Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Поза Спілкою — зась! "Ми й без вашої помочі якось розберемось".

З А Дімаров

65

Останній раз я бачив Петра Степановича Козланюка восени шістдесятого року. В Ірпені, в Будинку творчості письменників. Був важко хворий: злоякісна пухлина в мозкові. Часто ковтав пігулки: весь час боліла голова. Я застав його сонячного ранку: сидів на веранді, не зводив погляду з двох горобців, що зчепилися битись за якусь стеблинку. На змучене обличчя його пробивавсь дитячий усміх.

— Он погляньте на ті милі птахи. Скільки там того мозку, а теж мають свій розум. Одужаю, обов'язково напишу казочки для дітей.

Не написав...

Львівська організація Спілки письменників складалася в той час в основному із нас, східняків. Та й то частина писала чужою, а то й нелюбою для західняків російською мовою: скільки горя принесли її представники на землі Західної України!

Місцеву інтелігенцію наші славні органи випололи ще в тридцять дев'ятому році. Особливо ретельно полювали за тими, хто працював у "Просвіті" або в українських (читай: націоналістичних) часописах. А де письменникові друкуватися, як не в часописі?

Тих же, хто, на думку органів, був лояльний до радянської влади, розстріляли уже на початку війни, в сорок першому. Під час евакуації. Гнали під конвоєм на схід, а коли виникла загроза оточення, постріляли всіх до одного. Щоб не дісталися німцям. Убили навіть сина Івана Франка.

Під час окупації криваву роботу енкаведистів довершив каральний батальйон "Нахтігаль".

Якимось чудом вціліло кілька письменників, про яких я вже згадував.

Козланюк же, .Талан і Шмигельський повернулись до Львова в обозі Червоної армії.

Ярослава Галана живим я вже не застав. Читав лише, перебуваючи в Луцьку, його численні памфлети, спрямовані проти уніатської церкви та Ватікану, і вони мені страшенно подобались.

В п'ятдесят першому чи в п'ятдесят другому році... Здається, таки в п'ятдесят першому я був на відкритому процесі, де судили убивців Галана. Процес цей відкритим можна було назвати лише умовно: міліції зігнали чи не з усієї Західної України. Прорвавшись через міліцейські кордони, я йшов, тримаючи в руці перепустку, крізь зімкнуті шпалери молодиків уже в цивільному, які промацували поглядом на мені кожну ниточку.

Сидів недалеко від підсудних, тому мав можливість добре їх роздивитись. З особливою увагою розглядав не того, хто вбив Галана, а священика, який по завданню Ватікана організував убивство. Я вже знав, що священик цей був добрим знайомим Вільде, навіть вінчав її з полковником Радянської армії (полковника одразу ж звільнили у відставку, ще й з партії вичистили), на ті часи отакого знайомства було досить, щоб і собі опинитись за гратами, я саме редагував "Повнолітні діти" і по-справжньому переживав за Нанашку. Чув, що її теж на цей процес запросили, але вона чи то прикинулась хворою, чи злягла в ліжко по-справжньому.

Священик був вбраний в новий-новісінький, наче щойно з магазину костюм, в сніжно-білу сорочку ще й яскраву, розцяцьковану веселими квіточками краватку. Та краватка, мабуть, добре здушила йому горло, бо він весь час її одтя-гував, ще й головою посмикував. Костюм же на ньому теліпався, наче на вішалці. Це була вже й не людина — тінь од людини.

Особливо вразило мене неприродно біле, наче з паперу, обличчя. Й застиглі, як у мертвого, очі. Він і відповідав, ледь одводячи голос, і суддя весь час йому нагадував:

— Не чутно! Говоріть голосніше!

А мені здавалося, що йому говорити голосніше заважала ота весела краватка. Що петлею вп'ялася в горло.

