Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис
В обох цих фразах слово "порівняння" звучить цілком природно, по–українському. А візьмімо інші фрази, де цей іменник стоїть із прийменниками в і при як відповідник російських висловів "по сравнению", "сравнительно": "При порівнянні середніх місячних температур виходить, що найтеплішим місяцем у північній півкулі є липень", – і ми вже відчуваємо якусь штучність у вислові, бо тут правильно було б сказати за нашою мовною традицією: "як порівняти середні місячні температури (порівнюючи середні місячні температури)", "з порівняння… виходить". Так само й у фразах "У порівнянні, з феодалізмом, капіталізм був кроком уперед", "На підприємствах металургійної промисловості України за перше півріччя цього року значно зросла кількість винахідників і раціоналізаторів порівняно з тим же періодом минулого року" краще було б написати: "як порівняти з феодалізмом", "як порівняти з тим же періодом минулого року".
Як відповідник до російського вислову "по сравнению" є ще в українській мові прийменник "проти", який буває дуже до речі, коли йдеться про порівняння когось або чогось із кимось або чимось: "Проти нас трьох нема в світі дужчого", (Б. Грінченко); "І стіл був багатший проти звичайного" (Л. Смілянський). Отож можна було в наведених фразах написати: "проти феодалізму капіталізм був…", "проти того ж періоду минулого року…".
Похідний від дієслова "порівняти" прислівник "порівняно" буде слушний там, де мовиться, що певна дія або якість виявляється достатньою мірою: "Ніч була тиха і порівняно тепла, повівав вологий вітер" (Я. Гримайло), – хоч і тут можна було замінити прислівником відносно: ніч була тиха й відносно тепла (не дуже тепла, не дуже жарка).
Порядок, лад, у порядку, до ладу, як слід, гаразд
"Порядок" і "лад" – слова–синоніми, надто коли йдеться про хатні, господарські справи чи взагалі справи невеликого гурту людей: "Великий порядок і чистота в хаті й надворі показували, що Сухобрусівни були добрі хазяйки" (І. Нечуй–Левицький); "Дячиха господарювала і всьому лад давала" (Марко Вовчок). Уживається "порядок" і тоді, коли мовиться про громаду чи суспільство, але в такому разі його звичайно ставлять у множині: "Після татарщини нові порядки на Україні постали" (П. Куліш). Та коли мають на увазі державну або суспільну систему, користуються тільки словом "лад".
У щоденному мовленні часто надуживають словом "порядок", зводячи до мінімуму широкі виражальні можливості нашої мови. "Приведи в порядок усі папери", замість "упорядкуй усі папери", "дай лад усім паперам"; "Чи у вас усе в порядку?", коли можна краще сказати: "Чи у вас усе як слід?" або "Чи у вас усе гаразд?". Замість "У нашій сім'ї був такий звичний порядок", – краще сказати: "У нашій сім'ї був такий звичай" або "У нашій сім'ї так повелося". Краще сказати: "Йому наказано це адміністративним порядком", – ніж "в адміністративному порядку"; "Я сказав це порядком пропозиції", а не "в порядку пропозиції". Краще сказати не "У його хаті погані порядки", а "безладдя (безлад)", не "підтримувати порядок", а "пильнувати ладу".
Посмішка, посміх і усмішка, усміх, осміх
На сторінках наших газет, журналів, ба навіть у художніх творах і перекладах часто не розрізняють слів "посмішка" й "усмішка", уважаючи їх за абсолютні синоніми, наприклад: "На обличчях усіх присутніх сяяли радісні посмішки"; "Він глузливо всміхнувся".
Особливо вподобали слово посмішка деякі перекладачі художньої літератури, майже забувши в своїх перекладах слово "усмішка".
Чи таки справді ці слова – абсолютні синоніми, чи між ними є якась значеннєва різниця? Подивімось, як користувались цими словами наша класика й народна мова: "Нехай мати усміхнеться, заплакана мати" (Т. Шевченко); "Я вам з того світа, любі, усміхнуся" (Т. Шевченко); "До смерті не забуду його погляду, його усмішки" (О. Стороженко); "Де той погляд молодецький, де той усміх веселий?" (Марко Вовчок); "Нічого, нічого, ні вітру буйного, ні усміху з неба, нічого не треба" (М. Вороний); "А радість уже осміхається то з одного, то з другого віконця темним червоним вогником" (С. Васильченко); "І очі сміялись, а на губах перебігав осміх" (І. Нечуй–Левицький); "А осміхнулось воно як – аж любо глянути!" (з живих уст).
У цих прикладах слова "усмішка", "усміхатися", "усміх", "осміх", "осміхатися" стоять там, де мовиться, що людині весело, приємно, гарно.
Наведемо тепер приклади з словом "посмішка": "Ходили в поле, жали собі хліб і посміхалися злорадно" (М. Коцюбинський); "Раптом Ляля обернулася до рідних і якось криво, не по–своєму посміхнулась" (О. Гончар); "Це… посмішка з мене" (Словник Б. Грінченка).
Не важко помітити, що тут слова "посмішка", "посміх", "посміхатися" передають відтінок іронії, сарказму, кепкування чи глузування з когось. У Словнику української мови П. Білецького–Носенка слово "посміх", що є синонімом до слова "посмішка", перекладено тільки словами "насмешка", "шутка". Подібне бачимо й у Словнику мови Т. Шевченка Інституту мовознавства АН УРСР, де слово "посміх" стоїть у тім же значенні. Слова "посмішка" нема в цих двох словниках. Тим часом у Т. Шевченка та в інших письменників є похідні іменники від дієслова "посміхатися": "посмішище" ("Бо на посмішище ведуть старого дурня научати". – Т. Шевченко), "посміховисько" ("Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів". – М. Коцюбинський).
