Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
В тім числі "кавалерку", уже у Львові й придбану, яка і там майже півкімнати займала. І коли приперли ті меблі до Києва, то дружина мало не плакала: походила по меблевих магазинах, куди я не догадався заглянути, а вони були забиті імпортними: і польськими, і німецькими, і югославськими.
Дісталося ж мені на горіхи! Особливо коли ніяк не могли оту "кавалерку" втаскать до квартири.
— Залишимо її у дворі, ти в ній і житимеш,— казала дружина.
А мамуся додавала од себе:
— Знала, кому повірити! Забула, як він крам на пальто купував?
Був такий гріх. Купив зопалу, не порадившись з жінкою, відріз шинельного сукна на пальто та й поніс пофарбувати в синій колір в хімчистку. Там чи то не було підходящої фарби, чи не вміли, тільки видали мені ту сукнину такого дикого кольору, що всі собаки гавкали б, якби пошив з нього пальто. Яскраво-фіолетове, ще й у плямах.
Та до переїзду в Київ ще далеко. Поки що ж я працюю у видавництві, розчищаючи "авгієві конюшні": бездарні рукописи, що нагромаджувалися протягом багатьох років. Графо-манського племені не зменшувалося, кожна більш-менш грамотна людина вважала, що вона може втяти вірша не гіршого, аніж "ваш Тичина", або й ощасливити людство товстелезним романом,— в народі побутувала думка, що письменницький хліб найлегший і його прагнули скуштувати, кому тільки не лінь. З дня в день я читав оті рукописи, часом абсолютно безграмотні... Господи, а хіба серед письменників, іноді досить відомих, не траплялося таких, що не могли б скласти екзамена з тієї мови, якою пишуть? "А тоді навіщо редактори та коректори?" — думав кожен з отаких "грамотіїв". І нещасні редактори часто-густо од руки переписували черговий роман чи повістину, бо спробуй не видати: замучать дзвінками у всі вищі інстанції, включно аж до цека.
Кожен рукопис я мусив не тільки прочитати уважно (чманів так, що голова під вечір йшла обертом), а й дати обгрунтовану відповідь. Переконати графомана, що він графоман, та й ще при цьому щоб не образити. А спробуйте переконати графомана!
Пригадую, як серед тих рукописів потрапив мені до рук товстелезний, на сімсот сторінок роман, написаний глибоко нещасною людиною, з дитячих років прикутою до ліжка. Начитавшись про Миколу Островського, автора уславленого на той час роману "Як гартувалася сталь", він і собі вирішив стати подібним письменником (адже Микола Островський теж був прикутий до ліжка!) і написав історичний роман про війну тисяча вісімсот дванадцятого року — річ абсолютно бездарну, написану людиною, яка жодної уяви не мала про те, що описує. Мені жалко було цієї людини, я надіслав якомога делікатніший редакційний висновок, а невдовзі Дячен-кові подзвонили з цека і сказали, що від цього автора надійшла скарга. Та якби тільки скарга! А ще й копія листа відомого письменника, в якому письменник, пожалівши прикуту до ліжка людину, похвалив отой рукопис. Порівняв його з відомим романом Толстого.
— Розберіться і видайте!
Попомучилися ми із тим рукописом, буквально його переписуючи. Не могли, звісно, вдихнути в нього життя, тішилися лише думкою, що це не перший твір і не останній, який поповнить сіру масу книжок, що їх продукують радянські видавництва щороку. Роман був виданий, і невдовзі автора його прийняли до Спілки письменників.
До Спілки письменників прийняли якось і злодія. Рецидивіста, що "зсучився".
Я був уже тоді головним редактором видавництва, й одного разу до мене завалився злодійкуватого виду чолов'яга та й поклав на стіл папку з отакими словами:
— Там вам лист од Максима Тадейовича!
— Од Рильського?
— Од Максима Тадейовича! — з притиском.
У папці поверх рукопису і справді був лист од Максима Тадейовича. Уславлений поет просив чуйно поставитися до автора спогадів, людини дуже складної долі, допомогти йому видати книжку.
Того ж вечора вже вдома я прочитав рукопис: сповідь злодія, який більшу частину свого життя провів по в'язницях і таборах. Рукопис був абсолютно непридатний до друку, але ж за нього мовив слово сам Рильський, і в мене забракувало духу відмовити авторові. Умовив Ростислава Самбука зробити літературний запис, за якийсь час спогади побачили світ, а невдовзі їхній автор подав заяву до Спілки письменників. Коли ж у Спілці йому сказали, що однієї книжки замало, треба почекати другої, відрубав:
— Де ви дінетесь — приймете! Я вас усіх через хрен кидати буду!
І таки кинув. Уже пізніше, на президії, розглядалася його заява разом з рекомендаціями відомих письменників і серед них самого міністра НКВС СРСР. Рекомендація та найбільше на членів президії і вплинула, злодія прийняли більшістю голосів, а я вертався додому і, регочучи подумки, уявляв собі таку неймовірну картину: Тургенев, Толстой, Достоєвський та інші уславлені класики приймають до Спілки письменників злодія за рекомендацією начальника Третього відділу головного жандарма Росії графа Бенкендорфа...
