Тридцяті... - Дімаров Анатолій
Не Іван, а Микола...
То, каете, дали аж три роки?.. Видать, заробив, даром у нас не дають... Отак воно: стрічаєшся, розмовляєш з людиною, навіть у гості запрошуєш, а воно тобі на!.. Які тільки люди на світі! Нема того, щоб попередити: так, мовляв, і так, не підходь, бо я грузну в болото. Ще й тебе, гляди, потягну за собою...
Ганжа, знацця...
От і водися після цього з людьми! От і спробуй їх розкусити!
За те, що не "розкусили", поплатилися й товаришка Ольга та Твердохліб. Прямо із суду пішли на чергове засідання бюро райкому: розглядалося питання про стан колективізації по району, зокрема в Тарасівці. Гостро, з усією принциповою прямотою розглядалося. І вимальовувалась прямо-таки ганебна картина процент колективізації неприпустимо низький, сільради засмічені класово-ворожим елементом, куркуль чинить шалений опір політиці партії на селі.
Хтось спробував заїкнутися, що де ж, мовляв, куркулі, їх же повиселяли за межі області ще минулого року. Але Іван Іванович, який вів бюро, рішуче засудив оту спробу затушкувати класову боротьбу на селі:
— Куркулі у нас є! Є куркулі!
І твердою долонею придавив аркуш паперу, що лежав на столі.
— Товаришу Твердохліб, скільки глитаїв було розкуркулено у вашому селі?
— Два! — школярем зірвався на ноги Володька.
— А скільки дворів у Тарасівці?
— Більше трьохсот.
— От бачите, товариші, на більше, ніж триста дворів знайшлося всього два куркулі. І ви думаєте, що я оцій казочці повірю? Де була пильність комуністів Тарасівки?
Мовчать. Хилять голови під нещадно світлим поглядом першого.
Тільки товариш Путько не схилив голови. Сів край столу, поруч з товаришем Сусловим, щоб не змішатися, видать, з "остальною масою". І коли Іван Іванович запитав гнівно: "Де?", коли придушив отой папір долонею, Митрофан Онисимович і собі поклав долоню на стіл, обвів присутніх осудливим поглядом, наче теж запитував: "Де?"
"Де була у вас класова пильність, що проморгали стільки куркулів? А якщо не було, то чому не прийшли позичити в мене? До Гінзбурга лізли, в рот йому заглядали? От і їжте тепер, що заробили, а мене, Митрофана Онисимовича, до себе не приплутуйте!"
— Товаришу Суслов, я думаю, що треба примєрно наказати комуністів Тарасівни. Щоб другим не було повадно.
Підняв перший руку — і очима не скліпнув, коли Ольга розгнівано вигукнула:
— А ви де були?
"Хе, де були! Де були, там нас уже не шукай! При столі ми зараз, щитай, у президії! А раз так, то не ти нас, а ми із тебе спитаємо! Раз так, то одержуй за притуплення класової пильності сувору догану та й носи її на здоров’я!"
Ич яка: "Де були!"
Твердохлібові ж — лише зауваження. Зважили на молодість, на невеликий партстаж, на те, що усвідомив і виступив у суді як належалось.
Прокурор на бюро навіть похвалив: побільше б отаких комуністів!
І виходило, що не так покарали Володю, як заохотили на тому бюро. А коли після засідання Іван Іванович залишив його із товаришкою Ольгою для розмови, коли, прощаючись, потиснув їм руки:
— Дивіться ж, товариші, не підведіть!
А Володі сказав:
— Будемо рекомендувати вас, товаришу Твердохліб, головою колгоспу. Справитесь?
То Володя аж задихнувся од щастя.
"Справлюся, товаришу, справлюсь! На смерть піду, на муки — не одступлюся од партійної лінії!"
І то не біда, що колгоспу, на голову якого посватали Володьку, ще і в колисці немає, що майже усі дядьки Тарасівки сплять і бачать своє поле, свою худобу, своє господарство — своє, а не усуспільнене. То не біда, Володькь й на мить не сумнівається, що примусить їх снити іншими снами, виб’є з їх упертющих голів шкідливі оті сновидіння.
