Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І посилав... Такого при-дурка та не послати!.. Сходи, повчися, як треба з людьми... Та їм не піп, інше їм задниці пекло... Сіно!..
— Постій, яке сіно?
— А оті двадцять гектарів, що попід лісом. З року в рік там для своїх корівок сіно косили. Вивершать десяток стогів та й везуть до себе в район. Я рік терпів, другий, думав: совість проснеться — колгосп обкрадати... А цього року діждався, поки вони покосили та склали в стоги, свиснув своїм та за ніч і перевіз до себе в колгосп. Крику було — всі дроти на стовпах пообривали] — аж усміхнувся.— Косарики...
— Ти думаєш їм справжній хазяїн потрібний? Сліпий виконавець, а не хазяїн!.. Ось зараз кукурудза входить у моду. З легкої руки нашого Микити Сергійовича, хай йому там гикається. Рослина потрібна, особливо для тваринництва, недаремно ж її в Америці так культивують. Тільки... Хай не я буду, як цю ідею хорошу не скомпрометують. До абсурду доведуть. І на Північному полюсі кукурудзу посіють. Прямо на лід. Присиплять сніжком та ще й одра-портують в цека: перегнали Америку... Як там у вас один борзописець писав: "Посторонися, Америко!.." Посторонилися. Вже голови колгоспів по магазинах вершкове масло скуповують. Щоб виконати стрічні-перестрічні плани та перегнати Америку... І знають же паразити, усі до одного знають, що Америку нам і за сто літ не наздогнати, а все одно галасують: "Посторонися!.." Щоб налякати, чи що? Ну, давай ще по одній, щоб їм легше було бігти... Навздогін за Америкою...
— Про асфальтну дорогу чув? — спитав трохи згодом.— Оту, що від Львова до Володимира-Волинського? За скільки її, пак, проклали? За тиждень! Асфальт — прямо на землю. Наставили міліції, щоб і дитина не ступила, курей і тих од-ганяли. Щоб бува не провалили. А проїхав Микита Сергійович туди та назад, як пішли вантажні машини — за годину асфальт той змішали із гряззю. Мільйони карбованців за вітром пустили. Куди тій Америці! Там умруть, до такого не додумаються... Туфта!.. Туфта суцільна! — махнув безнадійно рукою.
— Галасують, що в нас найбільша цінність — людина. Будівник комунізму. А ти поїздь по колгоспах, придивись, хто найбільше в ціні? Для кого палаци кам'яні розбудовуються? Для людей?.. Корівники вже скоро килимами вистилатимуть... Мені теж ножа приставляли до горла: чому не будуєш? Не будую, кажу, бо в доярок дахи перекривати треба. Дощі йдуть — тази підставляють. От як засвітять хати новими вікнами, тоді й про палац для корів подумаю... Та їм хіба люди в голові! Помре людина — бровою не поведуть. Не поцікавляться, од чого й померла... А здиха якась корова на фермі — налетить комісій, як галичі. Що?.. Як?.. Чому не вберіг?.. В прокуратуру!.. До суду!.. Подивишся на оті пики, на людському горі наїдені,— руки за кулеметом зачешуться... Ні, Анатолію, ти мені скажи, звідкіля воно й береться, оце зілля прокляте?.. "Вишлі ми все із народа"... Вишлі! Так повиходили, що той народ нікому не потрібний... Е-ех, давай ще по одній!..
Опівночі прощалися.
— Ти куди ж тепер? Знову в інститут?
— В інститут?.. Хто мене, безпартійного, прийме?.. Та хоча б і прийняли... Наостогидло це все мені, Анатолію. Так наостогидло, що й жити не хочеться. Подамся додому, на Полтавщину... Візьму Любашу й синка, думаю, не пропаду. Руки є, голова на плечах — якась робота та й знайдеться...
І, вже тиснучи руку:
— Даремно ти до мене і їздив. Стільки часу, вважай, змарнував...
— Чому даремно? Зовсім не даремно!
— Невже писати збираєшся?
— Обов'язково писатиму!
— І надрукують?
— Хай спробують не надрукувати!
Хоч наперед уже знав (досвід газетяра підказував), що отак, як було насправді, не надрукують нізащо. В якій книжці, в якій повісті або в романі, що видавалися на терені СРСР, можна було зустріти негативного секретаря райкому, голову райвиконкому? Не було такої книжки, принаймні мені не траплялася. Існувала невидима планка, вище якої нікому, навіть Шолохову, не дозволено було стрибати. В персонах "нон грата" ходило майже все районне начальство, не кажучи вже про обласне. Навіть над негативними образами секретарів первинних парторганізацій
нависало сталеве перо невсипущої цензури: "Викреслити? Залишити? Узагальнення? Неузагальнення?"
І коли б не оця нічна розмова, коли б не моя обіцянка гаряча, я навряд чи й засів писати цей нарис. При одній лише думці, що доведеться пригладжувати та викидати, старанно обходити гострі кути, мене починало нудити. Наче я бачив, як злодій заліз до когось в кишеню, і мусив полохливо відводити очі, ще й переконувати інших, що то зовсім не злодій — чесна людина.
Але відступу назад не було. Повинен, мусив писати цей нарис. Так написати, щоб його можна було опублікувати. Півправди, хоча б чверть правди зберегти, а фальш зробити такою вже видимою, щоб вона кожному різала очі.