Та Господь із ним, із тим злодієм. Хіба що іще отакий спогад про нього. Якось він, дивлячись мені віддано в очі, сказав: "Анатолій Андрійович, ви тільки скажіть, хто ваш ворог? Ми його завтра замочимо". (Тобто — заріжемо)... Скількох передових ланкових та доярок, партизанських генералів та воєначальників, які й ручку брали до рук хіба що тоді, коли у відомості по зарплаті розписувалися (спогади за них писали літературні раби)... скільки їх, отаких, наприймали в свій час до Спілки письменників! Це була своєрідна мода, що її заохочували партійні органи всіх рівнів.
Розчистивши "конюшні авгієві", щоб пошвидше покінчити з ними, часто-густо читав по два, по три рукописи протягом дня... Брав із собою і в готель, в якому мешкав, та й сидів над ними далеко за північ... Тож розчистивши "конюшні авгієві", я нарешті взявся за редагування.
І треба ж було такому статися, що за першу відредаговану книжку я одержав догану.
Щоправда, це була не перша догана, яку я заробив, працюючи у видавництві. Першу одержав у Львові, і то не від будь-кого, а від самого міністра культури союзного: видав, не погодивши, масовим тиражем книжку. Кінчався рік, у видавництві лишалося двадцять тонн паперу і ніяк не можна було допустити, щоб цей лишок перейшов у наступний рік: наші плануючі органи обов'язково зрізали б заплановану кількість паперу на оті двадцять тонн. Тож довелося видавати поспіхом підібрану книжку без жодних погоджень, бо коли б звернулися до відповідних інстанцій за дозволом, то на це пішло б не менше півроку. Отак і була видана позапланова книжка, за яку я одержав "височайшу" догану. З нею й переїхав до Києва, і досі вона висить на мені, бо давно вже немає і всесоюзного того міністерства та, слава Богу, й непорушного, як тоді здавалось, Союзу.
Перша книжка, яку мені довелося редагувати в "Радянському письменникові", була невеличка за обсягом збірочка нарисів та оповідань Антоненка-Давидовича, подана ним до видавництва, як писалося сором'язливо у всіх довідниках: "після тривалої перерви". Навіть сам автор автобіографії, поданої до вибраних творів, що побачили світ набагато пізніше у видавництві "Дніпро", вдається до езопової мови: "2 січня 1935 року надовго обірвалася моя літературна робота. З незалежних від мене причин я опинився у таких обставинах, коли про літературу годі було й думати". Але за кілька абзаців, де автор так і не насмілився сказати, які ж це "незалежні причини" нагло обірвали його творчість, у нього мимохіть проривається: "Не раз мені здавалося, що з літературою я покінчив назавжди. Я занадто стомлювався фізично й морально, щоб мати змогу перевтілюватися в персонажів ще не написаних творів, а згадувати свої колись написані книжки було недоцільно й боляче". Більше двадцяти літ тривали оті "незалежні обставини", коли вже відомий письменник, один із фундаторів молодої української літератури, що розквітла в короткі роки відродження, тримав замість пера кайло чи заступ з пекучим тавром "ворога народу". Та вже і в п'ятдесят сьомому році, коли він повернувся до Киева, продовжувала тривати ота "вимушена перерва": колишні знайомі сахалися од нього, двері редакцій були для нього зачинені, аж поки Юрій Мушкетик, який очолював журнал "Дніпро", узяв Бориса Дмитровича літературним редактором: на посаді редактора його не затвердив би ніхто. Отак і жив він на нужденну зарплату, правлячи чужі рукописи, аж поки в закордонних газетах стали писати про нього, і тоді в цека, щоб втерти носа проклятим націоналістам, які ніяк не можуть забути про Україну, вирішили послати Антоненка-Давидовича у творче відрядження з завданням оспівати розквіт радянської України в "нєрушімом союзе".
Наслідком цього відрядження була книжечка нарисів, що лягла на мій стіл.
Нагостривши, як то кажуть, перо, я взявся до редагування. Але редагувати було нічого: навіть у Ірини Вільде не було такого витонченого, такого виваженого до останньої титли письма. А мова! А слова, які мені вперше стрічалися і які я вже для себе виписував. Не виправивши жодної літери, я підписав його рукопис до набору і зателефонував авторові.
Мені відповів дівочий голосок:
— Бориса Дмитровича?.. Зараз передам йому слухавку.
— Я вас слухаю,— почулося ввічливе.
— Борисе Дмитровичу,— я чомусь хвилювався.— Я щойно закінчив читати ваш рукопис.— У мене не повернувсь язик сказать "редагувати".— Підписав до набору...
— Дякую. Красно вам дякую, Анатолію Андрійовичу.— Звідкіля він знав моє ім'я та по батькові? Певно, цікавився, хто його редактор, а отже, на противагу багатьом авторам, які звикли брати за горло редактора, жодного разу мені не зателефонував, не поцікавився, як ідуть справи. Чомусь спали на думку дзвінки львівської авторки, яка по кілька разів на день цікавилась, як ідуть справи з редагуванням її твору, а коли я повернув доробляти їй рукопис, вона за якийсь тиждень зателефонувала: "Анатолію Андрійовичу, у мене помер чоловік. То що мені робити: ховати чоловіка чи переробляти повість?" — "Ховайте разом з повістю!" — ледь не вирвалось у мене.— Дуже радий з вами познайомитись,— продовжував Борис Дмитрович.— Коли до вас можна зайти?
— Та коли зможете, Борисе Дмитровичу!
— Тоді я до вас вирушаю. Не заперечуватимете, як я за півгодини у вас буду?
— Буду на місці. Чекаю.
Сидів і пробував уявити, який він собою.
