Тридцяті... - Дімаров Анатолій
(Притча про хліб)
І
Об’їхавши майже всі села, наговорившись із людьми, повернувся Григорій Гінзбург до Хоролівки. Не зайшов навіть у райком — так натомився. Повечерявши наспіх, ліг і одразу ж заснув.
Прокинувшись опівночі, так і не міг заснути. Боліла голова, тривога стискала серце. Знову думав про статтю Сталіна "Год великого перелома", пригадував розмови з селянами, які аж ніяк не спішили вступати в колгоспи. Пригадав і те, як дзвонили з області, дзвонили й строго допитувались: "Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю товариша Сталіна. Читай і мотай на вуса, щоб не було потім пізно!" І оця прихована погроза найбільше обурювала Григорія. Вони, бач, уже намотали на свої завжди наставлені в бік вищих інстанцій вуса, уже роблять відповідні висновки із статті товариша Сталіна. А потім стануть намотувати ті, що стоять нижче. Ці вже як почнуть мотати, то намотають такого, що й за сто літ не розмотаєш!
А що робитимеш ти, товаришу Гінзбург? Ти, секретар райкому, комуніст, вірний ленінець, яким ти себе досі вважав? Теж підставиш свого вуса під оту сталінську нитку? Наплюєш на дядьків, з якими стрічався ці дні, які йшли до тебе з своїми болями й роздумами?
Прийшовши на роботу, Гінзбург перш за все переглянув газети, що чекали на нього.
Майже кожна газетна шпальта криком кричала про новий наступ на куркуля, про початок небаченого, масового руху селянства в артілі. І з кожним номером все нетерпеливішим ставав тон газет до тих, хто вагався, хто сумнівався в раптовому зламі психології середняка.
Весь той день думав про газети Григорій. І врешті-решт вирішив, що більше не можна мовчати. Або зараз, або ніколи.
Писав листа Сталінові, людині, якій звик беззастережно вірити, на яку дивився як на спадкоємця Леніна.
"Я працюю секретарем Хоролівського райкому, що на Полтавщині, отже, можу говорити лише про свій район,— писав Гінзбург.— Прочитавши Вашу статтю, я вирішив ще раз перевірити свої враження і відвідав майже всі села району. Зустрічався з активом, з селянством, вів тривалі розмови. І все почуте мною й побачене, все пережите й спонукало мене написать Вам листа.
Дорогий Йосифе Віссаріоновичу! — продовжував Григорій.— Я, перш за все,— комуніст і тому зневажав би себе, коли б приховував у собі всі сумніви, зв’язані з суцільною колективізацією країни, що проголошена у Вашій статті. Вірю в те, що в багатьох районах стався злам у психології середняка і він масово пішов у колгосп. Ми повинні тільки радіти цьому, вітати і підхоплювати цей рух. Але що робити там, де такого зламу поки що не сталося, в такому, наприклад, районі, як Хоролівський? Проголосити і тут боротьбу за суцільну колективізацію протягом року чи двох, як це вже роблять гарячі голови,— чи не означає це грубе порушення принципу добровільності, що його до кінця обстоював Ленін, та й Ви так твердо обстоюєте у своїх працях? Вдатися до лівацьких методів, піти за Троцьким, який закликав не церемонитись із трудящим селянством, будувати соціалізм за рахунок нещадної його експлуатації? Замість того щоб переконувати, провадити копітку виховавчу роботу, стати на позиції примусу, насильства, репресій?
Чи не завдасть це удару змичці пролетаря з трудящим селянством?
Чи не зруйнує це наше сільське господарство?
Чи не скомпрометує справу будівництва соціалізму в очах багатьох чесних людей, які беззастережно вірять Радянській владі, на яких ми спираємось у своїй повсякденній роботі?
Дуже буду Вам вдячний, дорогий Йосифе Віссаріоновичу, якщо Ви дасте відповідь на мого листа. Чомусь переконаний, що питання, поставлені мною, тривожать не мене одного.
Григорій Гінзбург,
член ВКП(б) з 1913 року".
Чи написав би Гінзбург оцього листа, коли б знав, чим доведеться заплатити за нього? Коли б міг заглянути на два місяці наперед?
Бо рівно два місяці чекав Григорій відповіді на свого листа.
Жовтим зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, з хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі,— в боязливій надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не кликали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме й пучечка сіна і дрібки зерна.
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцуравсь свого поля, віддав у чужі руки, одірвавши од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі, біля кожної хати. Стука щосили у двері, гупа нахабно в порота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок у своєму тину,— не поможе нічого. Отак і в’їде, задом наперед, у новий тисяча дев’ятсот тридцятий та й прийде до тями вже у колгоспі.
Новий рік прийшов із вітрами. Особливо навісніли вони посеред степу: мели сухий сніг, шарпали люто телефонні дроти, що поснувалися оголеними нервами од Хоролівки аж до Полтави. І не раз обривався зв’язок, і з дротів, що пообриваними жилами обплутували стовпи, стікали безсило слова...