Якщо вже шукати синонімів до слів "посмішка", "посміхатися", то це будуть "насмішка", "насміхатися". Проте слід зазначити, що в словах "насмішка", "насміхатися" мовиться не стільки про глузливий вираз обличчя або очей, скільки про глузливий зміст того, що каже смішко або насмішник: "Із матки старенької насміхається" ("Українські пісні" М. Максимовича); "Ой іде багач, ой іде дукач, насміхається – ой за що, за що бідна голота напивається?" (народна пісня); "Не пущу я, дитя моє, в ліски по горішки, бо вже мені надоїли хлоп'ячі насмішки" (народна пісня).
Правило, як правило, як звичайно, як водиться, як заведено
У нашій мові широко вживається іменник "правило": "Засвоївши якесь граматичне правило, він придумував до нього цілий диктант" (О. Донченко); "Додержуйтесь правил вуличного руху" (оголошення); "Чотири правила арифметики".
За відповідник до російського вислову как правило в нас дуже вподобали вислів "як правило", запозичений з інших мов і насамперед із російської: "Усі будиночки були двоповерхові, розраховані, як правило, на дві сім'ї". А тим часом наша мова має свої ориґінальні відповідники, про які часто забувають: "як звичайно" ("На есмінці, як звичайно, в цей час панувала тиша. – М. Трублаїні), "як водиться" "Раз ласуни, як водиться у них, поснідать добре захотіли". – Л. Глібов), "як заведено" ("У кіно, як заведено в нас, ходимо ми, дівчата, всі разом". Із живих уст). Не слід забувати цих давно відомих висловів.
Приклад і кольба
Слово "приклад", як частина рушниці, – дуже схоже на українське слово "приклад", що відрізняється від нього тільки наголосом. Це часом утруднює читання тексту, приміром, у такій фразі: "Його останнім, проте дуже переконливим, аргументом був старий приклад, якого він завжди висував, коли заходила суперечка на полюванні й не знати було, хто вбив зайця". Не відразу й збагнеш тут, чи сварливий мисливець наводив приклад з аналогічного випадку на якомусь іншому полюванні, чи він загрожував нижньою частиною своєї рушниці, – це можна зрозуміти гаразд, тільки прочитавши попередні або дальші фрази.
А чом би нам не скористатися словом "кольба", що означає саме цю нижню частину рушниці? Це слово трапляється й у нашій класичній літературі: "Жандарми били його, одначе він мовчав. Лиш раз, – коли, вдарений кольбою, мов переломлений, упав до землі, – кликнув" (О. Кобилянська). Це слово вживається в говорах західних областей України, а також Поділля й Волині. Його наводять під рубрикою обласного слова Українсько–російський і тритомний Російсько–український словники. Не вадило б, не боячись "провінціалізму" цього слова, широко застосовувати його в художній і технічній літературі.
П'янка, пиятика, гульня, дудліж
Слово "п'янка" дуже часто можна бачити на шпальтах наших газет, воно заходить часом і в живе мовлення, ба навіть у художню літературу, витискуючи давні українські слова: "Та недовго він додержувався своєї обіцянки виправитися: знову почалися п'янки, а далі дрібні крадіжки, й ось уже тяжкий злочин".
Українська класична література й фольклор не знали іменника "п'янка", вони знали тільки прикметник "п'янкий" (із наголосом на останньому складі): "В повітрі стояв густий і п'янкий запах квітів" (Я. Баш); "А ця вишнівка – таки п'янка" (з живих уст).
Російським "пьянство", "пьянка" відповідають українські "пиятика" ("Згадую, як Степан Кишук оцього Юхима (правильно – оцьому Юхимові) за неробство та пиятику гострим словом дорікав". – С. Журахович), "гульня" "Без нього і гульня – не гульня". – Т. Шевченко), "дудліж" "Та годі–бо вам! Другий день дудліж у хаті трива!" – З живих уст).
Рицар чи лицар?
Не тільки в сучасній українській художній літературі, публіцистиці й перекладах, ба інколи також у наших класичних творах натрапляємо на слова "рицар", "рицарство", "рицарський": "Кругом усе старе рицарство розтавало" (Панас Мирний); "Старий дуже поважав його за незвичайне рицарство і військову обізнаність" (І. Ле); "Усі вони ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка" (В. Собко).
Проте більшість наших класиків, починаючи від І. Котляревського, давала перевагу словам лицар, лицарський, як то з діда–прадіда вимовляв наш народ. Читаємо в "Енеїді" І. Котляревського: "Там лицар всякий парубійко", "Товаришеві Низ сказав: – Не все вперед – назад дивися, ти з лицарства глузд потеряв", "Силач, козак лицарковатий"; бачимо в Марка Вовчка: "Такий же то виріс козак з нього хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських!" Не іншого, а тільки цього слова додержувавсь і Т. Шевченко: "Громада вибрала гетьмана – преславного Лободу Івана, лицаря старого"; те саме знаходимо в І. Франка: "Хіба ж так чесний лицар нападає?"
Таких прикладів із нашої класики й фольклору можна навести ще багато, але мимоволі виникає питання: чи є потреба в існуванні двох паралельних слів, що мають різний звук, але однакове значення? Дехто вважає, що слово лицар слід застосовувати тільки до людей української національної належності, а в інших випадках більше пасує, мовляв, слово рицар.
Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т.
