Сіті життя і смерті - Іванченко Раїса
Один лише Ніскиня... Та й не відомо ще, наскільки соуззя із ним певне. Усі хотіли жити на своїх українах тихо її сито, упиватися медами і славослів'ям, плодити довкола себе ску-доумних холопів, оскоплених духом. В їх оточенні кожен володар здається собі величнішим... О, соуззя тупиць міцне і надійне! Але він, Оскольд, не відступить від замисленого.
Немає ні для кого на світі спочину — ні для комахи, ні для худобини, найпаче ж — для людини. А надто, коли вона вміє бачити далеко, відчувати глибоко, мислити — широко. Усе життя її минає тоді у боріннях мислі й духу, в сумнівах і ваганнях, у діяннях. Бо людина невимірна у своїх прагненнях. Якщо людина розважлива, добра серцем, тоді вона довкола себе сіє добро й любов. Якщо ж зла й заздрісна, тупа й захланна — довкола спустошуються душі людські, змовкає мудрість, торжествує холопство. І життя тоді обминає стезю Правди.
Рюрика у Новгороді прозвали Злим.
Відтоді, як він перебрався сюди із далекої Ладоги й замкнувся у новому своєму теремі, довкола нього залягла зловісна мовчанка. Новгородські віча перестали збиратися. Волхв не приносив Велесу жертв на требищі — новгородці забули дорогу до дідинця. Та хоча Рюрик сидів у своїй гридниці тихо, одначе зірко стежив із вузьких віконець за градом, за його волостями — п'ятинами і погостами. Насилав туди час від часу своїх здирців-дружинників.
Та одного разу до нього прибився із Плескова Ольг. Зайшов до гридниці у бузкових сутінях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг і гридей. Скинув свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стіл...
Довго важився плесковський посадник на цю бесіду, довго гамував у собі гординю. Відтоді, як він був усунутий від новгородського кормила варягами, з його лиця зникла приязна усмішка, в очах затаїлась настороженість, більше не злітали з язика гострі ущипливі слівця.
Затятий Рюрик своєю владністю і жорстокістю змусив його втекти з Новгорода. Він мав сильну дружину, сам роздавав землі різним підлабузникам, відданим йому людям, брав потяги й правежі, не питаючи на те згоди ні в нього, Ольга, нового посадника новгородського — Гостромислового переємця, ні у віча.
Ольг сидів тепер у Плескові, придивлявся спокійніше до Рюрика. А придивившись, збагнув: у Рюрика погорди було більше, аніж розуму. Свавільно кермував у чужій землі, підтоптував під ноги її поколи, зневажав її волостелів. Ольг зрозумів, що у такий спосіб піхто не здатен утриматись при владі довго!
І вийшло по-його: Рюрика возненавиділи. Новгородська чернь бунтувала й чекала нагоди, щоб підняти свої мечі на чужаків. Новгородські золоті пояси й собі гуртувалися і ладні були пристати до черні, аби позбутися варягів.
Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся у своєму теремі й чекав свого кінця.
Отож Ольг і прибіг до нього. Тер долонями ніс і щоки, але руки для привітання Рюрику не простягував. Заговорив, дивлячись йому спокійно в очі... Якщо Рюрик не обіпреться на старійшин і смислених мужів новгородських, не бути йому владцею у Новгороді великому! Чи знає про се Рюрик-сокіл?
Рюрик мовчав. Некліпно дивився на Ольга, напружував думку, чому це колишній новгородський керманич не здіймає на нього меч, не шле на його голову проклять, а ніби опікується його бідою? Що у цього лукав-пя на мислі? Яку потаємну сіть хоче накинути на нього? Чому йому забаглося допомогти? Сидів би у своєму Плескові і гриз би свою кістку! Так ні... Дивина... Хоче сісти знову в Новгороді? Сяде! Як тільки новгородці випхнуть його, Рюрика.
Не здогадувався старий Рюрик, що довгі й тяжкі ночі провів Ольг перед тим, як ось так з'явитися на його очі і наважитись таке сказати. Не одну думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде він більше у Новгороді на посаді, градяпи не забули йому ні Вісни, ні її дочки Прекраси, що сиротиною росла при ньому як вічний докір його лукавству, ні Ростромислової слави, про яку тут не всі забули. Знали тільки Рюрика. Але Рюрик піде. Час його кінчається. Та хтось інший — лукавіший, підступніший, верткіший і меткіший — вихопиться на посадництво. Де тоді опиниться Ольг? І що здумає утнути вольниця новгородська?
Ці перестрахи й надали йому відваги для такої розмови. Не хотів чекати безрадісної будучини для себе. То правда, що Рюрик витіснив Ольга із Новгорода, але тепер він же його тут і утвердить! Ольг єдиний, хто нині зможе приборкати Новгород і врятувати Рюрика! Старий Рюрик сам собі обламав крила, на яких тримався. І якщо у нього є хоч крапля глузду, має зробити по слову Ольга...
І ось він гнівно дивиться в переполошені очі Рюрика. Пронизливі, жовтаві, ніби перепалені вогнем давно тамованої люті... Раптом у них сяйнув відблиск якогось здогаду. Широкі ніздрі короткого носа ворухнулись, ніби у звіра, що вчув неподалік здобич.
В очікуванні якихось страшних вістей від Ольга, Рюрик комусь махнув рукою. Тільки тоді гість помітив, що в хоромині була королевична Єфанда. її тонка пересушена постать повільно зникла за дверима. Рюрикові очі то жовтаво зблискували, то гасли у прижмурі.
— Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! — кинув йому в лице Ольг. — Всюди новгородський люд піднімається на стань... супроти твоїх здирців... супроти тебе! Сей люд лиховісний —-дотопить вас у Волхові. Через те я зараз тут...