Буде колгосп, товаришу Суслов! Буде і план: на всі сто відсотків!
Збуджений, вийшов Володька з райкому. Вуха — ліхтарі, щоки горять, губи складаються в усміх. І було б зовсім добре, коли б не спогад про дядька Василя, коли б не товаришка Ольга: похмура, змучена, із посірілим обличчям.
Підійшов до санчат, запросив товаришку Ольгу сідати, спробував утішити:
— Може, їх ще й випустять...
Ольга одвернулась, промовчала.
Виїхали в поле, на второвану зимову дорогу. Навколо — сніги та сніги: засипали межі, злили докупи поля, так що й не розібрати, де моє, а де чуже. Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край, засіяла снігом. Та Володька вже бачить не сніг, а густі пшениці, не гайвороння, а щасливих людей, які вийшли гуртом на колгоспні лани, і найсолодшою для його партійного серця музикою гудуть трактори, пихкотять локомобілі, виспівують молотарки, і сиплеться добірне зерно в колгоспні засіки.
А потім — червоні валки, що везуть хліб державі. Перші на весь район, і він, Твердохліб, на чолі тих валок...
Ех, туди його за ногу!..
А Тарасівкою — дзвоном на сполох: рятуйся, хто може,— їде біда!
Хто її пустив, оту чутку? Хто перший бемкнув — не доконаєшся, хоч перетруси все село.
Тільки чорніє коло сільради, як наплеск отого наполоханого дзвону, як затверділий шматок шумовиння, що лишила по собі хвиля людського поголосу, згорблена постать бабусі. Сиділа досі на печі, забута і людьми, й богом, а тепер винесло аж під сільраду: плаче гірко й невтішно, заливається холодними старечими сльозами.
— Чого, бабо, плачете?
— Та де ж мені, сину, не плакати, коли кажуть: усіх будуть різати!.. Коли б різали отих, головніших, а то усіх покотом різатимуть...
— Ідіть, бабо, додому, та годі вам плакати. Не бійтесь, ніхто вас, отаку стару, не зачепить.
— Та хіба ж вони розбиратимуть, хто старий, хто малий? Отак покотом і різатимуть.
— Та хто, бабо, різатиме?
— Звідки ж мені, сину, те знати?.. Та хоть би ж дітей не різали!..
— Бачили? — звернувся до товаришки Ольги Володька.— Ми й приїхать не вспіли, а куркуль уже діє! Видать, таки мало тоді розкуркулили!
З сільради вийшов дід Хлипавка: у кожусі, у валянках, у шапці, що лишилася від покійного чоловіка баби Наталки. Розпрягаючи жеребця, повідомив:
— А тутечки балачок-розговорів!
— Які такі балачки? — звів у строгий шнурочок брови Володька.
— А всякі,— ухилився од прямої відповіді дід. Та відразу ж і не витримав: — Володю, а то правда, що з нашого села будуть стругати комунію? Всіх під одне рядно: і чоловіків, і жінок, а дітей по тому будуть, як курчат, по дворах роздавати?
— Хто вам це сказав?
— Та... люди он кажуть,— почесав бороду дід.— Їхав буцімто через наше село один чоловік та й казав: готуйтеся до страшного суду. Наїдайтесь, поки є іще врем’я, із своїх мисок, бо скоро будете із общого казана помиї сьорбати.
— Ви б, діду, замість того, щоб куркульсько-ворожі чутки розносити, жеребця розпрягали пошвидше! — обірвав сердито Володя.— Та скажіть виконавцям, хай скликають актив!
— А де ж це Василь? — поцікавився дід.— Додому пішов, чи, мо’, у районі задержали?
— Задержали! — зовсім уже сердито Володька.— Тільки не в районі — в тюрмі!
— Як — у тюрмі? — відвалилася нижня щелепа в діда.
— А отак: дали за контрреволюцію три роки в’язниці! Ясно?.. І ніколи мені тут із вами теревені розводити: розпрягайте жеребця та кличте виконавців!