— Хоролівка!.. Хоролівка!.. Дайте Гінзбурга!.. Секретаря райкому!.. Гінзбург?! Товаришу Гінзбург, з вами говорять з обкому!.. Виїжджайте негайно в обком!.. З членами бюро!.. Негайно!.. Це розпорядження першого!..
— Що ти там написав?
Таким запитанням зустрів Гінзбурга його добрий знайомий, ба, навіть друг, коли Григорій перед тим, як іти до першого, заскочив до нього. Сидів за столом — копирсався в якихось паперах, і коли Григорій зайшов, то не звівся йому назустріч, не розвів приязно руки, а з погано прихованим осудом запитав:
— Що ти там написав?
— Ти, може, хоч привітаєшся? — сказав тихо Григорій. Зупинився у дверях, і на розпатланій, розвихреній чуприні його дрібненькою росичкою тремтіли краплини талого снігу.
— Пробач,— насупився інструктор обкому, він же й добрий знайомий, він же, можна сказати, і друг.— Але, знаєш, зараз мені не до цього... Ти знаєш, чому тебе викликали?.. Прийшов твій лист із Москви. З канцелярії Сталіна.— Останнє вже пошепки: — 3 резолюцією розібратись на місці...
— Мій лист? — перепитав вражено Григорій.— Але причім тут обком? Я ж Сталінові!.. Особисто Сталінові надіслав!
— Ну, цього я вже не знаю,— здвигнув плечима інструктор.— Це вже не в моїй компетенції... Хочу тільки тебе попередити: готуйся до найгіршого. Твій лист тут розцінюють як злісну вилазку правого опортуніста, переродженця...
— Хто ж це розцінює? — перебив гнівно Григорій. Але тут прочинилися двері, просунулося молоде дівоче обличчя:
— Василю Трохимовичу, вас чекають!
— Іду! — підхопився інструктор, явно зрадівши нагоді урвати неприємну для нього розмову. Схопив папери, глянув на Гінзбурга, який все ще стояв біля дверей, приголомшений почутим: — Пробач, мені треба бігти... Начальство!..
В приймальній першого було повно народу. Одні сиділи, тихенько перемовляючись; інші гарячково гортали папери, щось поспішно записували; треті нервово походжали, і в них був такий вигляд, наче вони нічого не бачили, окрім високих, масивних, оббитих чорною шкірою дверей, що вели до кабінету першого. Григорій вибрав вільний стілець, сів, міцно затиснувши долоні поміж колінами: його раптом охопив дрож, так наче він добре намерзся, а оце щойно став відігріватись Він схилив голову, щоб не так кидалась у очі права щока, яка смикалась, як божевільна, і завмер.
Хоч Григорій не почував за собою жодної провини, все ж не міг не тривожитись. І попередження інструктора, щоб готувався до найгіршого, і оцей наглий виклик, та ще й з усіма членами бюро райкому, і недобра слава про першого секретаря обкому, який появивсь у Полтаві лише місяць тому, а вже встиг проявити себе як дуже жорстока людина,— все де аж ніяк не могло спонукати до спокою.
Григорій сидів і болісно пригадував зміст свого листа до товариша Сталіна, і ніяк не міг зрозуміти, що ж там було такого, щоб звинуватити його в правому опортунізмові.
Що там було проти політики Леніна?
Адже він у тому листі саме й посилався на Леніна. На оту його всім відому цитату, що її може повторити слово у слово хоч зараз.
Гінзбург виразно бачить потрібну сторінку, й оте місце, окреслене червоним олівцем (він сам і окреслив), і окремі, підкреслені ним же слова:
"Дело переработки мелкого землевладельца, переработки всей его психологии и навыков есть дело, требующее поколений. Решить этот вопрос по отношению к мелкому землевладельцу, оздоровить, так сказать, всю его психологию может только материальная база, техника, применение тракторов и машин в земледелии в массовом масштабе, электрификация в массовом масштабе".
Отже, цілих поколінь. Не одного-двох років, а цілих поколінь. І то на базі машинізації, електрифікації села в масовому масштабі.
І ще одна ленінська вказівка. Що стосується безпосередньо сучасних подій:
"Ни в коем случае не обгонять развитие масс, а дождаться, когда из собственного опыта этих масс, из их собственной борьбы вырастет движение вперед".
До речі, цю ленінську вказівку цитує і Сталін, застерігаючи від адміністрування, декретування, примусового втягнення селянина в колгосп...
— Ти за Леніна не ховайся! Цитати ми й без тебе вміємо наводити.
— Скажи краще, який відсоток колективізації у твоєму районі?
— Чому ти взяв під крильце куркулів та білогвардійських недобитків?
— Скільки тобі куркулі заплатили за оцього листа?
І Григорій Гінзбург, що тримавсь до останнього, врешті не витримує:
— На провокаційні питання не відповідаю!
— Ого!
Григорій майже фізично відчуває, як з кожною хвилиною наростає ворожість оцих всіх людей, що зібралися в кабінеті першого розбирати його справу.