— Що, ворохба починається у Плескові?.. — запитав Рюрик.
— Десь та почнеться, — ухилився од прямої відповіді Ольг. — Сіє буде! Я не про те. Про будучину...
— Що будучина? Вона для всіх однакова. Для тебе і для мене... Кажи прямо: лякаєш? Чи мстишся?
— Ти вартий моєї мсти! Відаєш про сіє. Але прийшов до тебе з добром! — Ольг м'яко ступив від порога, де все ще стовбичив, до середини виталища. Під його важким тілом скрипнули дошки. І Рюрик раптом розкрив у подиві очі: як змінився Ольг! У його чорнявій чуприні з'явилося пасмо білого волосся. Певне, мудрість проорала в ньому свою борозну. Це відкриття трохи заспокоїло сум'яття Рюрикове. Інакший, інакший був зараз знаний лукавець Ольг. Але чому він прийшов сюди?
Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг спинився перед ним і, дивлячись прямо йому в зіниці, тихо сказав:
— Не сховаю від тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але — зараз мушу дбати про тебе.
Рюрик стиснув видовжені тонкі вуста, аж щелепи гостро випнулися, шщра па чолі зібгалась до перенісся. Намагався втямкувати, який підступ уготовив йому сей обадпик. А Ольг говорив неймовірне:
— Я хочу, аби ти зміцнився у цій землі. Хочу, щоби ти і твій рід тут кермував одвічно!.. Аби твій Ігор перейняв владарювання! Але, — Ольг набрав у груди повітря, — маєш знати: якщо хочеш бути великим князем, умій завоювати душі людей можних і смислених! А ти їх розігнав! Вірних слуг своїх перетворив у запеклих ворогів. Біда гряде па твою голову.
— Мовиш правду, Ольже, — прорік у відповідь Рюрик. — Та через те, що усі оті твої бояри, посадники, билі тягнуть до мене руки за мздою. Ніби я і мої боги їхні боржники. Ми не боржники! Ми — владці! Нас кликано сюди по закону. По закону й владарюємо.
Рюрик глипнув на Ольга і додав:
— Хочу обіпертися па нових людей. Дам їм багать-ства й посади, будуть мені вірні.
— Нові? — підскочив Ольг. — Го-го-го, брате, даремні твої сподіванки! У нових порожні животи ще й порожніші гамани! Доки їх наситиш, ворохба за плечима стане. А велеможці старі, що вже мають погости й волості, поведуть за собою всю землю супроти тебе. Опиратися треба на старих: вони поцінують се ліпше і дбатимуть, щоб утриматись разом із тобою!..
Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь істину,
Справді-бо, сонмище його нових людей було ненаситне. І звідки вони наповзли — оті конюші, стременні, чашники, стольники, постельничі, мечники, огнищани, вмці, тіуни, биричі!.. Радо ходили на полюддя, прибігали на учти, які він влаштовував у своєму теремі. Ольг мовить правду: їх не легко наситити. Чатують нині на нього по всіх закутках, яко мисливці на звіра, виловлюють з його уст похвалу, а з рук — подаяння!.. А він захопився і не угледів, як за його спиною нуртувала злоба можців. Вони його сюди кликали, а він, бач, їхніх сподівань не виправдав. Мудрий вельми сей Ольг!..
Тяжка тиша глухою стіною постала між ними. І ніхто з них навіть не здогадувався, що в сю мить вирішувалась доля не тільки новгородських слов'ян, а й полуденних слов'янських земель.
Рюрик давно відчував, що земля — і та, яку дістав у дар і яку затим пригорнув під свою руку мечем, — вислизала з його рук... Ольг знає, як повернути все назад... Ольг допоможе йому!.. Се боги його роду послали йому в цю хистку мить сього мужа!.. Обнадієно дивився тепер на плесківського посадника. Чекав його поради, як дитина милості... А Ольг не вельми поспішав, ніби виважував кожне слово. Нарешті сказав:
— Жени геть тихесеньких і підлесливих, що повзають біля твоїх стіп. Мовчунів, які не дорікають тобі нічим, навіть образи твої мовчки зносять. О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти впадеш... Але я не дам тобі впасти. Я підношу свою руку на твій захист... Але ти докінчи розпочату справу. Забери землі у братів своїх. Пощо вони їм? Владарюй міцно сам! Віддай їх синові своєму, Ігорю.
— Ольг викличне дивився в збентежене обличчя Рюрика, який гарячкове зважував ці слова. Ольг обіцяє допомогу. Але чого домагається? Співучасті? Та Рюрик ладен був поділитися з ним усім, тільки б вистояти! Тільки б утриматись!
— Буде по твоєму слову... — тихо одказав Ольгу. Він таки мав якийсь глузд. Указав рукою на ослін, запропонував Ольгу сісти. Так, Ольг — єдиний його порадник. Єдиний щирий поспішите'ль! Бути Ольгу завжди при ньому... Надто тяжке безліття зараз... Рюрик довірить йому свій меч.
...Відтоді Ольг перебрався знову до Новгорода і став першим надійним радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади і честі. І невдовзі та влада і та честь перейшли до нього. Скоро вже не Рюрик, а Ольг пильнував за погостами й п'ятинами, прибрав до рук дружину Рюрикову й кермував землею: правив суд, ділив землі, зневажливо косував у бік Рюрикових братів, що сиділи у північних слов'янських землях. До них втікали з Новгорода ті, хто не витримував здирства варягів.
Найбільше люду бігло на Білоозеро, де сидів Сипєус. Чоловік він був тихий норовом, хоробрий серцем і не жадібний до чужих надбанків.