Володька пішов до сільради, а дід все ще стояв посеред двору, приголомшений.
"Ох, Василю, Василю! Що ж ти не встерігся, Василю?"
— Діду, ви довго стовбичитимете?
Володька! Ич, вилупився!
Тремтячими руками розпріг жеребця, повів до конюшні. І вже як завів у станок, запитав із гірким докором:
— Що ж ти хазяїна загубив?
Кінь зітхнув винувато, дихнув у обличчя.
І тоді не витримав старий — заплакав. Витирав заяложеним рукавом очі, а сльози текли та й текли: невтішні, солоні, гіркі.
"Отак воно вийшло, Васильку... Хто б міг подумати... А він ще й кричить..."
Кинув сіна, вийшов із стайні. Не за виконавцями пішов, а додому. Роздівся, поникав по хаті, як неприкаяний, а тоді поліз до мисника, дістав пляшку самогону.
— За тебе, Васильку!
Самогонка обпекла піднебіння, вогняною водичкою розлилася всередині. А дід знову наливає кухоль:
— Бережи тебе бог!
І напився дід Хлипавка, як давно уже не напивався. Вдарив у голову хміль, погнав густу застояну кров по старечих розбухлих жилах, налив в'яле тіло войовничою снагою. Ухопив важкий грушевий кийок, рушив визволяти Василя.
— Я вас... розсучих синів... туди вашу душу!..
Добіг до сільради, налетів на стовпа з чавунною рейкою, з важким молотом-билом: скликать на пожежу людей. Ухопив било, замолотив щосили у рейку,
— Лю-гуди, спасайте Ганжу!..
Видирав било із дідових рук сам Володька: вискочив разом із активом на болісний зойкіт металу.
— Замкніть його у холодну. Хай проспиться до ранку.
Дід одразу ж затих: покірно дався одвести себе до каталажки. Ліг на солому, пойорзав, пойорзав щокою — заснув.
Стривожені, невеселі поверталися до сільради члени активу: комсомольці, вчителі, комнезаможні. Чоловіки не дивились один одному у вічі, затято смалили самосадом, ховались за димом, Учительки тихенько перешіптувались, а товаришка Ольга була наче з хреста знята.
Да-а, нелегко забути людину...
Голову сільради. Комуніста. Що встановлював, вважайте, Радянську владу у нас на очах. Що за неї боровся, не жаліючи ні сил, ні життя.
— Так що ж це виходить: був у начальстві з району в довірі, в людей у пошані, а тут тобі — враг?..— Як же воно так виходить?
Петро Нещерет. Розгублено зводить рідкі бровенята, озирається навсібіч чистими, як у дитини, очима.
Дядьки ще затятіше запахкотіли цигарками, щільніше огорнулися димом. Навіть Володька відчув якесь збентеження, однак відразу ж узяв себе в руки, якомога строгіше сказав:
— То не нам, дядьку Петре, про теє судити! їм там видніше: хто друг, а хто враг. А коли засудили, значицця, було за що, і нічого домагогіє займатись!
Бач, яке слівце увернув! Чорт його й вимовить! Дядьки аж голови попригинали од ляку.
— Воно-то так,— погодився Нещерет.— Начальству, воно, звісно, видніше...
— А ти й досі, бідолашний, цього не знав? — запитав глузливо Іван Приходько.— У начальства ж очі не такі, як у тебе альбо в мене: все навскрізь бачать. От, приміром, ти сорок літ протоптався по світу і досі не знаєш, хто ти є. А начальство глипне — враз тобі визначить місце: чи до тюрми, чи до артілі...
— Ну, годі! — обірвав невдоволено Твердохліб.— Ич, до чого договорилися: артіль із тюрмою на одну дощечку ставити! Тож замкніть, дядьку Йване, дурного ротяку та скажіть спасибі, що мені зараз не до вас (Володька після того, як побував у районі, відчув за собою страшну силу: от кого схоче, того з села і спровадить).
