це щось у селі найвище...

— На високе дерево кози скачуть. Чула? Між іншим, у мене, здається, саме з кіз все й почалося. І як почалося, як пішло,— пі тобі кінця, ні краю!

— То оце ти й шукаєш про гадів?

— Та як тобі сказати. Колись я вигадав собі талатай. Тепер не помогає. Ніякі слова, бачу, не поможуть. А па гадів насувається другий льодовиковий період. Чула?

Топя кивнула. Цю нічим не здивуєш. Все чула, все знає. Така була ще в школі.

— Зпасиі, Гриіпо, раз ти вже зайшов до бібліотеки і раз ти тепер голова, давай я тобі прочитаю одне місце з Довженка.

— Це ти хочеш натякнути, які в пас нікчемні фільми крутять у Будинку культури?

— Ні, це про інше.

— Довженко — це ж кіпо?

— Не тільки. Та ти послухай. Хочеш?.

Тоня знову метнулася між стелажі, винесла чепурний томик, знайшла те, що хотіла.

— Ну, спасибі. Помогла й поспівчувала. З чим прийшов, 8 тим і йти?

— Іди керуй,— засміялася Тоня.

Гриша злякався по-справжпьому. А що, коли справді захочуть укрупнити й сільради? Це схоже на шлюб з розрахунку. Одне хоче мерщій упасти в обійми, а друге щосили відпихається. То тільки в класичних романах та п'єсах багаті наречені закохувалися в бідних хлопців. Тепер навпаки: бідний колгосп беэтямно закохується в багатий і прагне союзу. Блискавичне вінчання без будь-яких документів замінено невиправданим укрупнениям, тому багаті колгоспи бояться, як чорт ладану, бо кому ж охота ділитися своїми фондами й добробутом? Треба було негайно знайти дядька Зновобрать і провести консультації на найвищому рівні. Бо що, коли й справді станеться так, як провіщає ця вреднюча бібліотечна сивіла? Захотіли ж об'єднатися з веселоярським всі сусідні колгоспи? Мало не цілий район запрагнув укрупнитися в колгосп "Дніпро". Колись обласними масштабами тут і не пахло, а тепер мало Жмака, прибуває Пшопь з власною свинею і грозиться ще чимось таємничим і закрутистим, як отой Тавромахієнко. Ну, гадство!

В сільраду Гриша не попав. Біля будинку ждала його Дашунька з їхніми червоними "Жигулями" і ще здалеку замахала рукою.

— Сідай швидше!

— Куди? Мені треба проконсультуватися з Свиридом Карповичем.

— Ще пакопсультуєшся. їдемо додому, треба готуватися. Вона мало пе силоміць всадовила Гришу в машину, тицьнула

йому якийсь папірець.

— Читай!

Листівка була з сільгоспінституту. Написано трохи заплутано, але однаково приємно: "Шановний тов.