Сіті життя і смерті - Іванченко Раїса

Нічим нині і рід наш захистити на святій та баламутній землі.

Сварог зітхнув, плямкнув беззубим запалим ротом і вирік:

— Такая криця, як ото була, уже, либонь, перевелася... Ну хіба що спробувати зварити подібної...

— Звари такої криці, діду Свароже! — обійняла старого переповнена чуттями Лада. Усе жіноцтво її підтримало:

— Звари! Хай Перун захищав нас і уділи наші!..

— Уділи ми свої захистимо і без Перуна! — нахмурився Світовид.

— Авжеж! — підстрибнув і Стрибог.

— Але!.. — підняв угору чорний вказівний палець старий коваль Сварог. — Отака криця звариться лишень тоді, коли всі ви, боги небесні, духом своїм воістину з'єднаєтесь і визнаєте з-поміж себе того, хто здатен тримати меч з тої криці! Тоді його вже ніхто і ніколи не зламає!..

— Так! Перуна визнаємо! — згарячу кинулась Лада й враз почервоніла від досади. Голос її прозвучав у мертвій тиші. Мовчки шурхотів куцими крилами Стрибог; Дажбог-Ярило прикрив свої пукасті очі довгими, як у дівиці, віями; Світовид-Триглав зирив кудись убік...

Рід переводив розгублений погляд з одного обличчя на друге. Діти! Його власні діти були такі безмірно жадібні до влади і марнославні! Навіть перед найближчою небезпекою вони не могли погамувати власну гординю...

— Знову Перун преться у вожді? Щоб це він верховодив наді мною? — Підняв обурено дужі плечі арконець. — Ніколи!

— Ніколи! — залопотів крилами і Стрибог. — Усе життя Перун важить на першу роль! І я мушу все своє життя тремтіти! Відчувати постійний страх, що ось тебе візьмуть за карк і пожбурять з небес у невідомість, набридло! Хочу необмеженої волі!

— І справді... Ніби приреченість якась висітиме над тобою... — сумно похитав головою Дажбог-Ярило. — То недо-світив, то лересвітив комусь. Кепський характер у нашого братця — до всього, знаєте самі, йому є діло! Воно б краще бути вільним!.. Головне, братове і сестриці, аби тепло, аби світло.

— А так, так, щоб сонечко світило, — блимнув зеленавими очима Сімаргл ДРОГОБИЦЬКИЙ. В його уяві постали осяяні сонцем теплі лісові галявини, де вони з Мокошею мали багато втіх. І забув, неборака, що і ті ліси, і ті пущі, й сонячні галяви нині вже загарбали находники!

— Сонечко... Без нього яке ж благодатьство на землі? — Взялись рум'янцем тугі білі щоки Мокоші. На цю мить вона призабула, що воліла мати Перуна за верховного, аніж терпіти над собою владу варягів.

— Але! — знову заворушився старий коваль світу Сварог, аж кістки заторохтіли в ньому. — Благодатьство те потрібно комусь захищати. Інакше — заберуть його жадібні сусіди. Стара мудрість.

— Захистимо, коли буде треба! Не безрукі! — рубонув Чорнобог й облизав червоним довгим язиком свої тонкі губи. Йому що! Аби наперекір Сімарглу, аби досадити розсудливим і мудрим. Щодо себе, то він знає напевне: його володарюванню не буде кінця, бо кожному потрібне зло, мста, лжа, підступи й облуда. Інакше — не бути йому властителем!..

— А ти помовч, добродію... — закашляв у вузлуватий кулак старезний, як струхлявілий корч, Велес і хитнув Турячими рогами до Чорнобога.

— Іди звідси по-доброму, Перуне, — твердо, із зачаєною злостивістю промовив Світовид. — Коромолу колотиш поміж родаками! Де був, туди й іди!

— До Вечірньої Зіроньки, куди ж йому ще йти? Ха-уа!.. — ппрскнув хтось із зловтішників.

Перун звівся у своїй колісниці на ноги, оглянув богів. Криво посміхнувся.

— Ну зовсім як земні люди. А ще небожителі!

— От-от! Чекай від такого поваги, коли дорветься до влади!..

