Сіті життя і смерті - Іванченко Раїса
Що діється! Що коїться довкола! Перемішалось усе! Не розібрати нічогої колишні недруги нині спільно б'ються проти нових ворогів, давні вороги захищають своїх запеклих супротивників і рятують їхніх нащадків...
Але він, Дажбог, не буде втручатися у земні справи полян. Тим паче, що там владарює Перун. Хіба що передасть батькові Роду — нехай знає, які безчинства тут кояться!
Дажбог послав верховому владці своєму розпечену стрілу. Вона м'яко ударила старого в груди, розбудила його від дрімоти. Сивий білогривий дідисько зліз зі своєї печі-оболоки, протер очі і що ж угледів?!.
Криваве побоїще точилося на Княжій горі у Києві. З останніх сил б'ються деревлянський Ніскиня і княжий пастух з великою дружиною варязькою, яку привів Ольг-новгородець. Б'ються з нею оболонські рибарі й кричники, пастухи й гончарі. Варягам допомагає дружина київських бояр. Перунів же віщун, піднявши вгору костур, освячує цю битву іменем свого покровителя... Ллється невинна людська кров на київських кручах і потічками струменить до Дніпра... А де ж Перун?
— Де Перун? — басовито гримнув Рід, та так люто, що аж хитнулися всі хмари.
— Де Перун? Перуна сюди!.. — котилося сполохано по небесній безодні, шуміло, свистіло вітром під крилами всюдисущого Стрибога. На той бентежний поклик заворушились усі небожителі.
Примчав на білому коні аж із Аркони Світовид-Триглав; за ним приповз, спираючись на ковіньку, дядько Велес; прикотився Дажбог-Ярило; нарешті вибралась із своїх пущ і боліт тітка Мокоша, товстенька білокоса молодичка з небесно-голубими очима. Вона ніяково прикриває руками груди, сорочка па яких аж тріскається від повноти сил і жіночих розкошів. А на неї безсоромно балушить очі отой хтивець, чорнобородий залицяльник з острішкуватими волохатими бровами Чорнобог. Сказано ж: де гарна молодичка, там і чорт! Примчав на чорній колісниці, бо щось кепське учув у грізному оклику верховного правителя світу. Та, побачивши Мокошу, про все забув, прикипів своїми вузькими чорними очицями до свіжих Мокошиних уст, аж слина потекла із роззявленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому своїх мавок, русалок, відьом, чаклунок, відунок усяких! Липне до чистої душі!..
Тож люто блимає на Чорнобога своїми зеленаво-болотними очищами вузьколиций Сімаргл, володар дреговицьких пущ і єдм. Обріс сірою вовною, як той вовчище, і зуби шкірить злобливо па свого суперника. Недарма не любив отаких збіговиськ! З Мокошею вони сидять у своїх володіннях, у лісах та болотах, і добре розуміють одне одного. Ніхто не балушить на неї безсоромно очей і не гнівить Сімаргла отак, як оцей знахабнілий всюдисущий Чорнобог. Уп'явся б у його вузькі безволосі груди, коли б не така оце пригода з тим Перуном.
На поклик батечка Рода примчав, звісна річ, і Стрибог, Велесів син, який своїми вітрами уже встиг пригнати Ладу, Лелю, Живу та багатьох інших великих і малих володарів небесних і земних сил. Нарешті, на своєму колесі прикотився і їхній праотець Сварог-Місяць. Блимнув одним оком, ворухнув срібним усом і... поринув у дрімоту.
Перуна ж не було. Мов крізь землю провалився. Віче богів починало потроху розпалюватись розмовами й перемовами, судили й осуджували. Де таке видано? Де таке чувано? Покинути свій уділ і свій народ без нагляду! От і вийшло, що Хорс-гордець, злонавмисник, який любить зненацька ударити в спину, з копієм пішов на кревня-ків — новгородських бояр та їхніх варягів підняв супроти брата свого Перуна.
