Сіті життя і смерті - Іванченко Раїса
Тільки уваж і мою просьбу... Нехай твій син, цей святий отрок Ігор, да буде заручений з моєю дочкою. Прекрасою...
Рюрик ворухнув рудим щетинистим вусом. Ольг і тут шукає блага. Але ж чому сам не жадає взяти керма до своїх рук?
— Бери новгородську землю собі. І кермуй сам.
— Не хочуі Ігоря твого захищатиму яке законного спадкоємця. Адже ти прийшов до Новгорода на заклич віча. Благослови його на шлюб із Прекрасою.
— Благословляю! У повні літа свої хай візьме собі в жони дочку Ольгову... — байдуже змахнув рукою Рюрик і відвернувся до освітленого пожежею вікна. — Бережи його!
— Яко свої очі! — гукнув Ольг і потяг хлопчину за собою. Єфанда невідступне тупцяла за ними.
А полум'я вже облизувало раму вікна, до якого прилип Рюрик. Ось легенький грайливий пломінець — зовсім не страшний, а навіть лепський, забавний! — пробіг по підвіконню й перескочив на дерев'яний зруб терема. А за вікном полум'я охопило повалушу — високу багатокутну вежу, також поставлену із зрубів. За мить вона спалахнула, як величезна свіча! Рюрик випростався, ухопився руками за верхній наличник і побачив на подвір'ї... Вадима Хороброго. Ось воно що! Ото він палить Новгород! Давній недруг його... бач, живий? Звідки ж тут об'явився? Прийшов дивитись на його смерть?! І Рюрик з усіх сил так ударив по рамі, що вона вивалилась назовні. І сам він мало не випав з нею надвір. Йому зовсім не було страшно. Він бачив свого ворога. А коли воїн бачить свого смертельного ворога — страх полишає його. Рюрик же завжди був найперше воєм, варягом, убивцею, грабіжником... Він звик убивати! Це — його ремесло...
Метнувся до стіни. Зірвав меч. Поспішливо, але твердою ходою вийшов на ґанок. Він так просто не здасться холопу. Він його знищить!
Сторожко, як мисливець, що вийшов на двобій із лютим й підступним звіром, дослухався й донюхувався до віддалених гуків, гуготіння полум'я, якогось гупання... Бачив, як сніп іскор розсипався над дахом його терема і як він зайнявся полум'ям. Та з місця не рушив. Але ніхто не виходив на двобій із ним. І він враз відчув, що смертельно втомився. Захотів умерти. Просто як стара людина, втомлена життям і постійною боротьбою й страхом втратити те, що вона надбала. Найвищим набутком йою була влада. Але вона не принесла йому жаданої радості, не зробила вічним, навіть на жодну мить не продовжила життя.
І найсильніші душі, прозріваючи, впадають у безнадію і жадають заспокоєння в смерті...
Як не дивно, але Рюрик без страху чекав свого кінця. Чекав, як рятунку від житейського тягаря, нести який було несила. І дочекався. На подвір'я ступив Вадим
Хоробрий з невеличким гуртом людей. Вони роззирнулись довкола, побачили на ґанку Рюрика й повернули до нього. Він підняв над собою меч і беззвучно реготав в обличчя цих простолюдинів, які оточували його з боків. Хтось тицьнув мечем у груди. Він хитнувся й безпомічно огледівся. Це наддало ворохобникам снаги. Вадим вихопив з-за паска бартку й замахнувся на Рюрика, але той опустив меч, зігнув шию, покірно ждучи смерті. Вадим відсмикнув руку назад, бо не міг убивати навіть ворога, якщо той беззахисний. Він месник, а не убивця! І мстить лише тим, хто заніс над його головою кривдний меч. Рюрик же свій меч опустив. Яка ж се помста? Це вбивство...
Вадим обернувся до своїх людей, щоб їх стримати. Нехай цього здирцю скарають боги!
Та в цю мить із густого диму і мги вискочили зі своїми воями Ольг і Дудиця. Підбігли до Вадима Хороброго, відтіснили його від Рюрика, вирвали топірець і скрутили йому на спині руки... Рюрик враз випростався, люто розмахнувся мечем і пронизав ним груди Вадимові...
Хтось несамовито зойкнув. Хтось поряд упав... І знову зойк і лютісний скрегіт мечів... Падали люди, які були з Вадимом, яких він щойно стримав...
Усе враз перевернулось, змішалось із димом і вогнем, покотилось по двору. А з даху терема падали на голови людям палаючі жердини й крокви. Сипалися дощем іскри на землю, а по ній качалися клубками люди, що вчепились один в одного у смертельному двобої.
Коли прозорі бірюзові сутінки оповили вулиці і вкрили Волхов, від Славенського кінця до ріки побігла якась жінка. За її спиною метелялось волосся, що вибилось з-під убруса, який лопотів кінцями, ніби крилами, її сорочка надувалась од вітру. Здавалося, що вона не біжить, а летить, мов лебедиця, навстріч своєму відчаю...
Вона добігла до Волхова і впала... Ріка палала... Лодії, човни, гари, довбанки — усе взялося полум'ям і димом. Перейти на другий берег, туди, де палахкотів вогонь праведного людського гніву, де лежали побиті новгородці, не було сили. Вона спинилась на мить... А потім з розгону шугонула в полум'я, яке весело розгулювало по річкових затоках... І зникла за димом і млою...
Літописець скупо записав: "...уби Рюрик Вадима Хороброго і іних многих ізби новгородців, совітників його..." І ще додав: "Того ж літа ізбіжаще од Рюрика із Новгорода в Київ много новгородських мужів..."
У Новгороді воєвода Рюриків — Ольг — вогнем і мечем чинив розправу. Від того все більше чорних людей тікало під захист Києва...
