Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис

То цигикач, а не музика". – З живих уст), "цигикало".

Замість "горе–богатир" Російсько–український словник за редакцією А. Кримського пропонував іронічний вислів "ґанджа–андибер" від імені героя історичної думи Хвеська Ґанджі–Андибера. Що ж – і такий вислів може знадобитися в творі відповідного жанру.

А взагалі не слід користуватись одним висловом, коли є їх кілька, та ще, до того, таких соковитих, як ті, що наведено вище. Учімося в народу образності вислову! Це в народній пісні чуємо: "Ой лихо не Петрусь – лице біле, чорний вус".

Госпіталь чи шпиталь?

Читаємо в газеті: "Ми лікували його в госпіталі, допомагали, як могли" – й виникає питання, для чого давнє українське слово "шпиталь", що й досі живе в народі, замінено словом "госпіталь"? Адже це слово є в наших Українсько–російському й тритомному Російсько–українському словниках. Щоправда, стоїть воно там під рубрикою розмовного слова, цебто такого, що трапляється тільки в розмові, а не в літературі, але це не зовсім відповідає істині. У VI томі Українсько–російського словника до слова "шпиталь" наведено такий ілюстративний матеріал: "Треба рятуватися, спочити, полежать у шпиталі або санаторії, а нема за що" (М. Коцюбинський); "У першому ж бою його легко поранило в руку, і він два тижні пробув у шпиталі" (О. Донченко); "Тільки другого дня очуняли погромлені. Братерство забрало їх до шпиталю, одягло, нагодувало" (З. Тулуб). До відповідного прикметника "шпитальний" цей словник дає ще ілюстративний матеріал із класичної й сучасної української літератури: "Ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій" (Леся Українка); "Шпитальні вартові незабаром помітили групу людей" (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що слово "шпиталь" і похідний прикметник "шпитальний" є не тільки розмовні, а й літературні, якими послуговувались не лише класики, а й сучасні письменники. У народній мові, куди це слово прийшло чи не з козацьких іще часів ("Трахтемирівський шпиталь для покалічених і старих запорожців"), його знають більше в значенні притулку для старих і калік ("Про тебе і в шпиталях шепчуть". – М. Номис), у літературі це слово вживають більше в розумінні військової лікарні. Слово "шпиталь" зафіксував у своєму словнику, складеному ще в першій половині ХІХ ст., П. Білецький–Носенко. Воно – не суто українського походження, а з німецького "Spital". Як і багато інших слів типу "цибуля", "цегла", "друкарня", котрі наша мова, взявши з німецької, згодом освоїла цілком. Але чим слово "шпиталь" є гірше від "госпіталь", яке теж прийшло з французької "l'hopitale" у російську мову, а відтіля й до нас? Принаймні за словом "шпиталь" є давня народна й літературна традиція.

Двоєчник, двієчник, двійкар

Назва "двієчник", що стосується учня з поганою успішністю в навчанні, завдає прикрощів і клопоту не тільки батькам, учителям, а й працівникам редакцій наших періодичних видань. Одна школярка з Тернопільщини прочитала в молодіжній газеті слово "двоєчник" і питає батька, як правильно казати: "двоєчник" чи "двієчник"? Батько, не замислюючись, відповів: "Розуміється, двієчник!" Так само відповіла дівчині й учителька української мови, до якої з цим запитанням звернулась учениця в школі.

Звикнувши поважати все, що надруковано в газеті чи в книжці, допитлива дівчина звернулась до редакції молодіжної газети, прохаючи пояснити їй, чому в газеті надруковано "двоєчник", а не "двієчник", і яке з цих слів – правильне. Літпрацівник газети відповів учениці достоту так: "Галю! Слово "двоєчник" утворено від слова "двійка". У закритому складі "двій" стоїть і, а в відкритому "дво", це і чергується з о, тому й правильно треба писати "двоєчник".

Украй спантеличений від такої відповіді батько школярки вдавсь до редакції журналу "Україна", де траплялось йому читати не раз слово двієчник". Редакція "України" відповіла, стверджуючи свої погляди щодо написання "двієчник". Отже, виникла проблема: на чийому боці правда – чи слушно відповів дівчині літпрацівник молодіжної газети, чи мають рацію журнал "Україна", вчителька української мови, де вчиться Галя, та її батько, що обстоюють слово "двієчник"?

Слово "двієчник" утворилось від іменника "двійка", але правило чергування "і" з "о" та "е" в відкритому складі, на зразок "стіл" – "столу", "піч" – "печі", про що писав Галі літпрацівник молодіжної газети, тут ні до чого. У цьому випадку діє закон не фонетичний, а морфологічний, що розглядає походження слова, отже, не звукові зміни в ньому.

Візьмімо іменник "кіл": у родовому та інших відмінках, де буде відкритий склад, за фонетичним законом чергування "і" перейде в "о" – "кола", "колу", "колом", "на колі". А якщо ми візьмемо похідне від іменника "кіл" слово "кілочок", то, хоч тут перший склад – відкритий ("кі"), і в ньому залишилось, а не перейшло в о ("кілочка"). Чому? Бо тут уже діє закон морфологічний, який не вважає на відкритий склад, а вимагає вимовляти слово з тим звуком, від якого це слово утворилось.

