Сіті життя і смерті - Іванченко Раїса
Треба, либонь, поспішати...
Ішов собі чоловік до своєї роботи. Хе, нагороду, каже, дістав би він, простий смерд київський, за честь стольного града! А що йому та княжа нагорода? Має собі нагороду найвищу — бо робив справно, по честі. На чуже оком не накидав, на чужій біді рук не грів. Та й на шию свою нікому не давав сісти. Волю свою беріг. Як і свободу своєї землі, свого Києва. Отеє і є йому найбільша нагорода — чисте сумління і висока честь...
А Ніскиня тим часом уже оповідав Оскольдові про священика Местивоя. Приблудився до Іскоростеня. Намовляв і його, деревлянського князя, визнати єдиного владику на небі і єдиного владику на землі подніпровській — Оскольда. Але ж... Як буде тоді з деревлянським Дажбогом? Розгнівити покровителя своєї землі він не наважується...
Оскольд лише посміхався примруженими очима. Хитрив лукавий Ніскиня, ховався за свого бога-покровителя. Насправді ж він не хоче визнати полянського князя першим владцею у землі слов'янській. Дажбог мовчав би так само, як і Перун!.. Усі боги нишком підкорилися б єдиному богу. Але волостелі не жадають того — і здіймають самі свої мечі проти єдиновладдя Києва!..
Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов'янські боги не мовчали. Очі Перунового ідола на київській горі вже не раз наливались кров'ю, коли старий волхв згадував ромейського бога у парі з ім'ям князя Оскольда!..
Та зараз колишні затяті вороги йшли поряд. Нині вони були союзниками по борні і по духу. Забули свої недавні кривди. Що старе згадувати, коли їх нині єднає спільна перемога?
Може, вперше в житті старий Ніскиня тепер інакше подивився на київського володаря. Десь у душі гордився родичанням із ним. І, певне, від того переймався тривогою. Збагнув, що сидіти на київському столі не так просто. Тут устигай тільки відбиватись від посягань то з одного, то з другого, то навіть з третього боку!
Он і тепер. Де ті хозари? Де їхні орди? А дивись — добігли до Києва, занесли над ним свій меч. Лютий хозарський меч! Йому, Ніскині, того й не присниться! Аж ось коли відчув важкість золотого київського стола. Може, через те, нарешті, це збагнув, що почав важити його життям і славою свого переємця-онука, який он зараз кричить на всі княжі палати! Либонь, його, діда свого — князя деревлянського, вітає! І отця свого рідного — відважного Оскольда! Що ж, Ніскиня згоден визнати над собою старшинство Турового сина. Бо він, видно з усього, іде дорогою правди. Скільки кривд, напастей переборов за свої літа! І став від того не слабшим, а могутнішим, нездоланнішим. Воістину, як мовлять мудрі: дорога правди — то життя і велич!
Тож, певно, боги судили для Ніскині одне з двох: або стати під Оскольдову руку самому, або ждати, доки той своїм мечем сам його не поставить. Ніскипя надто багато літ уже прожив на землі, щоб не набути якоїсь мудрості. Звичайно ж, він стане під руку Оскольдову сам. Час для того зараз найзручніший!
Хай буде так. Проте відверто цього не скаже Оскольдові, аби не возгордився. Не сказав: "Злякався Ніскиня, бо його чекав доля Ізяслава Полоцького". І то була б правда: Ізяславу нині не заздрить деревлянський князь. Та й не хотів би на старості літ тягтися за підмогою в чужу землю. Коли б він наважився сказати правду, то признався б, як не богам, то собі, що подобрішав до свого ненависного зятя найбільше саме через це. Після розгрому Ізяслава відчув, що втратив спільника. Тож мусить тепер ховатися за свою надмірну любов до онука і Ярки, хоча й не знав, від котрої ж із багатьох його жон була в нього ця Ярка!
Але хвала богам! Йому не треба було ні перед ким Сповідуватись —ні перед кумирами, ні перед собою.
У роздумах Ніскиня перейшов разом із Оскольдом сіни, гридницю. Зупинилися на порозі княжої опочивальні, де лунав голос дитини. Але як тільки мужі постали на порозі виталища, дитя мовби завмерло. Ярина, що була в ошатному навершнику й убрусі, кинулась на груди Оскольдові, навіть не завваживши свого отця, деревлянського князя. До нього, либонь, не припадала так жодна наложниця, не кажучи вже про жон... І Ніскиня вперше в житті низько вклонився жінці — своїй дочці. Ярка аж несамовитіла на радощах і навіть не відразу збагнула той жертовний поклон отця. Лише потім здогадалась, що тим пошанівком сей князь, мабуть, пробачався перед нею за минуле і благав її за майбутнє...
Коли хвиля щасливого забуття змайнула, Ярка відірвалась від Оскольдового плеча і заплакала. І тоді Оскольд довідався про жорстоку кривду, яку Перун вчинив над його сином.
Це була справді найчорніїпа кривда, яку може зазнати княжий син-спадкоємець. Такого ще не було у землі полянській, щоб покровитель її — Перун — не взяв князівського спадкоємця під свій меч!
Оскольд і Ніскиня від подиву й страху остовпіли...
Ярка знала обичай пращурів: чим раніше Перун візьме дитину під захист, тим безпечнішою буде її доля. Тоді обходитимуть дитя хворості, не зурочить своїм поглядом лихе око, відьомське чаклування чи потайна змова лиходіїв. Тоді сягне свого зрілого віку й перейме від отця свого кермо землі.