Великий град землі слов'янської, Києве! Високо стоїть твоя правда, коли звідусюди тягнуться до тебе скривджені й зневірені! Коли у твоїй силі й могуті вони шукають захисту для себе!..
Ні горе, ні радість, як і ніщо — не вічні. Незриме колесо часу крутиться нестримно, і нема йому ні зупину, ні перепочинку. Хтось підноситься сьогодні, а завтра опиняється внизу; хтось падає, не втрачає віри, що може знову вознестись. Колесо часу вертиться, крутиться, біжить... В одних душах ослаблює доброчинності, в інших — додає відваги; ще в інших — додає вад чи убавляє їх; притупляє горе в серці, побільшує мудрості, радість розсіває попелом примарних надій, що зійшли синіми квітами сліз...
Після загибелі Вадима іншою стала Славина. Похилились її плечі, обезсиліли руки. Очі дивились на світ сірою зажурою. Щонеділі ходила до Оскольдової церкви. Спочатку сиділа при горбику під березами, відпочивала чи, може, бесіду вела зі старими богами.
Їй було про що поговорити з ними. Ніхто, окрім них, не відав, навіть не здогадувався, що під отим горбиком лежить Вадимова голова. Ота буйна голова Вадима Хороброго, яку підступно відсік на пожарищі свого терема старий вовчисько Рюрик. Коли Вадим і його задруги-новгородці були побиті і вже лежали на землі, Рюрик почав відсікати їм, мертвим, голови. Наколював на списи і виставляв уздовж волховського берега, аби всі бачили, як люто він розправився з ворохобниками...
Отоді вона пробралась потай до Волхова, забрала Вадимову голову в міх і з новгородськими мужами втекла до Києва. Тут і поховала...
Щонеділі тепер навідувалась на могилку. Сиділа мовчки, ворушила губами, а очі дивились у безкраю далечінь, ніби хотіли побачити те, що нікому не дано бачити.
Потім Славина ішла до церквиці. У звичних сутінях розглядала обриси зігнутих спин — молільників; обережно ставала збоку, біля амвона, щоб послухати заспокійливі мудрі речі отця Местивоя.
За останні роки священик теж зігнувся під тягарем літ, і, хоч пригас голос його, думка ще спалахувала ясніше; слова лились вільніше. Йшли вони з глибини його душі чи, може, від бога йшли. Славина того не знала. Тільки їй подобалося, коли Местивой не читав по священому письму, а вголос розмірковував, ніби бесідував сам із собою. Утишував свої скорботи, а разом з тим заспокоював і її роз'ятрене серце.
— Життя людське подібне вітру, чада мої, — глаголав проповідник і затуманеним зором вдивлявся у височінь темного склепіння. — Усе в ньому — мимолітний звук. Усе гине на цій землі в плині часу. Любов, утіхи, щастя... Никне краса жіночих облич... Дужі мужі стають нікчемними старцями. Тільки той, хто йде із життя молодим, лишається вічно нетлінним у пам'яті людській. Той не підвладний часові. І житиме у пам'яті людській, бо не убоявся скласти голову у ратному бою! Вічна хвала тому, хто гине в молоді літа за благості люду свого...
Славина була впевнена, що ці слова він говорить для неї. Про Вадима вони. Він живе в її пам'яті саме таким, яким найбільше запам'ятався, яким був у степах — молодим і звитяжним. Здавалося їй, що таким він і загинув від Рюрикового меча!..
Після втішання душі і серця йшла додому почаївським узвозом, через кожум'япький, а згодом гончарний кінець Подолу. Далі завернула на ледь видимий протопт крізь гущаки ліз і прибережні зарості Почайни.
Вечоріло. Теплий весняний вітер гойдав на своїх пружних крилах черемхові трунки. Шаленіли у прохолодних затінках гаїв солов'ї, лунали їхні срібні витьохки над тихими плесами озерець і заток. І здавалося, що вони час від часу здригалися від солодощів тих співів, бралися ряботинням хвильок і знову завмирали... Ба, навіть сонце спинило поважний плин — шубовснуло в Почайну, дослухається до гуків і шумів весни.
Серце людське мліло й також завмирало від краси вічної. І повнилося буйством, жаданням життя, наливалось вірою у свою неперейденість і вічність. Гой ти, отче Местивою, даремні твої слова про миттєвість людського життя! Воно вічне! Як і ця весна, і буяння, і солов'їний шал...
Славина вдихнула трунку весни й осміхнулась: відчула, що слова Местивоя уже втратили для неї вагу. Серед цієї земної краси в'янули найсуворіші застереження і слова правди.
Стежина вивела до причалу. Вийшла на берег і спинилась у подиві: уся гавань була заповнена вітрильниками, великими й малими подіями, довбанками й човнами. Якісь прибульці щойно пристали до берега. Підійшла ближче, щоб роздиврітись. Хто се? Купці чи знову якась дружинна ватага?
Двоє ратних людей, що стояли на кормі першої від неї лодії, замахали до неї сердито руками — мовляв, обходь стороною, сюди не ходи. "Чого б то?" — подумала Славина і зупинилась.
— Чого стала? Іди своєю дорогою!.. — кричав до неї чорнобородий муж, невдоволено блискаючи очима. Зняв з голови шолом, передав весляреві, що сидів на кормі. На чоло крилом упала чуприна з сивим пасмом посередині.
Щось знайоме видалося їй у звучанні мови. Щось знайоме було в їхніх голосах і в одяганках.
Славина завернула в гущаки. Напружувала нам'ять. Де вона бачила цього мужа? Оте сиве пасмо, що спадало на чоло? І голос?.. Голос особливо бентежив її пам'ять...
І враз спалахнуло видіння: палає терем новгородського волостеля Рюрика.
