Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Закликає нас іти в народ, жити з народом, завжди повертатися в творчості до рідного кореня, наводить вірш Дмитра Павличка про літераторів, які вивчають життя переважно по ресторанах і гордяться тим, що знають їх офіціантки, але не знає їх народ. Під кінець свого коротенького виступу розвів широко руки, наче хотів обійняти весь зал:

— Міцно обіймаю вас і цілую!

Він, щоправда, міцно обіймав та ще й цілував не тільки наш літературний загал, а й до біса звабливу блондиночку, яку привіз із собою з Москви і яка жила з ним у люксовому номері поруч із нашими номерами. Не раз і не двічі ми дружно облизувались, коли ота блондиночка випурхувала з номера обіруч із славетним письменником.

Іще запав мені в душу виступ Костянтина Симонова.

Симонов набув легендарної популярності в роки війни, його поезії доходили до серця кожного солдата, особливо вірш "Жди мене", що став своєрідною молитвою кожного, хто гибів у окопах, ішов у атаки, зависав на колючих дротах, стікаючи кров'ю:

Жди мене, і я вернусь, Тільки дуже жди...

Під час війни особливо полонив мене симоновський вірш, який починався такими рядками:

Чужіє жони цєловалі нас,

В іх брачную постель ми, как в свою, ложілісь!..

І хоч жодна "чужая жона" не цілувала моїх солдатських губів, про що я зараз дуже жалкую... Одна якось спробувала, та й од тієї я так одбрикнувся ногами, спросоння, що вона, бідолашна, аж векнула. Але вже пізніше, перед дівчатами хизуючись досвідченістю не тільки кулями обстріляного воїна, я частенько декламував цього вірша:

Простіте нас. Но ми імєлі право На мімольотную солдатскую любов.

І по дівочих очах бачив, що вони охоче прощали. Прощали все, лиш би оцей солдат обцілований прийшов пошвидше у їхні обійми. Такий магічний вплив поезії Симонова.

Тож ми всі чекали, що він буде говорити про недавню війну, про книжки, їй присвячені, а він раптом повів мову про любов, про сім'ю, яка є основою кожної держави, на якій ця держава й тримається. "Чому ми боїмося так званої сімейної теми? — палко запитував Симонов.— Чому її так соромливо оминають всі наші журнали та видавництва? Складається враження, що в радянських людей немає ні жінок, ні дітей, а що існують на світі кохання й ревнощі, вони сном-духом не відають. Як же ми збіднюємо нашу людину, зображуючи її отаким собі, позбавленим статі, гвинтиком, припасованим до верстата чи трактора!"

Слухав Симонова, боячись пропустити хоч слово. Ось зараз... Згадає мій роман. Адже позитивна рецензія на нього була надрукована в "Литературной газете", що він її редагував.

Не згадав. Та все одно ходив іменинником.

— Чули? Чули, що сказав Симонов?!.

Подальших виступів не пам'ятаю. Не було, мабуть, у них нічого такого, щоб відкластися на довгі роки в пам'яті, а може, у мене вже така куца пам'ять, тільки не пригадую більше нічого. Хіба що вибори керівних органів Спілки, але й там не було нічого такого, щоб запасти в пам'ять. Ті ж заздалегідь складені списки, погоджені на всіх рівнях партійних, ті ж бюлетені, де кандидатів було ні на одного більше од кількості членів правління майбутнього,— викреслюй — не викреслюй, дописуй — не дописуй — пройдуть усі все одно, тож основна маса вкидала бюлетні до урн, навіть їх не проглядаючи, та й поспішала до буфетів: прикупити якогось гостинця додому.

Я ж пригадую, як повертався з того з'їзду до себе в номер і в моїй голові все лунали й лунали чотири рядочки Гаврила Державіна, придворного поета російської цариці Катерини Другої:

Поймалі птічку золотісту,

І ну давіть єйо рукой.

Піщіт бедняжка вместо свісту,

А єй твердят: "Пой, птічка! Пой!"

Як я не намагався — ніяк не міг спекатись отієї клятої "птічки", вона довбала мій мозок, як дятел, і коли навіть улігся в постіль, ще й з головою укрився, вона й тут не хотіла одчепитись од мене. "Поймалі... Поймалі... А щоб тебе..." Схопився люто з ліжка, поспіхом вдягнувся-узувся та й побіг до сусіднього номера, до Тимофія Одудька.

Одудько приїхав на з'їзд не поїздом, а редакційною машиною. Завтра о шостій ранку він вирушає додому тією ж машиною, то й попросив мене його розбуркати десь о п'ятій годині: знав, що я підхоплююсь рано.

Двері в номер Одудьків одчинені навстіж, звідти ллється світло, лунають голоси. Зайшов, не постукавши: за журнальним столиком — Одудько і Глотов. Обоє вже на тій стадії, коли починають виясняти, хто кого поважає. На столикові — дві пляшки "Московської", ще дві вже порожні, закотилися аж до ліжка, в попільничці — гора недокурків, на шматкові газети — кілька. На іншу закуску, мабуть, грошей не вистачило.

Побачивши мене, обоє зраділи, мов ждали — не могли дочекатися третього. Вася Глотов наливає півшклянки, тикає пальцем у кільку:

— Пий і закусуй!

Пробую відмовитись, і тоді луна традиційне:

— Ти нас уважаєш?

— Як вам з'їзд? — спробував я повернути на серйозну розмову.

— Суцільна хреновина,— відповів Глотов.— Давай краще вип'ємо!

Після третього "ти нас уважаєш?" ледь одпросився, що мені пора спати. Одудько навздогін ще нагадує, щоб я його розбудив, ми з ним на прощання цілуємось, і я несу повну голову джмеликів до себе в номер, "Птічка" Державіна кудись к бісу зникла, натомість у мене всередині плещеться ціле море горілки і весело підстрибує кілька, яку я ковтав з хвостами і головами...