— Чому гадаєте, що то вина Хорса? Може, то варязькі боги Один і Тор підбили новгородців...
— Е-е... Не те кажете, добродії! Не те. Вся вина лежить на дядькові Велесу, що не навчив гордого синовця свого шанувати старших. Не навчив!
— Та навіщо говорите про пошанівок? Коли он сам Перунів волхв на київській горі вітав Вольга з варягами! І київські бояри з ними! Я сам бачив! — справедливо обурювався Дажбог-Ярило.
— Зрада волхва Перунового... Зрада боярська...
— Яка скорбота! О, доню Желя і посестро Карна! Пощо згубили Оскольда, мужа достойного? — голосила Лада, обливаючись дрібними сльозами. Вона стільки сил затратила, аби вселити в його душу велику любов до Ярки тієї деревлянської! Бо вірила ця добра богиня, що лише така любов може навічно встановити мир і добро між полянами і деревлянами. Так усе ішло гаразд — навіть обережний хитрун Ніскиня забув свій гнів на Оскольда і про давні права й зазіхання деревлянського племені на київські гори. — О, доню Желя! Пощо не спитала матері Любові, як слід чинити? Пощо послала сліпооку Карну на голову звитяжного й разом з тим дитинно-довірливого чоловіка?
— Але! — раптом перервав голосіння Лади гострозорий Стрибог. — Хто послав у степ за печенігами? Дивіться, дивіться! На київські землі суне печенізька орда! Не інакше, як хтось накликав її!
Усі завмерли, вдивляючись із піднебесся у чорні стовпи куряви, які важкими хмарами стояли над шляхами степу. Хмари ті посувались до Києва. Попереду гарцювало кілька верхівців. Дажбог-Ярило аж пересмикнувся й знову зсірів, упізнавши в них своїх давніх знайомців. Авжеж, цо вони, бояри Оскольдові — тихі та улесливі, Олій з Березані, отець його Добрита (аж коли виповз!), Бодець і ще хтось... Ведуть орду печенізьку від хозарських володінь. Ого-го, тепер не відбитися ні деревлянам, ні киянам! Треба всіх рятувати!
— Я па хвильку, добродії, відлучусь... На хвильку! — захитався Дажбог-Ярило, на хмарині поплив по обрію. Десь над ордою зупинився, вихопив із чуприни своєї палючі стріли-промені й сипонув на землю. Закипіли струмки і ріки. Зів'яли враз трави. Орда завмерла — мучила спрага...
А тим часом над Києвом спустились сутінки. Ніскиня й оболонці, притиснуті варягами до урвищ, в'язали сорочки у довгу вервечку й спускались по ній із круч до Дніпра. Тихо сідали в човни, тихо били веслами по хвилі й пірнали в густі очерети...
Дажбог зауважив, що в один із човнів поставили величезну скриню. На кормі того човна стояв Гордослав із своїми задругами-рибарями. Вечірня Зоря-Зоряниця сяйнула променистим синім вінцем, прослала срібну доріжку, на яку випливали скрадливо човни; ковзнули по плесу, прямували до Вишгорода і далі — до гирла Ірпеня. Там у пущах чекала па них безпека...
Полегшено зітхнувши, Дажбог-Ярило повернувся до віча. Там уже сидів знеможений від утоми Перун.
— Що накоїв, голубе, у своїх володіннях? Князь, твій доблесний муж і великий керманич, поліг від рук наход-ників! — грізно рикнув на сина Рід. — Згубив полянську землю! Побрали її варяги в полон!
— Пощо твій меч зрадив народові? — прискіпувались родичі.
Перун стрепенувся, запустив п'ятірню у вогнисто-золоте волосся. Скривив обличчя, ніби від зубного болю. Його звинувачують у зраді? Його? Над ким збиткувались, у кого відібрали меч і поламали? Хто се дорікає йому нині?
— Се ти, Світовиде, виниш мене?
