Тридцяті... - Дімаров Анатолій

Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в домагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?

— Розбили.

— Всі знають, де чий участок?

— Всі.

— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?

— Ясно,— похмуро з рядів.

— З цим, значицця, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...

— Дак ми ж уже ліквідували!

— То ви не ліквідували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович.— Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!

— Кого ж іще розкуркулювати?

— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану, бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!

Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки що папером, боялися дихнути.

— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено.— Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?

Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив: хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!

— А мо', ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишилися.

— За мою спину сховатися хочете? — знову розсердивсь Путько.— То я вам з усією відповідальністю скажу: не вийде!.. Товаришу Твердохліб, ану давай, починай. Хто у вашому селі куркульською шкірою обріс?

Перо у Володьчиній руці хитнулось, наче виціляло, у кого вдарити.

— Приходько Микола Олексійович...

— От його і пиши.

— Дак він же у Червоній Армії був! — вигукнув-зойкнув Іван, зрозумівши, куди пишуть його рідного брата. Зірвався на ноги, притулив благально до грудей шапку: — Люди добрі, скажіть, не дайте постраждать безневинному!

— Ану, давай без крику!.. Товаришу Твердохліб, скільки у названого коней?

— Кобила.

— Волів?

— Пара.

— А корів?

— Корова й теличка.

— Що іще є у нього?

— Двадцять овечок... Свині дві... Сімнадцять даданівських вуликів... Ну, а птиці не щитав... Птиці повен двір.

— Формений, виходить, куркуль,— підсумував Путько.— І ти, товаришу, крокодилячих сліз тут нам не лий! — це вже до Йвана.— Червоною Армією нам очі не замазуй. Коли після Червоної Армії в куркуля превратився, то такому ще більший позор од Радянської влади! Сідай, товаришу, не заставляй мене подумати, що тебе клясовий враг підкупив.

— Це його брат,— сказав тихо Володька.

— Родственні отношенія тут ні до чого! — насупився Митрофан Онисимович.— Ми на клясовій основі рішаємо, і нікаких кумів-братьїв бути не може! А до тебе, товаришу, теж придивитись не гріх...

— Це — наш активіст,— зжалився над дядьком Іваном Володька.— Перший у ТОЗ записався, багатодітний, бідняк...

— А в колгосп?

— У колгосп теж заяву подав.

— Гаразд, сідай! Зарубай тіки на носі: будеш за куркулів руку тягнути — загудеш услід за ними... Записав? — це вже до Володьки.— Ну, ще хто у вас із куркулів замаскованих?

Було названо ще кілька душ. Отих, що їх ще до сьогоднішнього дня вважали міцними середняками, культурними господарями. Яким іще рік тому видавали похвальні грамоти, хвалили у газетах, закликали на них рівнятись. І добре, що ми не прислухались до тих палких закликів. Не п’ялись із шкіри, не робили, як чорні воли, не одривали останню крихту од рота, вибиваючись у культурні господарі. Бо й ми б оце втрапили до того списку, до страшного отого паперу, з якого не вирубаєш найгострішою сокирою.

Прізвище, ім'я, по батькові.

Три слова всього, а за ними — далека дорога в Сибір.

Тож страшний отой білий папір — страшніший могили!

А Путькові все мало. Путько — все невдоволений. На триста дворів усього шість розкуркулених? Несерйозно якось виходить. Несолідно. Міліціонерів і то більше наїхало. Тим більше, що куркулики є. Є куркулики, тільки треба як слід колупнути!

Клясово вірне чуття, що ніколи не зраджувало Митрофана Онисимовича, тому запорукою.

І ще одна думочка, тактичного, так би мовити, спрямування: дядька голими руками не візьмеш, красним словом не купиш. Дядько зроду-віку звикав до слів різних з підозрою ставитись. Особливо коли слова ті — од начальства. Бо ти помолов язиком та й поїхав, а я криком кричи та бий себе по дурній голові, що послухався.

Тож дядька мало вмовляти, його ще й настрахати потрібно. Показати міцненького бука. Як упертій дитині. Щоб справедливість усіх наших слів не тільки розумом, а й спиною відчув.

Тож оці глибокі тактичні міркування і змушують Митрофана Онисимовича добиватись того, щоб розширити список кандидатів на розкуркулення.

— Значицця, немає у вас більше куркуликів?.. Приховуєте?

Гнітюча мовчанка. В кімнаті аж потемнішало. Чи сонце за обрій зайшло, чи за хмари сховалося, що такі сутінки впали?

— Добре... Тоді зайдьом з іншого боку: хто супроти колгоспу найбільше кричав?.. Ану, давай, Твердохліб, називай!

І знову Володьці сохне у горлі. І шерхне язик. І він неслухняним отим язиком називає кількох чоловік.

І серед них — Ганну Мартиненкову, Соловейчиху.

Назвав — не злукавив душею. Це ж вона, Соловейчиха, мітингувала поміж сільськими жінками, що винесли до ополонок прати білизну. Кричала, аж виляски йшли:

— Та я свого руками ось цими придушу — не пущу до комуни! Щоб він із чужими жінками під одним рядном валявся? Та пропади вона пропадом, ота їхня комуна!

— Так і кричала? — перепитує Путько.

— Та наче так.

— Тоді так і пиши: Ганна Мартиненко, куркульська полигачка, вела враждєбную агітацію супроти Радянської влади...

