Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис
Ідеться лише про те, щоб не обертати вислів "з метою" в той прикрий канцеляризм, який не допомагає зрозуміти написане, а тільки паразитує в тексті, профануючи гарне слово "мета".
Знання й знаття
"Йому самому ще не вистачає знаття, а він хоче повчати інших", – читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор, мабуть, уважав, що слова "знання" й "знаття" є синоніми, й помилково написав "знаття" замість "знання". Ці слова, хоч і дуже подібні одне до одного, виявляють певну різницю. Слово "знаття" звичайно заступає дієслово знати: "Якби знаття, що в кума пиття, то б і дітей забрав" (М. Номис); "Якби знаття, що прийде підмога, – можна було б прорватися" (Ю. Яновський). Слово "знання" означає сукупність відомостей про щось: "І жадібно знання вона пила" (Б. Грінченко).
Інтерес і цікавість
Слово "інтерес" має насамперед значення "користь, зиск": "Фактор за малий інтерес робить усі ваші доручення" (Словник за редакцією А. Кримського); "А мені в тому ділі нема ніякого інтересу" (з живих уст). Від цього походять вислови: "пильнувати свого інтересу", "дбати про свій інтерес", "у спільних інтересах", "класові інтереси". До речі, російському вислову "остаться при пиковом интересе" відповідає український "лишитись ні з чим".
Деякі сучасні наші письменники поширюють значеннєву функцію слова "інтерес", надаючи йому поняття цікавості: "З особливим інтересом поставилися товариші до цієї розповіді" (І. Ле). Навряд чи є потреба в поширенні значення цього слова, бо український іменник "цікавість", прикметник "цікавий", прислівник "цікаво" цілком відповідають російським словам "интерес", "любопытство", "интересный", "любопытный", "интересно", "любопытно": "Почала я з цікавістю читати…" (Олена Пчілка); "Ти б мені розказав хоч для однієї цікавості" (І. Нечуй–Левицький); "Мене аж з'їдає цікавість: звідки мене може знати Марина?" (І. Вільде).
Прислівник "цікаво", котрий звичайно стоїть у фразі з якимось іменником чи займенником у давальному відмінку (мені, тобі, йому, їй, нам, вам), має паралельну конструкцію, що складається з іменника чи займенника в називному відмінку й прикметника "цікавий": "Тарасові цікаво було дізнатися, що саме зробив для старичка Щепкін" (О. Іваненко); "Цікавий я знати, хто мене прийняв би" (Леся Українка).
Книга й книжка
Чи є якась різниця між цими словами, чи вони – абсолютно тотожні й їх можна довільно вживати на свою вподобу? Хоч ці слова й мають схожість, однак різниця між ними є, що залежить не стільки від змісту, скільки від розміру книжки. Найбільше ми вживаємо слово "книжка": "Ах, я довго вас ждала, ще як над книжкою поезій сміялася, ридала" (П. Тичина); "Письменному – книжка в руки" (М. Номис).
Під словом "книга" розуміємо грубий фоліант, "ґросбух" – головну бухгалтерську книгу, книгу вхідних і вихідних паперів чи так зване Святе Письмо: "Чи то вмер чернець у келії, пишучи святу книгу?" (І. Франко). Виходячи з цього, треба відповідно користуватися словами "книжка" й "книга".
Ковдра, коц, ліжник, укривало
Останнім часом слово "ковдра" стало витискати з ужитку інші українські слова, що також є відповідниками російського "одеяло". "У магазині є вибір літніх ковдр", – читаємо в прейскуранті, хоч навряд чи можна вважати вкривало, пошите на ваті або виткане з грубих вовняних ниток, за річ, належну до літньої постелі. Адже є інші українські назви, що залежать від матеріалу, з якого зроблено вкривало: "коц" – "укривало з вовни або байки" ("Вона грюкнула дверима й увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем". – Панас Мирний), "ліжник" – "укривало з дуже грубих вовняних ниток" "…сиділа, доки не зморив її сон, тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником". – Г. Хоткевич). Загальною назвою речі, що нею вкриваються, лягаючи на постелі, незалежно від того, з якого матеріалу її зроблено, є "укривало": "До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння" (І. Нечуй–Левицький).
Отож, у прейскуранті треба було написати: "є вибір літніх укривал" ("або літніх коців", якщо їх зроблено з байки).
Копалина й копальня
"А Ювеналій Дмитрович уже розповідав про недавню катастрофу на Криворізьких копалинах, що належали французькій залізорудній компанії", – читаємо в сучасному творі, де слово "копалина" помилково стоїть тут замість "копальня".
Іменника "копалина" в однині не вживають узагалі, а в множині – "копалини" – це слово означає підземні мінеральні поклади, що їх використовують люди для промислових і господарчих потреб. У російській мові цьому слову відповідає "ископаемые": "Колокольцев прекрасно мандрує по глобусу і мріє про мандрівки й відкриття нових земель, нових копалин" (О. Копиленко).
Копальня – це місце, де добувають корисні копалини, якщо тут добувають руду, то вона зветься рудня. Відповідниками цього слова в російській мові є слова "копь", "рудник", "прииск". Читаємо: "Линуть глибокі копальні в серце залізне землі" (В. Сосюра); "У хрустальних галереях соляних копалень ми нишкли схвильовано, вражені видовищем небаченої краси" (Ю. Смолич).
