Тридцяті... - Дімаров Анатолій
Не було у цій хаті спокою.
Ось заплакав і син. Маруся кинулась до колиски, взяла дитину до себе. Син відразу ж замовк — засопів, приплямкуючи, а згодом заскрипіла колиска, поплив у темряві Марусин голос:
— А-а-а... А-а-а...
І в тому "а-а" більше болю, аніж утіхи, більше сліз, аніж усміху.
Тільки — що ж він міг удіяти?
Як переконати дружину, що він інакше не міг? Не міг, хоч у самого розривалося серце!
Коли зайшов до сільради Марусин батько — опухлий, налитий мертвою водою, коли став посеред кімнати та й повів на Володьку вилудженими, виссаними голодом, білими, як у мерця, очима, його, Твердохліба, аж стисло за горло. Сидів поруч із Нещеретом, теперішнім головою сільради, і на схудлому обличчі його заятрився жаль до тестя.
— Хлопці, поверніть квасолю!
Нещерет засовався так, наче його вкололи у спину. Звів брови жалісливим дашком, глянув на Твердохліба:
А мо’, віддамо?.. Скіки там тої квасолі — мішок, а все ж якось дотягнуть до нового.
— Володю, сину, оддай!.. Стара уже й голови не зведе…
Ще трохи, й піддався б Володька. Наказав би комсомольцям оддати квасолю, відібрану на посів. Та відразу ж подумав, що досить поступитись, як у селі одразу ж про це взнає і старе й мале. "А-а, тестеві так, бач, повернув, а нас живцем обдирає! Он воно яка Совєцькая власть!.." І закам’яніло обличчя Володимира Твердохліба, і він, ковтнувши судомно слину, відповів якомога голосніше, щоб почули не лише тесть та Нещерет, а й оті, що стояли в сусідній кімнаті:
— Квасолю у вас забрали правильно... Повертати не будемо...
Тесть більше й не просив. Здавалося, що він лише хотів виконати неприємний для нього обов’язок, зовсім не цікавлячись наслідком мандрівки до сільради. Мовчки повернувся, пішов, ляпаючи підошвами по підлозі. А Володька дивився уже не слід тестеві, а на те місце, де він стояв. Там, залиті сукровицею, виразно чорніли сліди босих ніг…
Ні тесть, ані теща вже не провідають ані свого зятя, ні своєї дочки: померли. В один і той же день, саме на паску. Похристосувались із отією безрогою, що не минає старого й малого.
Володька все зробив, щоб поховати їх по-людському, Чужих, тих просто підбирали на вулицях, везли на кладовище та й скидали до спільної ями. Скидали і поливали зверху вапном. Бо поки не накидають повну яму, не прикидають землею. Тестя ж і тещу Володька поклав у дві домовини та й провів їх у останню путь.
Нічого не сказала йому Маруся, коли дізналась про квасолю. Ні слова. Тільки плакала мовчки та стала як тінь,
Ех, життя, будь ти неладне!
Чи він же хотів, щоб отак мерли люди? Чи думав про це, вигрібаючи хліб по селу? Вигрібаючи до зернини, аби тільки виконати отой стрічний план, узяти на буксир сусіднє село, що ганебно провалювало хлібоздачу. Де жінки врешті-решт вдалися до контрреволюційної акції: перейняли хлібну валку, кинулись під копита коней, під колеса та й розтягли увесь хліб по дворах. І чого тим добились? Наїхали судді, наперлось міліції та й ну судити-рядити: кого у тюрму, а кого й до Сибіру. Хліб забрали все одно, підмели і городину, і тепер у тому селі ще гірше, ніж у Тарасівці.
Він, Володя, хотів же як краще. Переконував колгоспників (індусів не жалко, індуси хай собі подихають!), що видаватимуть пайки. Сам Митрофан Онисимович запевнив у цьому.
А потім той же Митрофан Онисимович вимагав категорично, щоб зібрали ще й на посів. Щоб засіяли все, не лишили і клаптика. Стукав по столу кулаком, строго наказував:
— Імій в виду: зірвеш посівну — з партквитком розщитаєшся! Та панікьорські настроєнія брось! Їдь і виконуй!
