Тридцяті... - Дімаров Анатолій

Старший син уже ходить до школи, він там ще одержить тарілку пшоняної каші — гарячий сніданок. Меншому ж більше не дістанеться нічого. Крім млинців із цвіту акації, сухих та гірких, що розсипаються ще на сковороді, та юшки з картопляної шкаралущі: приволікла крадькома Тетяна із свиноферми цілий мішок.

Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Юрасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо, як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.

І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє "видумей" ("Видумей, я навчительці скажу!"). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кістки. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав, і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без слів:

— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто же на оцій земельці й ходитиме?

Що Тані відповісти на це? Що вона знала проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.

Однак мовчала, настрахана. Не ділилася своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи,

А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна, і їй, і дітям її.

Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:

— Я вже налякана так, що і в могилі жижки труситимуться.

Тож Таня не каже нічого на бабин плач, безслізне тужіння оте, а мовчки проходить мимо.

І не лишається бабі Наталці нічого іншого, як, повернувшись із школи додому, виливати перед дідом свою розпуку:

— Та що ж воно, старий, на світі білому коїться?

Але й дід Хлипавка мав на думці щось інше, аніж пусті балачки із старою.

Зупинив якось Нещерета, став допитуватись, хто теперечки у Росії найголовніший.

— Хто, Петре, у нас теперечки за царя?

— Ну, Сталін. А що?

— Та нічого. То я так спитав, для інтересу.

Отже, Сталін. Чий портрет висить у сільбуді.

Вождь, навчитель і батько.

Далеченько ж ти, татуню, забрався од діток своїх, далеченько. Сидиш і не бачиш, як слуги нерадиві й лукаві твої нищать і душать твоїх, тату, дітей. Отак "колхозом" — та на той світ.

Та хіба ж це, тату, порядок?

Дід Хлипавка глибоко переконаний, що Сталін нічого не відає. Що досить добратися до нього, розкрити йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже нагодувати його і зігріти.

І він таки добереться. Добереться та й упаде йому в ноги.

— Порятуй, батюшко, мою Україну, бо лишаться од неї самі хрести та могили!

Тож дід Хлипавка збирається в далеку дорогу, в Москву.

Не говорить про це ні Твердохлібові, ні Нещеретові — ще не пустять. Попросив лише, щоб когось іншого поставили сторожувать гамазей. Поклав у торбу два кружала макухи, три пригорщі сухарів: берегли із старою на чорний день, коли вже зовсім стане непереливки. Сказав бабі Наталці:

— Ти вже, Наталю, якось переб’єшся. Не за себе ж іду — за весь народ.

— Та коли ж ти повернешся? — затужила баба Наталка.— Та тебе ж у чужій стороні і ворони по кісточках розклюють!

— Таких старих та несмачних і вороння клювати не стане,— пожартував невесело дід.

І стояла баба Наталка коло воріт, і дивилася услід дідові, і печально думала, чи доведеться ж іще побачитись на оцьому світі.

Не доведеться.

Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.

— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка.— Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата не мазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!

І змилосердиться бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною вохрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже в постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:

— Отеперечки, смертонько, йди!

І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:

— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б?

Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:

— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця.

Похита смерть головою: нема в неї хліба.

— Тоді хоть пшоняної кашки.

Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу.

Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.

— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть.

Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:

— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.

Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.

І лежатиме баба Наталка, упокоєна, затихла навіки посеред прибраної по-святковому хати, що сяятиме під ласкавим сонцем великодньою писанкою. Розмалював її добрий маляр у чисті, у веселі кольори та й покотив у зелену траву, у залиті білим цвітінням сади…

А дід Хлипавка мандрує тим часом залізницею у далеку північну столицю.

До Харкова поміг добратися син: упросив знайомого кондуктора з пасажирського поїзда, і дід паном їхав у службовому купе. У Харкові ж кондуктор сказав:

— Далі добирайтеся вже, дідусю, самі. Сходіть на товарну станцію, спробуйте сісти на товарняк, що йде на Москву.