— Вона ж тіки проти комуни.

— А це все одно... Хто проводить суцільну колективізацію? Радянська влада. То раз ти супроти колгоспу, значицця ти і є ворог Радянської влади. Ясно?

— Ясно...

Хоч і не всім теє ясно. Тані, наприклад.

Ніяк не може зрозуміти, серцем сприйняти того, що треба розкуркулювати Миколу Олексійовича та Палажку Данилівну. Не може ніяк видертись на оту клясову, єдино вірну платформу, де — жаль відкинь, особисті симпатії відкинь — рубай ворогів із плеча!

Та й які ж вони вороги? Данилівна — ворог? Данилівна, з її завжди лагідним усміхом на доброму обличчі? Олексійович, з його натрудженими руками? Який гордиться тим, що все добро нажите власним горбом...

Так за що ж їх розкуркулювати?

Або Мартиненків. Отих Соловейків, які зроду-віку зайвого шматка хліба не мали.

Які ж вони куркулі?

Що ж воно діється?

Безпорадними, повними сум’яття очима дивиться Тетяна на Твердохліба, на товаришку Ольгу, на людей, що сидять поруч: та чого ж ви мовчите? Устаньте й скажіть!.. Скажіть, що все це неправда! Що так же не можна!

Мовчать. Не встають. Не кажуть ні слова. Навіть Іван Приходько, старший брат якого занесений до отого жахливого списку, навіть він після того, як Путько роз’яснив йому популярно "клясову суть", сидить і не писне.

Мовчать. Чи не тому, що уже всі на отій платформі, вміло підведеній Митрофаном Онисимовичем.

Одна Таня ще пробує борсатись, але й вона врешті-решт стуля губи. Стискає їх так, що вони аж сіріють.

Бо хто вона, щоб заперечувати?

Дочка попа, жінка куркуля, сестра вичищеного з партії, та й сама вичищена нещодавно з радянської установи.

Тож мовчи, підозріла особо, непевний елемент, мовчи і не диш, якщо хочеш іще пожити на світі! Принишкни із своєю маленькою правдою, яка аж ніщо супроти отієї великої клясової правди, що її уособлює зараз Митрофан Онисимович.

Тож сиди, Таню, й мовчи! Сиди і нишкни! Дякуй долі, що тебе хоч не ввели в ту бригаду, яка має розкуркулювати отих Соловейків, які з діда-прадіда чарували своїм співом село.

Та й не переріжуть же їм горлянки, не постинають їм голови, а тільки повезуть до Сибіру. А там же теж живуть якось люди, і вони, либонь, охоче слухатимуть південних оцих соловейків.

Отак зайдуть до виритої наспіх землянки, посідають на лаві з свіжообструганих кедрових дощок та й попросять по-своєму:

— Ану, хахли, спойтє нам ету пєсню... Вот ету, что ви всегда пойотє... О ветрє, котрий лєтіт — не долєтіт до вашей Украйни.

І заспівають хохли, бо чому б не заспівати добрим людям, які дали їм притулок, допомогли збудувати землянку.

Заспівають.

Про вітер. Про далеку Вкраїну...

Розкуркулювали в той же день — не відкладали на завтра. Посадили на підводи, хто в чому був, та й повезли до Хоролівки — прямо на станцію, де вже чекали товарні вагони.

І страшно кричала — проклинала всіх Ганна:

— Оділлються вам наші сльози!.. Та будьте ви прокляті! Та щоб же вас і земля не носила!

Олексійович — той мовчав. Сидів на санях, звісив ноги, що скидалися на висмикнуті з землі, обламані корені. І коли коні рушили, вони, ноги оті, чиркали по снігові, наче у мертвого.

Данилівна ж усе нагадувала Тані:

— Ви ж за теличкою пригляньте... Та як прийде весна, то капусту од левади садовіть...

Тетяна кивала головою і вже не бачила за сльозами ні Олексійовича, ані Данилівни, ні Василя. Були як у тумані.

Так вони в тумані отому і зникли.

Тільки чорніє хата відчиненими дверима, мов розтуленим щосили ротом,— кричить за господарями. І страшно, і моторошно від того нелюдського крику...

А на вечір зійдуться люди. До сільбуду, на загальні збори. Прийдуть усі до одного, бо тактичний хід Митрофана Онисимовича зробив свою справу.

І після того як виступить Митрофан Онисимович, а за ним Твердохліб і товаришка Ольга, а з безпартійної маси Іван Приходько, Путько зведеться, упреться важкими долонями в стіл:

— Всім ясно?

— Та ясно... Чого ж...

— А коли ясно, то пренія будемо припиняти... Ставлю на голосування добровільний вступ усім селом до артілі. Ану, хто супроти Радянської влади, підніміть руки!

Еге, підніміть! Одні он уже підняли та так із руками піднятими до Сибіру й поїхали.

— Немає.. Тоді ясно — всі за артіль. Вітаю і поздоровляю. Іще нам треба обрати правління, кандидатури яких зачитає товаришка Ольга.

І після того як товаришка Ольга зачитала кілька прізвищ:

— Одводів нема?.. Тоді будемо голосувати. Хто супроти Радянської влади, підніміть догори руки!.. Нема... Одноголосно... Товаришу Твердохліб, теперечки тобі слово.

І встане Володька, й обведе людей щасливим поглядом, і скаже охриплим од радості голосом:

— Треба дати колгоспові найменування...