— Так! Я! — недобре сяйнув холодними сірими очима арконець. Рішуче стріпнув русявим рівним волоссям, що сягало пліч.
В цю мить він зовсім забув, як недавнечко — зовсім учора! — кинув братові своєму слова зневаги, які приховували страх, що брат ного в чомусь переважував його... Ніби й не він ото від заздрощів ламав Перунового меча! Обстоював свою демократію!
Не хотів у ту мить і думати цей небожитель про те, чим закінчать йому підвладні слов'яни — лютичі, бодричі, серби, гаволяни, доленчани, ратарі, поморяни, полаби.., Адже загребущі сусіди знову націлили на них свої хижі зубія! І не було ні для кого порятунку... Лише про себе опікувався Світовид. Не жадав думати про те, як підвладних слов'ян об'єднати в єдину силу, як дати їм в руки державний меч!
Ось що мав би, сказати Світовидові Перун, але зараз не буде ні про що подібне йому говорити: знову звинуватять його в узурпації. І все ж не стримався:
— Хіба не ти зламав мій меч, Світовиде? — іронічно запитав свого брата.
— Тож коли було! — обурився арконець.
— Треба було не піддаватися! Треба було вистояти! — раптом обізвалась Мокоша, яка й сама, певно, не сподівалась від себе такої відваги — тугі білі щоки її почервоніли, очі волого зблиснули. Сімаргл згідливе хитнув до неї головою — краще б уже був свій, Перун, аніж терпіти над собою владу варягів. Один і Тор все наполегливіше стукають мечами у їхні володіння. Уже засіли в Полоцьку і в Смоленську. Уже витісняють їх з градків і оселиш...
— Де ж ви були раніше, тітуню? — блиснув очима-вогневицями Перун. — Коли твої діти безчестили мене...
— Забудь, брате. Навіщо згадувати старі чвари? — лагідно посміхнувся Дажбог. Стрибог і собі на знак згоди залопотів короткими крилами, що так і не відросли після того, як їх обсмалило над Руським морем.
Усі загомоніли, заворушились. Не помітили, як ніч оповила їх зірчастим серпанком. А Перунові пекла давня образа, забути її ніяк не міг. Бач, братики уже його й зрадником зробили, щоб цим самим: прикрити справжню зраду — свою!
Перун натягнув віжки, підкотився колісницею до батька Рода.
— Отець, пощо кликав? Кажи! У мене зараз немав охоти слухати порожні дорікання моїх родаків.
— Гордець! Ов-ва! Не хоче нас слухати!..
— Хотів, сину мій, передати тобі свій жезл. Будь головним над усіма. Порядкуй тут, у племені нашому божому, і на землі — у народі слов'янському. Бачиш, кривда кров людську проливає. За тобою правда — державити треба міцно! Такий нині час... Інакше — біда народам! Біда землям!..
Усі замовкли. Не зводили очей з свого брата, якому випало таке щастя! Таке щастя!..
Мізерні розумом і ниці духом! Хіба вони відають, який то тягар падає на людину, що має стати справжнім володарем?!.
Перун сумно посміхнувся. Оглянув братію і тихо мовив:
— Не можу взяти твій жезл, отче. Не можу бути володарем племен і народів. Як державити в них, коли мій меч зламано? Чим буду їх захищати?
Рід вибалушив з-під волохатих брів свої сиві очі на Перуна. Як же це він забув, що меч, який за традицією переходив од покоління до покоління, якого сам дістав у спадок од батька Сварога, а згодом передав синові Перуну і народам, більше не служитиме слов'янським племенам.
Пошкрябав п'ятірнею потилицю, повернув свою гривасту голову до Сварога, який, прикривши одне око повікою, дрімав і не дослухався до божеських сперечань, штурхнув його в плече. Праотець тільки блимнув.
— Чуєш, праотче, чи можна іще скувати отакого меча булатного, як ото був у Перуна? Діти наші посварилися, поламали і викинули його.