— Верховні володарі світу, небесного й земного! Залишаю вам усі ваші надії, які ще зігрівають васі Будьте!

— Іди, іди вже, чого мітингуєш? Чули вже! — нетерп-дяче завертівся біля нього Стрибог і почав настирно відпихати Перунову колісницю. До Стрибога підійшли й інші браття, дружно натиснули на колеса. Бо хто ж не знав, що зрада й підлість найбільше гуртує людей!

Розігнали колісницю й пустили її в прірву небесну, Тільки загуркотіло.

Діти зневажили волю батька свого — Рода. Його розгублений глас ледве доганяв той грім від Перунової колісниці:

— Стривайте ж! Стривайте! Що робите, свавільники! Зарізяки! Пагубу собі кличете! Поверніть же його! — Він махав своїм владичним жезлом, але вже ніхто на нього не зважав.

— Еге-ге, тепер він уже ніколи сюди не повернетьсяі

— Ніколи! — плакав старий Рід і не ховав сліз.

— Ну хіба що тоді, як у коня роги виростуть!

— Го-го-го! — реготали брати-переможці.

— Дмете на вогонь, іскри очі вам випечуть! — хитав головою Сварог. Але його кволого голосу вже ніхто не слухав. Зате усі почули Дажбога-Ярила, який не переставав стежити за полянською землею.

— Ох! Дивіться! На київських горах віщун Перунів висвятив нового князя!

— Кого ж це? — в один голос скрикнули жінки.

— Вольга! Олега— по-київському, — сказав, посміхаючись, Дажбог. І знову низько нагнувся над землею, до чогось придивлявся, ворушив пухленькими по-дитячому вустами.

— Що ти там побачив, дядечку? — прихилилась до нього Леля.

— Тихо, я читаю! Ось у храмі, що поставив Оскольд, сидить священик і лівою рукою виводить слова на пергамені.

— Що ж в тих словах? Яка мудрість? — зацікавилась Жива.

— А ось що: "В літо 882 від народження Христа... І сів Олег княжити в Києві і рече Олег: "Се буде мати градам руським". Чуєте? Київ залишається найпершим градом у слов'ян! Матір'ю усіх городів!

Усі замовкли. Отже, хоч і випхали вони Перуна, його земля лишилася головною! Його град полянський — стай віднині для всіх матір'ю... А як же їхні землі і гради? То, значить, даремно сварилися з Перуном! Люди на землі зробили по-своєму. Але ж — чому так?

— Я не згоден із цим! — вперто трусонув білим гладеньким волоссям, що спадало до пліч, Світовид. — Чому Київ?

— Я теж проти! — обурився Стрибог.

— Ну, як вам це пояснити... — покрутив головою Даж-бог-Ярило. І не розібрати — він за чи проти Києва. Батько Рід одвернувся від них і ні до кого сказав:

— За правдою — життя. І на стезі її нема смерті.

— О! Чули? Як учено заговорив наш вітець!

— Та про яку правду мова?

— Про Оскольдову правду. Про Київ. Як би там щ було, а Перун створив свою державу. І в цьому — найбільша правда життя!..

Мовчало віче. Негаразд вийшло в родині великого бога світу Рода...

І тоді старий Рід спустився на своїй хмарі-оболоці до землі, торкнувся нею київських гір і покликав до себе Ольга. Той саме виїздив із воріт княжого двору. А за ним сунула тьма псарів, сокольничих, загонщиків, бояр, дружинників. Пускали в небо соколів, сунули на лови.

— Пощо бешкетуєш тут, відважний муже? Чи вже своїх богів забув, що прийшов у чужі уділи? Олег хитнувся в сідлі, узявся в боки.

— А ти хто? — примружив одне око на Рода, ніби й справді не впізнав верховного повелителя світу.

— Рід я. От хто. Бог! Пощо не чекаєш від свого бога-покровителя благості й дару влади, а сам свавільно захопив усе чуже?