І Володька виконував. Стиснувши серце, зціпивши зуби,— виконував. Сам добре знав, сам розумів: не засіяти цього року — пропаде вся країна! Буржуй же, він тільки того й чекає, щоб ми підупали. Вистояти! За будь-яку ціну вистояти! Ціною будь-яких жертв.
Бо класова боротьба, Володю, без жертв не буває. Вона найнещадніша. І немає в ній місця ні сльозам, ані жалю. Читай про це в товариша Сталіна. Читай і засвоюй.
Він-то читає. Він-то засвоює. Тільки не може переконати у цьому Марусю. Відсталу, занехаяну в політичному розвиткові дружину свою.
Ні, він таки не засне! Та вже й ранок тулиться оно блідим лицем до вікна. Отже, пора вставати.
Поснідавши благенькою затіркою, Володька виходить надвір. Одяг на ньому чорний піджак, галіфе, чоботи. Парабелум при боці. На випадок класової сутички.
Галіфе підшите жовтою шкірою — щоб не протерлося, коли сідає в сідло.
— Ото свою на засіданіях різних протер, дак тепер нашив телячої,— тихцем сміються дядьки. Тихцем, щоб не почув. Бо давно вже минули ті часи, коли Твердохліба звали просто Володькою. Тепер же — тільки Даниловичем. Та й то, забачивши ще здалеку, пошвидше шапку із голови.
Навіть дід Хлипавка і той позбувся панібратства у стосунках із головою артілі.
Ось і зараз, угледівши начальство, виходить із-під комори, де зберігається зерно на посів, борошно для трактористів та на гарячі обіди для тих, що працюють у полі. Зняв шапку із голови, і одразу стало видно, що не об’їдається дід: волосся зовсім геть облізло, очі блищать, як у хворого.
— Здравія желаю!
Володька замість відповісти на привітання похмуро запитує:
— Все гаразд?
— Та вроді б усе,— надіває шапку дід.— Одно тіки безпокойство: лізуть і лізуть. Хоть ровом обкопуй.
— А ви їх одганяйте! На те ж ми вас тут і поставили, щоб не лізли.
— Та я вже й усовіщаю, і кийком на них замахуюсь, дак, хіба ж вони що понімають! Лізуть і лізуть, як ті, прости господи, миші. Удень ще нічого, а вночі аж мурахи поза спиною бігають: то там шелестить, то звідти повзе. Ще колись отак і придушать. Як отого сторожа, що на кладовищі...
— Доведеться вам виділити рушницю,— вирішує Твердохліб.
— Та з ружжом, воно, конешно, веселіше,— погоджується дід.— Тіки ж їх і стріляти не треба: самі оддадуть богові душі до ранку. От сьогодні ще шістьох підібрали...
— Наші?
— Чужі... Наші чого будуть лізти? Наші й так знають, що все одно не вийде нічого...
— Ну, годі,— перебиває діда Володька.— То ви тут пильнуйте.
Та тільки відійшов, як Хлипавка вслід:
— А що я хочу спитати!
— Що там іще?
— Дєтішки вдень до комори збігаються — одбою нема. Пробують у щілини борошенця дістати... То їх тоже з ружжа, чи як?
— Ну, ви, діду, киньте! — спалахнув Твердохліб — Робіть, що наказано, а будете насмішечки строїти — враз із колгоспу потуримо!
— Та я ж що, я для інтересу. Звиняйте, якщо не так.
Та до комори — подалі од біди. Бо й справді візьме і вижене. А що йому, довго? Його влада, його й сила.
Тільки ж і в діда серце не з каменю.
"Тобі добре лежати біля жінки та давать указанія, а постояв би ти отут хоч одну ніч і... Лізуть і лізуть, мов на приманку... Хоч кричи, хоч лай — не помагає нічого. Якби не одганяв та не одпихав, то й стіни погризли б..."
І замалим не плачучи, кричить дід у глуху, повну шелесту й руху темряву:
— Ну що ви од мене хочете?.. Я сам ось опух!..
Не задріма до самого ранку.