На Перунову гору прийшла Ярка, як і належало княгині, з челяддю й няньками, сюди привели й молодого бичка для треби. Але її ніхто не зустрів. Волхв Славута зневажив молоду княгиню! Не з'явився він і тоді, коли челядини стали голосно гукати його. Зник, ніби полинув у холодні небеса. Усі вірили, що цей віщун знав мову богів і визначав долі людей. Не зустрів, певно, тому, що сумну будучину угледів або її, золотоглавої Яркії, або нового нащадка київського столу. Інакше б уже припадав до їхніх стіп...
Челядь залишила бичка біля требища й тихо, з широко розкритими очима, пошурхотіла сніговими стежками униз, подалі від Перунової гори... Подалі від них, нещасних, обійдених Долею... Тікали, ніби від чуми. Небачене трапилося: волхв не дав свого благословення нащадкові Києвичів! Може, сей спадкоємець немилий Небу? Може, Ярка винна в тому? У здогадах губилися люди.
Але хто любить обійдених Долею? То лиш до обранців її всі хиляться й ліпляться, один поперед одного пестяться. Від невдах же — тікають подалі.
Утекли всі й від них. А чутки невидимими потічками розтікалися, розповзалися од княжого двору по всьому граду. То, мовляв, Оскольдові мста жорстока від старих богів! Кара йому уготована повсюди, і впаде вона на весь рід його. Це за той храм у пущі! За тих святителів, що прикликав із Болгарії! За зречення старих богів, а найпаче — за зневагу до громовержця — бога Перуна. Мовили, блимає кумир його на горі кривавим оком. Гнів нуртує в ньому великий! І волхву звелів не брати під свій покров княжати...
Плакала Ярка, ховалася по темних закутках терема. Їй ввижалися клубки чорних тіней, що котилися за нею, чи то домовик з баранячими рогами й довгою бородою, чи то перелесник, що стрибав поперед неї й міцно зачиняв двері, аби вона не могла вийти із виталища. Вночі, серед тривожного сну, на неї падали хижі шуліки й гачкуватими дзьобами цілили їй в очі і серце. То раптом хтось ніби простягував до її немовляти кістляві руки — і тоді вона схоплювалась на ноги й кидалась до колиски...
А тут прикотилась орда...
Оскольд був приголомшений. Бо, справді, одна біда йде, за собою другу веде. Що ж робити?
— Не журися, сину... — тихо обізвалася Славина. Голос матері! Він завжди рятував у біді... А він — забув і привітатися з нею!
О, сини людськії, скільки мук і любові ви приносите своїм матерям, які мовчки зносять від вас цю образливу неувагу. Бо хіба вони коли забували про те, що синів треба зігріти любов'ю своєю!.. Як ця ваша байдужість віддається в них печаллю і сивиною!..
— Може б, віднести дитя до церкви? Хай би отець Местивой охрестив його.
— Не дам! — Ярка заступила собою синову колиску. І тут розправив плечі Ніскиня. Його зморщене, ніби спечене, безброве обличчя розпливлося в усмішці. Звернувся до Ярки:
— Деревлянський бог дасть йому своє благосне слово, дочко. Захистить від кривди.
— Він спадкоємець київської держави! Його мав визнати Перун, — насупився Оскольд, гостро блимнув просинню очей з-під темних брів.
Оскольд аж тепер збагнув: мститься йому старий світ, що набрав сили за спиною старого Тура, пручався, шкірив зуби, готувався нанести йому смертельний удар.
Ладен був у цю ж мить зірватися й бігти до волхва, відсікти йому висохлу голову, що ледве ще трималась на тонкій зморщеній шиї. О старий волхве, пощо освячував своїм іменем, своєю впертістю минувшину, у якої вже не буде ніколи майбуття.
— Кличте сюди Славуту! — Оскольд схопився за меч.
— Не будь поспішливим у гніві, сину. Славута, гадаю, те не сам придумав. Твої бояри у нього збираються і радяться.
Від тихого голосу Славини його рука ковзнула вниз по черені меча.
— Хто з них?
— Усі велеможці київські. Бережися їх, сину... Ярка з подиву розкрила рота — виходить, що в Києві люта змова боярська?! А вона гадала, що бог розгнівався!.. Її приспокоїла Славина.
— Заспокойся, дочко, піду в Новгород, покличу дружину в поміч. Оскольд і звалить змовників.
— І я дружиною своєю підтримаю, — прогудів Ніскиня.
Іншими шальцями — іншими! — важив тепер, дерев-лянський князь вагу золотого київського стола!..
— Да буде! — опустив очі Оскольд.
А в пам'яті спливали призабуті вже імена бояр: рідкобородий вилицюватий Микульчич... Низькорослий, рукатий, схожий на рака, Радим, син вигнаного Туром боярина Добрити Олій... Оскольд ніколи їх не кликав до себе на раду. Сам усе вирішував, як і Тур. У похід також їх не брав. На нових людей опирався, а старі, сподвижники Турові, тепер коїли підступи...
Оскольд у задумі ходив по виталищу. Се він, старезний волхв, змусив Перуна зрадити йому, князеві полянському. Відчув, що князь хилиться до іншого бога і що настав кінець його владарюванню. Гадина тихцем виплодила зраду на Княжій горі й освітила її іменем Перуна. Тепер його сповідальники, київські бояри, можуть з'єднатися із полоцьким Ізяславом, з кривичанськими богами — Стрибогом і Мокошею. До них може прилучитися ще й дреговицький Сімаргл. Чи ж витримає цей натиск його новий бог? Чи не зламається двосічний полянський меч у битві з тупими головами сусідніх владик?
Оскольд так затиснув руків'я меча, що аж пальці побіліли. Він знав, що ніхто із сусідніх слов'янських племен і їхніх богів не жадав звеличення Києва.