Вбивця ж Галана виглядав як нормальна людина. І костюм на ньому сидів як улитий, і обличчя, чисто поголене, було рожевого кольору. Голос його лунав спокійно та рівно, він відповідав якось аж охоче. Було таке враження, що він не тільки відповідав, а й своєю розповіддю підводив суддю до наступного запитання. Прокурора ж він, здається, зовсім не слухав, а на адвоката, який мимрив щось про пом'якшення кари, дивився з неприхованою зневагою.

Дивна поведінка людини, на яку чекає смертна кара!

Процес тривав кілька днів. Обох засудили до страти. Священика замалим не попід руки виводили, вбивця вийшов так, наче йому смертельно набридли і суддя, й прокурор, і адвокат, і всі ми, в залі присутні.

Згодом мені переповідали, що коли зачитали вирок, вбивця, до судді звертаючись, вигукнув:

— Ми так не домовлялись!

Не знаю. Я особисто такого не чув...

Весь процес я просидів поруч із Шмигельським, що прибігав сюди, як на цікаву виставу. Щоразу я заставав його на місці: так він боявся запізнитись.

З*

67

Цю людину в нас ніхто не любив. Пам'ятаю, як на чергових партзборах один із письменників, на якого Шмигельсь-кий накатав чергового доноса, розгнівано вигукнув:

— Ви, Шмигельський, коли помрете, то залишите по собі чотиритомник ваших творів! Один, тонюсінький — ваших віршів і три грубезних томи доносів і кляуз.

Шмигельський сидів і так усміхався, наче й не до нього було мовлено. Мав качиного з роздвоєним кінчиком носа, яким винюхував найдрібнішу крамолу.

Уродженець Львівщини, він ще дитиною під час першої світової війни потрапив до Харкова, де й виховувався в сирітському будинкові. За радянської влади пройшов усі ступені школи манкуртів і повернувся до Львова вже чистокровним "совітським" поетом. Був автором такої збірки, наприклад, як "Партія — серце народу", на зустрічах з читачами читав одного й того вірша: про Сталінград і про вкінець розгубленого бійця, звісно ж, українця:

Навкруги дими, руїни, Я ж з досади ледь не плачу: "Україно, Україно, Чи тебе я ще побачу?"

Аж тут до нього підходить боєць-росіянин. Підбадьорливо плеще по плечу плаксія, вгоща самосадом і проголошує:

"Украіне бить свободной, Коль за ней стоіт Россія!"

Отаким лейтмотивом були пронизані всі збірки Шмигель-ського.

На могилі Івана Франка, під час вшанування пам'яті великого поета, він читав уже іншого вірша. Що закінчувався так:

"Лупайте цю скалу!" Лупаєм! Дивись — пробоїна яка!

Ми цього вірша перефразували по-своєму:

"Лупайте цю скалу!" Лупаєм! Дивись — хреновина яка!

Він раз у два роки приносив до видавництва чергову збірку поезій: лупав, як то кажуть, скалу. І не так ту скалу, як нас, видавців, тричі нещасних. Ніхто не хотів брати на рецензію рукопис Шмигельського, вже знали, що клопотів потім не обберешся, а нещасний редактор як не стерігся, обов'язково чішось будив невдоволення автора, і тоді кляуза на нього в обком була забезпечена: Шмигельський всі доноси свої адресував лише в найвищу інстанцію.

Іще одна чума на видавничі голови наші: Златослава Ка-менкович, дитяча письменниця, яка писала російською мовою.

Для дітей особливо важко писати. Недарма ж світова література нараховує одиниці письменників дитячих. Талановиті дитячі книжки можна порахувати на пальцях. Автори цих книжок мали не тільки великий талант, чисту, незаму-лену душу, але й були природними педагогами.

У нас же повелося так: не вийшло з тебе гарного прозаїка чи поета — паняй у дитячі письменники! Лише київське видавництво "Веселка" видавало щороку "на-гора" стільки літературного мотлоху, що ним можна було завалити всіх дітей України.

Особливо відзначалися дамочки, бабусі та матусі. Бралися писати на будь-яку тему, часто-густо не маючи про неї приблизного уявлення.