Коштовність, дорогоцінність, коштовні речі, скарби, дорогоцінний камінь, самоцвітний камінь, самоцвіт, брильянт, діамант
У художній літературі й публіцистиці слова "коштовність", "коштовні речі" й "дорогоцінність" майже витиснули давнє українське слово "скарби". Може, до цього частково спричинилось те, що іменник "скарб" є синонімом до другого українського слова – "клад" ("Нащо ліпший клад, коли в дітках лад". – Приказка), але наша класика та й сучасна українська література широко послугувалися множиною цього іменника – "скарби": "Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі… — їхала Чорним гаєм і попалася розбійникам" (Марко Вовчок); "Розум – скарб людини" (народне прислів'я); "Хай вам завжди мати мила буде скарбом дорогим" (М. Рильський). Отже, не слід цуратись і цього слова. По–різному називаємо ми також скарби, що складаються з коштовних каменів: "дорогоцінний камінь", "самоцвітний камінь", "самоцвіт". Останнє слово майже зникло чомусь тепер з ужитку, а тим часом у А. Кримського читаємо: "Срібло, злото, самоцвіти", в Панаса Мирного: "На довгих листочках грає і сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса". Чи не краще заради уніфікації мови взяти для постійного користування якусь одну з цих трьох назв, що означають однакове поняття, приміром, слово самоцвіт? Мабуть, варто.
Так само слід позбутись розбіжності в відповідниках російського слова "брильянт", який наші автори пишуть то "брильянт", то "діамант". Українські класики воліли писати "діамант": "Діамант дорогий на дорозі лежав" (В. Самійленко); "Найчистіші діаманти сяють ясні та прозорі" (Леся Українка). Сучасний український письменник В. Собко вживає від іменника "діамант" прикметника "діамантовий": "Тільки–но пройшов свіжий дощ, діамантові крапельки мінилися під сонячним промінням". Проте в цитованої вже Лесі Українки ми можемо прочитати фразу й зі словом брильянт: "Дістаньте шкатулку з брильянтами", – але це тільки стверджує потребу прийти до якогось одного з цих слів, що не мають ніякої значеннєвої різниці. Певно, що давня мовна традиція дає перевагу слову "діамант".
Лівша і шульга
Слово "лівша" майже витиснуло давнє українське "шульга". Ось читаємо, наприклад, у газеті заголовок фейлетона: "Про лівшу – лівою рукою". Тритомний Російсько–український словник наводить слово "шульга" як застаріле, даючи перевагу "лівші". А тим часом скільки прізвищ утворилось від цього слова: Шульга, Шульженко, Шульженчук, Шульгін! Скільки разів ми натрапляли на слово "шульга" в класичній літературі й живій народній мові, ба навіть у сучасного українського письменника О. Ільченка, доброго знавця української мови, читаємо: "Він, шаблюку вхопивши по–татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто". Навряд чи є підстави виводити це слово "за штат" і не послуговуватись ним у нашій сучасній літературній мові.
Ліс і дерево
"Ми щодня одержуємо 4 тисячі кубометрів лісу", – читаємо в одній газеті. Така фраза звучить по–українському дуже неприродно, бо лісом зветься сукупність дерев, що ростуть на певній площі землі: "Кругом яру зеленіє старий ліс" (І. Нечуй–Левицький). Одержувати щодня ліс, та ще до того ж не гектарами, а кубометрами – неможлива річ.
Якщо слово "ліс" має українською мовою одне значення, то "дерево" – два: "рослина" ("На похиле дерево й кози скачуть". – Прислів'я) й "матеріал, що добувають із цієї рослини на різні господарські потреби" ("Я покажу, де є хороше дерево на хату". – Леся Українка; "Нам треба ще багато будівельного дерева". – З живих уст).
Отже, й у першій фразі треба було написати: "Ми щодня одержуємо 4 тисячі кубометрів дерева".
Магазин, крамниця, крамничка
У сучасній українській офіційній і діловій мові слово магазин замінило всі інші синоніми, широко відомі в класичній літературі й живому мовленні, де, якщо й траплялося слово "магазин" (або "гамазин", "гамазей", "гамазея", "гамазія"), то далеко в вужчому значенні. Ці слова означали не будівлю для продажу, а велику комору на зерно ("Підпалюють гамазини з хлібом". – О. Стороженко) або комору на різне начиння, знаряддя, продукти ("Рушниць, мушкетів, оружжин наклали повні гамазеї". – І. Котляревський; "На самім кінці Борислава… стояв великий магазин, де складували земний віск". – І. Франко).
Заклад, де продають харчі або якісь інші припаси й речі, незалежно від розміру його й асортименту краму, в класичній літературі й народній мові називали й називають крамницею: "Завів крамницю з тютюном" (І. Нечуй–Левицький); "Ще сонце не зайшло, а вже крамниці почали зачинятись" (М. Коцюбинський); "Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освітленому вікні стояло багато квітів" (Леся Українка). Крамниці, де продають спеціальні вироби, мають теж свої назви: "книгарня", де продають літературу, "цукерня", де продають солодощі, тощо ("Перед дверима цукерні ще помацався за кишеню, чи є гроші". – Л. Мартович).
Якщо мовиться про дрібну сільську крамницю, вживають зменшеного іменника – "крамничка", відповідно до російського слова "лавка": "Яків зайшов до кума в крамничку" (Марко Вовчок).
Навряд чи є потреба заміняти всі ці слова одним–однісіньким словом "магазин", бо таким способом збіднюється багата на різноманітну лексику українська мова.
Міроприємство
Коли й хто почав запроваджувати в нашу мову неоковирне слово "міроприємство", – невідомо, але час від часу воно з'являється в діловому листуванні й чується в доповідях: "Щоб досягти помітного успіху, треба далі поглиблювати прийняті міроприємства", "У нас провели такі міроприємства" і под.
Такого слова не було й нема в українській мові, його наспіх склепали ті, що не знали багатства нашої мови, але хотіли висловити свою думку по–українському.