Сяк-так роздягнувшись-роззувшись, падаю в ліжко. Заплющив очі — розплющив: четверта година. Вже й не лягав, боячись заспати. Вирішив піти подивитись, що поробляє Одудько.

Двері знову одчинені навстіж: невже й досі виясняють, хто кого поважає? Заходжу до яскраво освітленого номера і бачу картину, гідну пензля Рембрандта. У кріслі, при жунально-му столикові, спить Глотов. Він чомусь у шапці й пальті, на одній нозі черевик, а на другій — шкарпетка. Другий черевик валяється аж під стіною, мабуть, не давався надітись на ногу. На ліжкові — навзнак Одудько. В піджакові, в сорочці, в краватці, навіть узутий, тільки чомусь без штанів. Штани висять поруч, на спинці стільця.

Недовго думаючи, я взяв Одудькові штани та черевик Глотова і поніс до себе в номер. Аж згинався од сміху, уявляючи, як я їх розбуджу і як вони кинуться шукати штани й черевика. Глянув на годинника: ще лишалося сорок хвилин. Вимкнув світло, сів у крісло і незчувсь, як заснув.

Прокинувшись, довго не міг уторопати, чому я сплю в кріслі і чиї це штани лежать на колінах. Сонячне світло заливало весь номер, глянув на годинник: дев'ята! Аж тепер пригадав, чиї це штани і чий ото черевик на підлозі.

Схопив і те, й друге, вискочив у коридор.

Номер Одудька був уже замкнений.

— Тиміше Романовичу! Тиміше Романовичу! — загрюкав У двері.

— Не стукайте, вони уже виїхали. Оглянувся — коридорна.

— Коли?

— О шостій ранку. Я їх і розбудила.

Вже у Львові я довідався, що обоє отак і приїхали: один без штанів, а другий без черевика. Одудько ішов до машини, присідаючи, щоб поли пальта звисали аж до підлога, Глотов же намотав на ногу светр і шкутильгав, вдаючи, що вона в нього нестерпно болить,

Що вони казали жінкам, один Бог знає.

Я ж привіз і те, й друге до Львова, але не наважився одразу повертати власникам, Поніс до Лахно, Тетяна Валентинівна сміялась, аж плакала, потім сказала:

— Залиште мені. Я незабаром їду до Києва, то й вишлю посилками.

Отак і надійшла посилка Одудькові. На редакцію "Львовской правды", головним редактором якої він був, 3 художньою листівкою, до штанів і прикріпленою: "Шановному Тимофію Романовичу в день повноліття. Носіть і більше не губіть. Закохані у вашу поезію киянки".

Глотов же свій черевик одержав у Спілці. Та ще й з товстелезною набитою поверх підошви підметкою і запискою: "Подмьотку подбіл. Сдачу пропіл. Ти мєня уважаєш? Гєна".

Оцим найбільше й запам'ятався мені той з'їзд письменників. Та ще хіба тим, що, повернувшись додому, я взявся одразу ж писати нову повість.

Ця повість мала чисто літературне походження.

Російський письменник Борис Полєвой прославився під час війни, написавши "Повість про справжню людину". Це навіть не повість була — белетризована розповідь про пілота Мересьєва, який, втративши на фронті обидві ноги, продовжував літати на винищувачі, збиваючи ворогів. Початок цієї розповіді був дослівно списаний з відомого оповідання Джека Лондона, але це не завадило тогочасній критиці піднести цю річ до небес, оголосити її надбанням радянської класики.

її читали й зачитувались, бо написана вона була жваво й цікаво, з закрученим у ріг сюжетом, стрімким розвитком подій. Тож ім'я цього письменника стало широковідомим, особливо після одержання Сталінської премії, і коли московське радіо взялося передавати уривки вже з нової повісті Бориса Полевого, я не пропустив жодної передачі. І чим довше слухав, тим більше в мені наростало почуття невдоволення, ба, навіть протест.

Всі події в цій новій повісті, які теж відбувалися в роки війни, розгорталися довкруж золота, що його намагаються врятувати од загарбників кілька людей. Та не цей факт викликав у мені підсвідомий протест (могло бути й таке, чого на війні не буває), а що герої Полевого буквально засліплені золотом, золото для них — найбільша цінність у світі, людське життя для них нічого не важило поряд з отим жовтим дияволом. Господи, та не заради золота ми воювали! — аж кипіло в мені,— золото не мало жодної ціни в очах тих, кому смерть дихала в обличчя. Скільки було випадків, коли солдати віддавали золоті трофейні годинники чи портсигари за пачку тютюну чи за шклянку самогонки.

Людське життя — єдине, що мало ціну в усіх війнах, відколи вони й відбувались у світі. Особливо в оцій, останній, з якої мало хто з нас і вийшов живий.

Не день і не два сперечався подумки з Полєвим, наче він мене міг почути. А коли посипалися схвальні рецензії, тоді й зовсім втратив спокій. Ну як таки-так! Як вони, оті автори рецензій, не розуміють, що не за золото ми воювали, а за життя! За найбільшу цінність у світі, яку тільки може мати людина.

А тут потрапила саме до рук прекрасна повість Казакевича "Звезда", яка так і дихнула справжньою війною, з трагічним кінцем її героїв. Небувала, майже немислима на той час річ: воїни-переможці і раптом гинуть усі до одного. І невдовзі друга повість цього ж автора, позначена не меншим трагізмом, і несправедлива розгромна рецензія на неї в "Литературной газете", написана якоюсь кололітературною дамочкою.