А коли він заятриться на сході, блідий, нужденний, безсилий, обходить дід Хлипавка свіжих "упокійників". "Як же вас, нещасних, і звали? Як вас пом'януть перед богом?"
І кричить, трясучись од безсилого гніву, коли вже пізніше їздові почнуть їх скидати, як дрова, на воза:
— Що ви, сучі діти, робите?! Чи у вас серця немає, чи вовчиця вас народила, що отак із людьми обращаєтесь?!
"Гине світ, гине! Плодиться у ньому звірота, що не має ні жалю, ні совісті... І кому це треба: морити люд голодом? Кому?"
Стоїть дід Хлипавка, поклавши на костур висохлі руки, дивиться услід підводі з покійниками. Зморгує червоними, пропеченими сумом, виповненими гірким нерозумінням очима.
Тільки тоді, як починає пригрівати сонце, як з'являються на вулицях люди, трохи легшає на серці у діда: є з ким перекинутись словом. Стрічати їх "добрим ранком", цікавитись, хто куди йде.
Ось, для прикладу, навчителька Світлична. Вийшла із двору Миколи Приходька, який повернувся, щитай, із Сибіру, а зараз, мабуть, і не радий, що вернувся. Темна хустка, стара спідниця й босоніж. Одразу видно, що не до школи зібралася, а в поле — на буряки. Он і сапка через плече. Пополе десь до години, от і наллють миску затірки, от і протягне якось до наступної миски.
"Тіки чомусь ота затірка не йде тобі, небого, на пользу. Бач, як схудла. Тільки очі й блищать. Гай-гай, та в тебе ж голубонько, уже й ноги попухли! Тож ти так важко ідеш?"
Здіймає шапку, вітається ласкаво:
— Доброго здоровлячка, Олексіївно! На поле направились?
— На поле,— всміхається блідо й ніяково Таня: їй соромно своїх босих ніг. Але що ж поробиш, коли понабрякали так, що ледь в черевики ввіпхнеш. То як тільки вийде із школи, так і роззується одразу ж...
— А діточки сплять?
— Сплять.
— То хай собі сплять на здоровля. І ви щасливі ходіть.
Таня дякує і йде собі далі. Поспішає, щоб встигнути виробить норму. Бо ще задовго до обіду від села на бурякову плантацію потягнуться діти. Всі, як одне, з мисочками, з ложками. З обдутими від лободи, від полови, од шкаралущі картопляної животами. З неприродно великими очима на загострених обличчях, з голодними, обкиданими старечими зморшками ротами. Вони сходитимуться до польового табору, де у великому казані доварюватиметься затірка, і, постававши оддалік, терпляче чекатимуть, поки їх матері закінчать роботу та зійдуться на обід. Чекатимуть мовчки. вдаючи навіть, що їх мало обходить отой великий казан, у якому булькає, парує затірка.
А коли матері поділяться з ними своєю нужденною пайкою, жадібно сьорбатимуть гарячу страву, і не треба буде потім ні мити, ні витирати мисок та ложок: вилижуть до сухого, до гарячого блиску.
Танині ж сини не виходять у поле: строго-настрого заборонила покидати двір. Була налякана чутками, що уже крадуть та ріжуть на м’ясо дітей. Тож вони зустрічали щоразу її коло воріт.
Несла затірку в полив’яному горнятку — бігла із поля додому. І зовсім не тому, що боялася запізнитись у школу: всю дорогу боролася з спокусою хоч попробувати, хоч сьорбнути звабно духмяніючу страву. Боялася, що тоді не зупиниться, поки й покажеться денце.
Ще здалеку бачила синів: Андрійка та Юрасика. Стояли коло воріт, тримаючи кожен по ложці. Особливо великою здавалася та ложка в Юрасика: він беріг її поза всякі цяцьки, не розлучався з нею весь день, навіть на ніч клав поруч з собою.
Дочекавшись матері, Юрасик одразу ж хапався за хустку, що в неї було зав’язане горнятко, та так до хати і йшов.
Ще паруюча затірка розливалася у три миски: Юрасикові — найбільше, Андрійкові — менше, мамі — ще менше.
