Тридцяті... - Дімаров Анатолій
Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?
— Бо вони чорний хліб їдять.
— Ну-у-у...
І трохи згодом жалісним голосом:
— Я і чорного поїв би...
— Потерпи, ось доберемося до Москви...
До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкевеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає, голодних, із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!
Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона — та шамоть, шамоть у кущі.
Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.
Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:
— Топай, дєд, топай! Здєсь запрєтная зона!
І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.
Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.
І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.
Гризла за серце, підточувала і так підточені сили.
Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.
Підмостив торбу під голови, склав на грудях руки, звернувся в думках до бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло, і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.
— З добрим ранком, товариші!
А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!
Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився, і вже жіночка прощебетала:
— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.
В репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:
— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють:
— Буде добрий урожай!
А від цього, як сказав наш вождь і навчитель товариш Сталін, колгоспники піднесуться ще вище, з середняків стануть ще більш заможними...
І не витримав дід отакої безсоромної наруги над правдою: застогнав, підвів голову, побачив міліціонера, що якраз підходив до нього.
— Синку, будь добрий! Заткни оте гавкало, дай хоть померти спокійно!
Отак замість того, щоб стати перед суддею небесним, представ дід перед іншим, земним. І стояв за ним не ангел-хранитель, а отой міліціонер, що приволік од стовпа та підтримував, аби не впав.
— Говорив, діду, контрреволюційні слова?
— Та як же, чоловіче добрий, було змовчати, коли воно бреше й не червоніє!
— Отже, говорив... Пишіть: підсудний визнав, що займався контрреволюційною агітацією проти колгоспного ладу.
І спровадили діда за грати.
За якісь пару тижнів оклигав дід Хлипавка у "казьонному домі на казьонних харчах". Годують же нічого, ще й роботою не морять: поставили прибирати у камері. Можна було б жить — не тужить, так не давала спокою думка про власне село, про земляків, які пухнуть з голоду. І по довгих роздумах, після того, як розпитав, чи по всіх в’язницях отак годують, вициганив дід клапоть паперу та й упросив одного в’язня написати листа у Тарасівку.
— Що ж, діду, писати?
— Пиши, сину, так... "Драстуйте, хто лишився живий, кланяється вам дід Варивон... Так що я до товариша Сталіна не добрався, не пустили, хай як побачимось, розкажу, а теперечки сидю у тюрмі. Тіки ви цього не лякайтесь, тут не погана житуха, начальство не б’є, обходітельне, кожному дають пайку хліба і три рази кандьор... Тож слухайте, люди, що я вам пораю: поки іще живі, кидайте все та рушайте в Хоролівку альбо в Полтаву. Та лягайте під стовпи, на яких висять радіва, і лайте оті радіва на всі заставки. Набіжить міліція та й потягне до суду. А звідтіль уже пряма дорога в тюрму. Тіки ви того не бійтеся, дорогі мої земляки, бо нинько по тюрмах тіки й можна врятуватись, а так усюди голодовка й розор..." Написав?.. А теперечки передай уклін од мене моїй старій — бабі Наталці — та й запечатуй...
І був запечатаний отой лист і посланий на Полтавщину, в Тарасівку. І довго по тому питався дід Хлипавка, коли прибували нові в'язні:
— Тарасівських нема?
— Людоньки добрі, не стрічали тарасівських?
Та й журився тим, що, мабуть, не послухались його земляки.
І не знав дід, що баби Наталки вже немає на світі. Не відав дід і того, що йому вже не судилося побувати у рідному селі, побачити земляків: смерть, що відступилася од нього на площі, злякавшись міліціонера, розшукала його і в тюрмі.
Чи то задрімав вартовий, чи обмарило, тільки не помітив він, як шаснула мимо висока худа жінка з косою за плечима. Пробралася у сонну в’язницю та й пішла із камери в камеру, шукаючи діда.
Знайшла нарешті і, не зволікаючи, махнула над сонним косою. Махнула, зітнула перестиглий колос життя та й підхопила, щоб не впав на цементну підлогу, щоб не просипалась жодна зернина недожитих ще днів.
