Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Адже за моїми плечима уже був з десяток бездарних повістей і романів, які я, редагуючи, буквально переписував наново, і скільки ще їх на мене чекає, то чому б не попотіти й над цим, виручаючи друга? Він був справжнім другом, хоч ми й рідко з ним зустрічались, а розмовляли ще менше, з ним приємно було навіть помовчати, походжаючи львівськими вулицями, а вже як скаже слово-друге, то слова ті так і закарбуються в пам'яті.
Пішов до Дяченка, сказав, що є цікавий роман Григорія Тютюнника. Львівського автора. З життя Західної України. Про становлення радянської влади, розбудову колгоспів. (Що-що, а брехати навчився давно.)
— Привозь обов'язково! — купився одразу ж Сашко.— Це те, що нам вкрай необхідно. Цього року і видамо.
Тема і цього разу поцілила прямо в яблучко.
І ось я знову приїхав до Львова, і того ж дня Тютюнник появився в мене. Прийшов смутний, приніс під пахвою важку папку із рукописом.
— Ось... Приніс макулатуру.— Бач, і до нього докотилося словечко Інгульського.— Як друга прошу: прочитай. Десяток сторінок, не більше. І скажи щиру правду. Може, й справді не варто поповнювати ряди графоманів...
— Чому тільки десять сторінок? — спробував я пожартувати.— Прочитаю весь розділ.
— І десяти досить. А може, й абзац... Прочитай. Я завтра зайду...
Невдовзі й пішов — подальша розмова не клеїлась.
А я до самого вечора все не наважувався розкрити папку з романом: змучені сумнівами очі Григорія пекли мені душу. Чи не так почуває себе суддя, що має виносити смертний вирок?
Ні! Правди я йому не скажу, невдала річ ще не значить, що автор бездара. Навіть у класиків трапляються слабенькі речі.
— Лягай уже спати,т— сказав я дружині: навіть її зупинив, коли вона потягнулась до папки.— Прочитаю кілька сторінок і одразу ж прийду.
Сів до столу, розкрив першу сторінку. Й одразу ж, з першої фрази, на мене дихнуло справжнім життям. Незнайома річка Ташань підхопила мене на свою течію, так і понесла мимо Баєвих гір, вихлюпнула на вулиці чисто полтавського села, заселеного такими живими людьми, що я з кожним стрічався, як із давнім знайомим. І розбишакуватий Тимко з гарячою татарською кров'ю, з вугляними тютюнниківськими очима й такою ж смоляною чуприною повів мене за собою — стрічати Орисю, що крадькома вийшла із хати з ним на побачення. Розлога, якась аж сповільнена розповідь широкою рікою потекла зі сторінки на сторінку, несучи на собі людські долі...
Голос дружини пролунав наче з іншого світу:
— Ти хоч знаєш, котра зараз година?
— Га?.. Що?..
— Пів на третю!..
З жалем одірвавсь од роману.
Ліг спати, і мені весь час снився Тимко. Уже й не Тимко, а наче то я, зовсім не лисий, а з смоляною, недбало пригладженою чуприною іду сільською завмерлою вулицею стрічати Орисю...
А з раннього ранку (всі мої ще солодко спали) я знову з головою пірнув у тютюнниківський "Вир".
Коли Григорій прийшов (не сам, а з поетом Миколою Ро-манченком, який приніс збірочку своїх віршів), я йому на мовчазне запитання відповів:
— Що тобі, Грицю, сказати... Хай живі класики тричі умиються, щоб написати щось подібне! І щоб тебе, як любить казати Нанашка, качка копнула! Примусив мене не спати всю ніч.
Я вперше побачив таким схвильованим Гриця. Очі його зволожились, простягнув долоню-лопату, наче збирався ще раз зі мною поручкатись, та одразу ж й одсмикнув. Натомість відгорнув полу плаща, дістав темну пляшку, закорковану кукурудзяною затичкою (теж предмет насміхів Інгульського), а з другої кишені — чималенький пакунок.
— Це від моєї Олени...
Пили міцний, як вогонь, сиводрал, заїдали напрочуд смачною домашньою ковбасою. Я казав Грицеві, що забираю рукопис із собою — одразу ж дам читати в журнал "Дніпро", а він щоб забрав у тих халамидників перший примірник — цього року роман його й видамо.
— Треба провчить ту свиноту. Обпеклися на Землякові, хай обпечуться і на твоєму романові.
Та не так усе склалося, як бажалося. Романченко заскочив по дорозі від мене в "Жовтень", розповів усе, що почув, і коли Тютюнник зайшов забирати рукопис, то попав у гарячі обійми Інгульського:
— Грицю, друкуємо! З найближчого номера! Ти написав геніальний роман!
"Вир" і справді був опублікований у "Жовтні", а ми вже видали його окремою книжкою. Ще у верстці я дав прочитати його Новиченкові і одержав вбивчу відповідь:
— Це хуторянський роман.
Чому хуторянський, так і не міг уторопати. Те ж саме можна було сказати і про "Тихий Дон" Шолохова. Пізніше я допетрав, чому обережний Леонід Миколайович назвав цей роман хуторянським: він не вкладався в жодні тогочасні канони. Автор не стільки описував героїчні подвиги радянських воїнів, скільки досліджував нелегку долю народу, який не з власної вини опинився під іноземним загарбником. Добре ж, що хоч цензура повилучала особливо сміливі пасажі з роману, на кшталт отакого: коли один голова колгоспу запитав другого, чого в нього люди як живою водою вмиті, він відповів: "Бо ти до крапки виконував першу заповідь, а я до зап'ятої". Добре, що отаких пасажів не полишалося майже в романі, а то шановний критик був би переляканий на смерть.