Отож приберемо із розповіді секретаря райкому — бурбона й матюшника, для якого єдиним методом виховання були лише догани, а кожне бюро райкому перетворювалося на своєрідний трибунал, де судили і винних, і невинних. Не згадаємо й голову райради, який повертався з кожного колгоспу, як од власної комори: набита по вінця машина аж на колеса сідала. І прокурора оминемо боязко, який щоразу заводив кримінальну справу на мого героя, та й як було не завести, коли він, той герой, мало того, що поводив себе незалежно ("Ти диви, хазяїн який виськався!"), а ще насмілився в нього, у прокурора, забрати сінце, посадивши його прокурорську корову на голодний пайок... Виведемо натомість інші постаті: і першого, й другого, і голови, й того ж прокурора — усіх такими, що з кожного хоч ікону малюй, а до цього, позбавленого гріхів гурту, долучимо вже й зовсім ангела з партійними крильцями — секретаря обкому, який особисто піклується долею кожного тридцяти-тисячника.
Тож не було того бюро райкому, на якому мого героя виключили з партії, а за одним махом і з роботи знімали, як не було і болісної розмови зі мною до півночі. Герой продовжує головувати в тому ж колгоспі, а не подався світ за очі на Полтавщину в надії знайти там для себе якусь роботу: світ не без добрих людей!
Після всього він ще вірив у те, що на світі є добрі люди!..
Нарис був опублікований: спершу в журналі "Вітчизна", а згодом окремою книжечкою аж у Москві, і я після довгих років знайшов її серед книжкового мотлоху і прочитав оту півправду, присипану густо неправдою, і не знав, що мав робити: сміятись чи плакати.
І ще: гірке відчуття непоправної втрати. Яку документальну повість міг би я написати! Які людські пристрасті кипіли б у ній! Який "фронтовий прівєт" був би партійним отим самодурам!
Втрати, втрати... Суцільні хрести на могилах нездійснених задумів...
Закінчивши нарис, я поклявся собі в душі: все! Якщо не можна писати правди про партійних чиновників, не буду їх і згадувати. "Дулю вам, а не позитивного героя партійного! Отакенну дуляку!"
Чи дотримувався я цієї клятви в подальшій своїй творчості, хай судить читач.
А поки що... Поки що я справно ходжу на роботу та виношу новий роман, якому одразу й назву придумав: "Ідол". Про виховання дітей у сім'ї. От де не треба буде самому з собою лукавити...
Та ще записую ось такі невигадані історії, а точніше історійки, що траплялися в житії нашої Спілки. Вони можуть здатися дуже вже дріб'язковими, а комусь і зовсім нецікавими, та я ніяк не можу їх спекатись. І поки їх не здихаюсь, тобто не занотую до цих своїх спогадів, спокою не матиму. Так що не судіть мене дуже строго: за що купив, за те й продаю.
В той час до Львова стали часто наїжджати літературні гості з Києва. Такі відомі письменники, як Петро Панч та Андрій Малишко або Семен Скляренко, який зажив популярності історичними романами "Святослав" та "Володимир". На історії України лежало тоді своєрідне табу, по всіх школах та вузах заборонялося й згадувати про корені нашого народу, тож письменники як чорти ладану оминали небезпечну цю тему і недивно, що історичні романи, які появлялися зрідка, не залежувалися на полицях магазинів та в бібліотеках. Породив історичний роман і Хижняк Антон Федорович, редактор львівської обласної газети. "Данило Галицький", що його одразу ж у нас перехрестили на "Нудила Галицького": прочитати його до кінця не могла жодна нормальна людина. Цей роман навряд чи й читав хтось і в Києві у Спілці письменників, бо невдовзі Антона Федоровича, як видатного романіста, забрали до столиці — редагувати "Літературну газету", повчати інших, як треба писати.
Десь у середині п'ятдесятих Петро Степанович Козланюк порекомендував мене на посаду власкора цієї газети по
Львівській області, і я пробайдикував на цій посаді два чи три роки, випробовуючи терпіння редакції. Отримував регулярно заробітну платню (здається, сто карбованців) та й надсилав вряди-годи інформанти на десять-двадцять рядків. Там нарешті урвався терпець, і мене викликали на редколегію: на суд та розправу. Перед тим як туди йти, я в компанії моїх друзів Володі Радченка та Сашка Дяченка хильнув дві шклянки оковитої (для сміливості) і коли мені на тій редколегії надали слово, я замість того, щоб виправдовуватись, став їх усіх лаяти. Що вони й керувати не вміють і газету роблять найнуднішу в світі. Члени редколегії від такого нахабства усі поніміли, а я закінчив свою гнівну філіппіку тим, що дістав посвідчення кореспондента та й кинув на стіл: не хочу, мовляв, і працювати з вами, так ви мені всі наостогидли!
— Що ви їм там наговорили? — сміючись, допитувався Козланюк вже у Львові.— Хижняк коли розповідав, то й заїкався.
А я клявся більше отак не впиватися. Тільки якби ж оці клятви мої та до Бога доходили!
Крім відомих письменників, появлялися в нас і початку-ючі, особливо поети. Ці візит свій до Львова обов'язково починали з того, що заносили до редакцій газет свої вірші в надії на сякий-такий гонорар, щоб потім було хоч за що повернутися до Києва.
Особливо запам'яталася поява Дмитра Мегелика, автора єдиної поетичної збірочки "Сонце над Поліссям". Мав відрядження Кабінету молодого автора при Спілці письменників: виступати по районах та селах. На той час це була дуже поширена форма спілкування літераторів з читачами, особливо серед тих, до кого муза виявлялася скупенькою, а поет чи прозаїк мав же ще, як і всі смертні, їсти-пити та ще і в чомусь ходити.
Мегелик побув на Львівщині місяць та й поїхав до Києва.