Те саме можна сказати й про слово "двієчник", у якому "і" не переходить в "о", а залишається, бо воно було в слові "двійка", від якого походить.

Синонімом до слова "двієчник" може бути таке ж похідне від іменника "двійка" слово "двійкар", утворене за аналогією до інших іменників із суфіксом — к-, наприклад: "шапкар" – від слова "шапка", "байкар" – від "байка".

Отже, якщо підходити до цього питання науково, то буде – "двієчник" або "двійкар", але не "двоєчник".

Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет

Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: "З дебоширами треба повести рішучу боротьбу"; "Дебоширство в місцях відпочинку трудящих – недопустиме явище"; "Затриманий п'яниця продовжував дебоширити". Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: "бешкетник" ("Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно". – О. Ільченко), "бешкет" ("Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету". – С. Васильченко), "бешкетувати" ("Сором ховатися – умів бешкетувати, зумій і відповідь казати". – С. Васильченко).

З цього стає зрозуміло, що й газетним рядкам пішло б на краще, коли б там було написано: "З бешкетниками треба рішуче боротися"; "Бешкет у місцях відпочинку трудящих – недопущенна річ"; "Затриманий п'яниця бешкетував далі".

Дітище, дитя, виплід, плід

Не тільки в статтях, а навіть у сучасних віршах натрапляємо на слово "дітище", поставлене в поважному, ба навіть урочистому плані, а не з нюансом іронії, глузування чи лайки, як то звучать усі українські іменники з суфіксом — ищ-: "хлопчище", "бабище", "ручище", "кулачище" тощо.

Слово "дітище", яке українець, за аналогією до наведених слів, вимовляє з наголосом на другому складі, може означати тільки зневажливу або глузливу форму, а зовсім не те ніжне або врочисте поняття, що має російський іменник із наголосом на першому складі – "детище" в розумінні "дитя, виплід, плід".

Близькими до іменника "дитя" в переносному значенні є слова "виплід", "плід": "Ці припущення є виплід його фантазії"; "Бібліотека – плід моєї праці" (Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської).

Досвід і дослід

Чи не через звукову близькість, а також через те, що іменники "досвід" і "дослід" часом мають у російській мові один відповідник – "опыт", часто трапляються помилки в уживанні цих двох слів, наприклад: "Наші колгоспники набули великого досліду у вирощенні кукурудзи"; "його цікавили всі досвіди ґрунтів, що проводилися в нашій лабораторії".

Досвід – це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу, дослід – це спроба, експеримент, який роблять, щоб пізнати істину або перевірити набуті відомості. Тим‑то й у перших фразах треба було написати: "Наші колгоспники набули великого досвіду в вирощенні кукурудзи"; "його цікавили всі досліди ґрунтів, що їх провадили в нашій лабораторії".

З іменником "досвід" мають зв'язок дієслова "досвідчити", "досвідчати", що означають "зазнати(зазнавати), дізнатися (дізнаватися) з власного досвіду", "потвердити (потверджувати) щось": "(Шевченко) добре на самім собі досвідчив усього, що сердешний люд терпів під тим ярмом" (Словник Б. Грінченка). Не слід забувати в живій мові й цих слів.

Дружки, товаришки, друзяки, товариство, компанія

"А потім знову зустрівся з дружками, і все пішло по–старому: п'янки, гульня, дебоширство", – читаємо в газеті і, поки не згадаємо російського слова "дружок" – "дружки", не можемо добрати, про що йдеться. Адже в українській мові є тільки слово "дружка", що означає "подруга або молода дівчина, яка бере участь у весільному обряді": "Ой хвалилася гречаная панна своїми косами перед дружками" (Матеріали П. Чубинського); "Уранці йде Олеся дружок збирати" (Марко Вовчок). Російському "дружок", що має іронічний відтінок, відповідає "товаришок": "Що ж це твій товаришок – такий, наче причмелений?" (із живих уст). Коли йдеться про кількох людей, можна ще користуватися словами "товариство" ("Веселе товариство". – О. Стороженко), "компанія" ("Злі компанії і доброго чоловіка зіпсують". – М. Номис).

Із цього виходить, що в газетній фразі треба було написати: "А потім знов зустрівся з товаришками (або зі своїм товариством, зі своєю компапією), і все пішло по–давньому…"

Є ще українське слово "друзяка", якоюсь мірою воно теж відповідає російському "дружок", а ще більше – російському "дружище": "Є ви товариші, друзяки? Собаки, а не товариші!" (Панас Мирний).

Жарт, не на жарт, неабияк

Іменник "жарт" – дуже поширений в українській мові, мабуть, через веселу вдачу нашого народу. Це слово часто виступає в народних прислів'ях і приказках, а також у художній літературі: "З жарту й біда часом буває" (М. Номис); "Смішками та жартами одмовилась, а правди не сказала" (Марко Вовчок). Бачимо це слово й у таких висловах, як: "Жарт жартом, а це вже не жарт, як мене за печінки бере, ноги трусяться" (Ганна Барвінок); "Миколі було не до сміху, не до жартів" (І. Нечуй–Левицький); "Андрій намагався обернути все в жарт" (М.