Той присуд пік мені серце, я вже не надіявся, що Нови-ченко залишить при собі свою думку і тоді критична братія або замовчить "Вир", не насмілюючись вступати в суперечку з критиком номер один, або почне його тіпати, знаходячи те, чого автор і на увазі не мав. І коли роман був оддрукований, узяв сигнальний примірник та й поніс Загребельному:
— Прошу тебе, почитай. Новиченко про нього негативної думки.— Не побоявся сказать це Павлові. Одному з небагатьох людей, які насмілювалися завжди мати власну думку і відстоювати її до кінця. До того ж Загребельний вже заявив про себе як талановитий письменник з оригінальним баченням світу, його популярність зростала, наче на дріжджах, тож до його голосу не могли не прислухатись.
Павло зателефонував наступного ранку: прочитав роман протягом вечора. Я не був особливо тим подивований, про феноменальну працездатність цього чоловіка ходили легенди, в його голові вміщалися всі енциклопедії світу, і Василь Земляк якось йому сказав під час чергового з'їзду письменників:
— Коли б у мою голову вкласти хоч десяту долю того, що в твоїй, вона розлетілася б на скалки.
— Прекрасний роман,— сказав Загребельний.— Народний по-справжньому.
— Ти напишеш рецензію? — одразу ж упіймав його на слові.
— Спробую.
Рецензію від нього так і не діждався: саме з головою поринув у написання нового роману; але він зробив більше. Його призначили головним редактором "Літературної України" замість Хижняка. І невдовзі на сторінках нашого часопису поряд з іншими цікавими та оригінальними матеріалами стали з'являтися небачені досі мальовані рецензії, що про них варто сказати докладніше.
Винайшов їх (більш точного слова я не можу придумати) молодий критик Анатолій Шевченко, який нині очолює чи не найпрогресивнішу на Україні "Народну газету". (Назву цій газеті, яка замишлялась як орган Руху, придумав той же Павло Загребельний.) Це були, власне, й не рецензії, а літературні фейлетони, в яких дотепно висміювалася сірятина, не лишаючи од неї місця живого, а коли додати до цього ще й дуже смішні ілюстрації, то авторам бездарних книжок можна було не позаздрити. Мальовані рецензії користувалися величезним успіхом, я сам, пам'ятаю, розгортав свіжий номер газети, насамперед шукаючи дошкульні й уїдливі витвори Анатолія Шевченка, а об'єкти того сміху невдовзі зчинили справжній галас, аж до заяв у цека (пригадую, як на якихось зборах Василь Козаченко кричав, що ці рецензії ображають гідність письменника) і невдовзі поступила команда "прекратіть безобразіє!". Щоправда, Анатолій Шевченко ще встиг написати найуїдливішу — про бездарну повість Хиж-няка, що, коли мені не зраджує пам'ять, була присвячена побудові Асуанської греблі в Єгипті. Хижняк з'їздив на декілька тижнів туристом в Єгипет, поколупав, розповідали, навіть пальцем стінку Асуанської греблі, на мигах порозмовляв з єгиптянами і, повернувшись додому, невдовзі спік повість. Тоді дуже модно було серед письменників їздити в закордонні турне, а повернувшись, радувати читача подорожніми нотатками, а то й повістями, поемами, навіть романами. Якось я прочитав у стіннівці Спілки письменників таку епіграму: "Дурне поїхало в турне. Вернулося таке ж дурне". Не можу не пригадати зовсім уже анекдотичний випадок, що стався з тим же Антоном Федоровичем Хижняком, коли він побував уже не в Єгипті — в Ірані. Він придбав там кілька блоків імпортних лез для гоління, бо наші не годилися ні к бісу, нашими тільки дрова рубати, та й, привізши додому, переконався, що вони нічим не кращі од наших. Кляв капіталістів проклятих, поки хтось розтлумачив знавцеві близькосхідного побуту, що ці леза зовсім не імпортні, а наші, бо мають марку "НЕВА". Антон Федорович, коли купував, прочитав це слово по-латині, то й вийшло не "Нева", а "Геба".
Довго ж пізніше ткалося бідолашному Толі Шевченкові — авторові отого фейлетону. Коли в крісло секретаря цека по ідеології сів Маланчук, одружений на дочці Хижняка. Доки й сидів у тому кріслі всесильний секретар цека з обличчям-сокирою, мстив молодому критикові за свого тестя. Шевченко не міг надрукуватися в жодному органові, що видавався в
Україні, а в нашому видавництві за вказівкою Маланчука була пущена під ніж уже набрана й до друку підписана талановита книжка оповідань Шевченка про його земляків — гірників Кривбасу.
Блискуче писав критичні рецензії, в тім числі й мальовані, і молодий Іван Дзюба. І коли Павло Загребельний якось йому пораїв спробувати написати щось позитивне, той з викликом кинув:
— А назовіть хоч один сучасний роман, який заслуговує на позитивну оцінку.
— Назову "Вир" Тютюнника. Попросіть сигнальний примірник у Дімарова.
Дзюба прочитав роман Григорія Тютюнника, і "Вир" справив на нього таке враження, що він написав на кілька підвалів блискучу аналітичну рецензію. Рідкісний випадок, коли поцінувач роману виявився не менш талановитим, ніж його автор: годі було відшукати хоч одне словечко "славить", "оспівує", що ними грішила тогочасна критична братія,— велася серйозна розмова про неординарний твір, який мав стати по праву визначною подією в обскубаній нашій літературі.
А Григорій Тютюнник в той час трудився над другою книгою "Виру" і коли приїхав у Київ та ми пішли на схили Дніпра, поділився зі мною закінченням третьої частини трилогії: Тимко, повернувшись додому з війни інвалідом (без руки, без ноги), не застав нікого з рідних живими.