— Чекати? Ха-ха-ха! — зареготав Ольг. — Хіба я черв'як чи пацюк, щоб чекати? А бог хіба курка, що знесе яйця? Я сам добуваю те, чого жадаю! І ти, отче, не втручайся в мої справи. Іди й спи собі. Не заважай мені. Ми тут із синами твоїми — Хорсом і Перуном — якось самі полагодимо.

Рід аж зайшовся кашлем від такої зухвалості. Таки Перун говорив правду: нині люди як ті боги. Самі все вирішують. На себе покладаються. На богів уже не зважають... Іще одна істина відкрилась Родові — владарюють не мудрі, а зухвалі.

Старий Рід зітхнув. І тільки тоді запримітив на корогві Олегових (рокольничих лик свого сина Хорса. Той хитрець і мовчун гордовито пнув свої груди в небеса. Ба! А ці люди самі обрали собі бога! Перевернувся світ!.. Стає незбагненним... Краще подалі від нього!

Не мав що робити тут. Піднявся до своїх небесних чертогів і розтанув ув імлі. Зрештою, Хоре також його кревний. Отже, Родове ім'я пануватиме на цій землі. Та й справа Оскольдова не загинула: полянська держава житиме! Родові можна спокійно забиратися на піч і ні про що не думати...

Над київськими кручами знову летіли білі лебеді. Летіли на ясні зорі, на тихі води. З-під хмар падали на них запущені вправною рукою мисливців рароги-соколи, ловили білих лебедиць, вбивали і каменем кидали на землю.

Та це не збивало лебедині стаї зі свого шляху, вони здіймалися вище, крила їхні лопотіли пружніше, політ ставав стрімкішим. Бо летіли на поклик життя рідної Землі, в її надійні обійми. І ніхто не міг зупинити того стрімкого лету...

Ірпінь — Київ

11.ХІІ 1984 — 19.1 1986

СЛОВНИК

А в д о н о м— самодержець

А р і с т о т е л ь— давньогрецький філософ і вчений (бл. 384 — 322 рр. до н. е.)

Б а р м и ц я — сітка шолома, яка прикривав обличчя і шию воїна

Б а р х о т — шовкова або бавовняна тканина з ворсом

Б е р д а — місто в Азербайджані

Б и л і — заможні жителі міста.

Б л а г и й — добрий, добросердний, лагідний

Б л у д — лісовий дух, що заманює людину в нетрі чи в місця, де можна заблукати

Б о г о с л о в Г р и г о р і й — давньогрецький поет, прозаїк, церковний діяч, мислитель (бл. 330—390 рр.)

Б о р и с ф е н — так греки називали Дніпро

Б р а ш н о — борошно, взагалі їжа

Б р а ч и н а — парча, шовкова тканина

Б р е з г — світанок

Б р о н ь, або к у я к — коротка шкіряна або безрукава полотняна сорочка, на яку густо наклепували чи прикріплювали дротом залізні бляшки. Поширена серед простих воїнів-селян, для яких кольчуга була надто дорогою

Б у є в и щ е — у Новгороді частина Дитинця — дідинця, кладовища, місця, де в старовину біля капища збиралось віче, правився суд, відбувались язичницькі ритуальні обряди — треби і а адміністративні відправлення

Б у л ш и ц я (хозар.)—правитель місцевості чи міста

Б у н ч у к — булава з металічною кулькою на верхівці, до якої прикріплялась прикраса — волосінь з кінського хвоста. Ознака влади у деяких східних народів та в древніх слов'ян

В а р я г и (у різних народів ще: варнаки, вар'яти, веринги) — назва військових бродячих дружин, які виникали у народів Балтійського помор'я, в тому числі серед балтійських слов'ян та скандінавів; чинили грабіжницькі напади на Західну та Східну Європу, займалися торгівлею, служили воїнами-найманцями у Візантії та в інших країнах

В е л і с л а в — слов'янське місто на Лабі (Ельбі), пізніше завойоване німецькими феодалами і перейменоване у Валслебен

В е р е т е я — вузенька смужка землі

В е с ь — прибалтійсько-фінське плем'я, жило в районі Біло-озера

В й р а й — інакше ірій — за давніми слов'янськими віруваннями, тепла країна на сході, біля моря, куди ховаються на зиму птахи, комахи, гадюки.