Отак і помер дід Хлипавка легкою смертю, і ми проведемо його в останню дорогу. До найглухішого закутка на містечковому кладовищі, де з давніх-давен ховають жебраків, бродяг та арештантів. До наспіх викопаної могили.
Кинемо донизу жменю глини: "Земля вам, діду, пухом!", постоїмо, схиливши голову, над безмовним горбиком та підемо геть потихеньку, думаючи вже не про діда Хлипавку, а про ту людину, до якої дід ніс чисте серце, велику надію, гарячу молитву за весь свій народ, а вона безжально відштовхнула його од себе. Думатимем про жахні злочини, які вона зробила і зробить, про ріки крові, океани страждань, якими вона затопить підвладну їй землю, і про те, що вона, та людина, слава богу, не вічна, а вічний народ, до якого вона приссалася. Що настане час, і смерть зітне розбухлий од чорної крові бридкий колосок та й відштовхне, гидуючи, ногою од себе...
Отут ми й зупинимось та й запитаємо прялі, яка суче нитки людських доль:
— І ця людина уникне кари? Сховається од страшних своїх злочинів у могилу?
І подумаєм одразу ж про Бога.
Що коли його немає, то треба вигадати, аби ота людина не уникла суду.
Хай зійде Бог на небесний свій трон та й вислуха діда Хлипавку.
— Як же я його судитиму, як він іще не помер?
— А я, Боже, пожду.
— Ну, жди, живи поки що в раю.
Живе дід у раю — знудьгувався без роботи. Пішов знову до Бога.
— Дай мені, Боже, роботу, бо я занудився до краю.
— Яку ж тобі роботу дати?
— Дай мені, Боже, плуга й борону, коня чи пару волів, косу, граблі та ще й ціпа. Та виділи клапоть землі.
І дав Бог дідові Хлипавці все, що він просив, і сіяв та жав дід Хлипавка, аж поки не помер Сталін. А як Сталін помер, то покликав їх обох до себе Всевишній та й поставив їх перед собою: діда Хлипавку по праву руку, Сталіна — по ліву.
І стоятиме Сталін, чорний од злочинів, і хлюпотітиме під ним кров невинно погублених людей.
Дід же Хлипавка буде тихий та лагідний навіть у гніві своєму. Не вимагатиме — тільки проситиме:
— Розсуди нас, Боже. Як присудиш, так хай і буде.
І запитав його Бог.
— У чому ти звинувачуєш цього чоловіка?
— Він хотів знищити весь мій народ.
І затупоче Сталін люто ногами, розбризкуючи кров на всі боки:
— Брешеш! Я день і ніч дбав про щастя свого народу! Берія! Берія!
Але дід Хлипавка чавіть не гляне на нього.
— Чим ти ствердиш страшне своє звинувачення? — запита тоді Бог.
— Поклич, Боже, свідків.
Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести свідків.
Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил,— страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.
І буде їх тисяча тисяч.
Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до висохлих грудей, де не буде й краплини молока,— страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.
І буде їх тисяча тисяч.
Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном,— страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.
І буде їх тисяча тисяч.
І люди, змучені, закатовані по тюрмах та таборах, стануть перед Всевишнім суддею.
І побачивши їх, жахнеться Бог, затулить очі руками:
— Виведіть геть, я не можу дивитись на них!
Отоді й підступить до нього дід Хлипавка:
— Не заплющуй, Господи, очі, ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти одвернешся од нас?
Тоді відірве Бог руки від очей, запитає болісно свідків.
— Хто вас, люди, умертвив? Хто вас замучив?
І вони всі до одного повернуться в бік Сталіна.
— Що ж ти скажеш тепер? — спитає Сталіна Бог.
І мовчатиме Сталін. Тоді повернеться Всевишній до діда Хлипавки:
— Дозволяю тобі, чоловіче, призначити кару оцьому нелюдові.
І відповість дід Хлипавка:
— Не я його родив, не мені його й судити. Сам покарай його, Боже.
І важко задумається Бог. І скаже по довгому роздумові:
— Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка!
Київ, 1966 рік