Ось лише один майже анекдотичний випадок.

Описуючи колгоспну стельмашню, одна поетеса народила такий безсмертний рядок:

Тешуть з липи посторонки.

Звідки їй, бідолашній, було знати, що посторонки — не дишла, їх не можна тесати, та ще з дерева.

Скільки отаких "посторонок" тесали ті дамочки, сидячи по затишних своїх кабінетах!

Львів же на той час мав єдину дитячу письменницю — Златославу Каменкович. Та і її, єдиної, вистачало нам, видавцям, з головою. Оповідання, повісті та романи, які вона нам періодично приносила, не мали жодного відношення до справжньої літератури, а тим паче — до дитячої. їх доводилося не просто редагувати, а переписувати наново. І навіть найбезвідмовніший редактор Гресь, коли йому підсовували черговий твір Каменкович, кричав на все видавництво, червоніючи лисиною:

— Скільки можна в цьому лайні порпатись?!

Якось ми гуртом вирішили: досить! Принесе ще один рукопис — завернемо. Пішли гуртом до Белова, директора видавництва, і заявили:

— Якщо ви хоч один раз видасте наперед аванс Каменкович, самі будете редагувати рукопис, який вона принесе!

Белов пообіцяв, що авансу не видасть. А оскільки добрішої людини ще світ не родив, ми поклали на стіл перед ним свої руки:

— Покладіть і свою й покляніться!

— Клянусь!

За кілька днів прийшла Каменкович. Звичайно ж, просити аванс. Все видавництво завмерло: ану ж чим це все закінчиться? Невже Белов не витрима, здасться?

Трохи згодом до Белова пройшов наш головний бухгалтер Бурштейн. А ще трохи згодом він майже вибіг з кабінету Белова, а навздогін — Каменкович.

Розгнівані, ми вскочили до Белова. Олександр Іванович сидів за письмовим столом з таким видом, наче перед ним ворушилась отруйна гадюка.

— Приберіть... Приберіть!..— тикав пальцем у стіл. Там лежали панталони. Звичайнісінькі жіночі панталони.

З великою діркою в тому місці, де в жінки найінтимніше. Каменкович, коли Белов їй відмовив, вихопила той предмет жіночого туалету із сумки та на стіл і пожбурила:

— Вот посмотрітє, в чом пісатєльніца винуждєна ходіть ежедневно!!.

— Вона що, так без панталон додому й пішла? — допитувався зачудовано Гресь.

Йому ж, бідоласі, доведеться редагувати наступний рукопис цієї дитячої письменниці.

Цій події Григорій Глазов присвятив таку епіграму (початок її я забув, пам'ятаю лише три заключні рядки):

Потеряв і ерам і стид,

Ходіт нержавеющая Злата,

Но не всьо то злато, что блєстіт...

Тож ми мали мороку з рукописами цих двох авторів. Зате цензура, що пильно пасла нашу продукцію, твори Шмигель-ського та Каменкович пропускала, майже не читаючи. . — Ось так треба писати! — сказав якось цензор, ставлячи печатку на черговій збірці поезій Шмигельського.— І ми спокійно спатимемо, і вам не буде мороки.

І нам, видавцям, іноді закрадалася в голову блудлива думочка: та хай вони погорять, оці всі догани й нагінки! Чи не краще мати справу з отакими недолугими, але написаними за всіма партійними канонами творами, ніж наражатися на суворі догани за талановиті, але часто-густо крамольні вірші хоча б того ж Павличка?

— Пусть хоть і еєрєнькоє, ліш би партєйноє,— пояснила якось мені редакторша московського видавництва "Советский писатель", коли я обурювався черговим романом одного іменитого київського автора: як можна таку муру видавати!

Оця майже класична фраза висіла невидимо над головами всіх цензорів, усіх ідеологічних відділів, та й — що таїти гріха — над головами багатьох редакторів видавництв.