Подякувавши, дід забрав свою торбу та й рушив на станцію.

Три дні і три ночі намагався дід попасти на поїзд, що їхав у бік Москви. Три дні і три ночі лазив по коліях, ховаючись од міліції, що голоси порвала, свистки просвистіла, розганяючи голодних людей.

— Р-р-разойдісь! Ану, гетьте отсюдова, а то враз у тюрму!

Але що їм тюрма? Що таке тюрма оцим усім людям, які у вогонь полізуть живцем, на дно океану пірнуть, аби тільки дістати хоч скибочку хліба! Які сповзаються до залізниць із голодом виморених сіл і, роздираючи порожні роти, день і ніч кличуть не докличуться єдиного бога:

— Хлі-і-ба!.. Хлі-і-ба!..

А тут іще чутка. Уперта чутка про те, що у Москві хліб продається без карточок: скіки хочеш, стіки й бери, аби лишень гроші. А хто і без грошей добереться — все одно не пропаде: раз є тамечки хліб, то буде і милостиня.

І люди лізли на колії, штурмували вантажні вагони, і часто-густо бувало, що наб’ється на якусь платформу добрий десяток дядьків, принишкне, замре, щоб ніхто не помітив та не зігнав, діждеться, поки рушить поїзд, а тоді вже зашепоче радісно: "Поїхали". Радітимуть, як малі діти, а того і не відатимуть, що їдуть вони не в червону столицю — в зворотному напрямі, у ті самі краї, звідки вирвались, як із пекла.

Дід Хлипавка не потрапив на такий поїзд: дідові повезло. Якийсь залізничник, змилосердившись над старим, шепнув, щоб ішов на сортувальну, там лаштуються ешелони на Москву. І по довгих поневіряннях вдалося-таки дідові здертися на дах одного з товарних вагонів, де вже лежали отакі, як він.

Вирушили аж увечері. Цілісінький день пролежали під гарячим сонцем, як на сковороді. Двоє не витримало — померло. Їх хотіли тут же зіпхнути, та вчасно схаменулися: побачать мертвих, знайдуть і живих. Скинуть хай уже за містом.

Коли поїзд, вирвавшись із міста, помчав у степові притихлі сутінки, люди трохи повеселішали. Заворушились, загомоніли. Особливо вже уночі, щоб не заснути та не скотитись із даху. Не бачили одне одного, чули тільки голоси. Та іноді хтось закурить: жевріє в нічній пітьмі вогняна цяточка, то розгораючись, то згасаючи під подувами вітру. Жевріє, як надія, що живить оцих всіх людей.

— Хоть би хоч доїхати!

— Доїдемо. Найстрашніше — позаду.

— Дядьку!.. Гов, дядьку!.. А то правда, що там крамниці од хліба тріщать?

— Тріщать, та не для нас.

— А знаєте, люди, на чому ми їдемо?

— На залізниці.

— Дурний твій тато на залізниці їде! На хлібові, от на чому!

— На хлібові? — заворушились довкола.

— Бре?..

— От вам хрест святий — на хлібові! Казав мені отой залізничник, що посадив. Оці всі вагони набехкані нашою пшеничкою, весь шалон...

Затихли: повірили. Принюхались: голодно, жадібно.

Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:

— За насущним, дідуню?

І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не повірили.

— А за чим же ще?

— За порятунком усього народу.

Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи.

Задумались.

— Що ж, дідусю, щасти вам!

— Та ви перелазьте сюди, до середини! А то, не доведи господи, ще упадете...

За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.

Потім затих.

Наївся...

Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: "За ким тепер черга?" Кожен німо волав: "Не мене, боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!"

На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями,— хутір Михайлівський лишився позаду.

— Оце вже, хлопці, й Росія.

Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.

— Дядьку!..