Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
У кожного ж діти, сім'я та ще й партквиток у кишені ворушиться — куди йому, бідоласі, подітися, коли пролунає безжальне: "Ану покладіть партквиток!"
Не мали ні ми, ні цензура особливої мороки і з першими збірочками оповідань та новел мого однолітка, тоді молодого ще прозаїка Якова Стецюка. Комсомольський працівник, а потім газетяр, він і всі свої оповідання писав, як кореспонденції з усіх фронтів героїчної боротьби за побудову комунізму. Не встигне, бувало, ще висохнути фарба на черговій постанові чи рішенні цека або уряду, а Яків уже приносить свій відгук — оповідання або новелу — на цю непересічну подію. Газети охоче брали до друку його актуальну продукцію, а цензори задоволено потирали руки:
— Ось так треба писати!
Єдине, чим він зловживав, це те, що часто писав під Стельмаха або Гончара. І досі пам'ятаю початок його новели про листоношу: "На голубий конверт неба вечір наклеїв жовту марку місяця".
Отак Яків Стецюк, по своїй натурі добра та чесна людина, і проходив в улюбленцях цензури та партійних органів до двадцятого з'їзду партії, коли в багатьох із нас (на жаль, не в усіх) стали прорізатися очі. Згодом він став співавтором листів, що протестували проти русифікації України. Якось ускочив до мене в Ірпені, де ми разом були, червоний, збуджений, я ще ніколи його таким не бачив:
— Читав?
Тримав, наче прапор, рукопис Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація".
— Та це ж... Та це ж повинно стати біблією кожного українця!
Він уже мав великі неприємності за ті підписи під листа-ми-протестами, проте і не думав каятись.
Коли тимчасову хрущовську відлигу заступили брєжнєв-ські заморозки і почалися судові процеси над шістдесятниками, Яків Стецюк надіслав до журналу "Дніпро" повість "Щаблі".
Якось увечері зателефонував до мене мій сусіда Юрій Мушкетик, тоді редактор "Дніпра":
— Ти можеш зайти до мене?
— А що там у тебе: свіжа горілка (Мушкетик майже ніколи не пив)?
— Майже вгадав. Зайди. Я пішов, заінтригований.
Одчинив двері, провів до свого кабінету. Показав на письмовий стіл. Там не було нічого, лежала тільки папка з якимось рукописом.
— Бачиш, що то таке?
— Ну-у... чийсь рукопис, мабуть.— Я уже звик до того, що Мушкетик рукописи, які йому особливо подобались, приносив додому, щоб іще раз (а може, й не раз) перечитати, насолоджуючись особливо вдалими місцями,— серед нашої письменницької братії рідко стрічалися люди, які так би раділи чужим успіхам. На цьому письмовому столі побували і вірші Ліни Костенко та Миколи Вінграновського, і проза Григора Тютюнника та Валерія Шевчука, і молодших — Володимира Дрозда та Євгена Гуцала, і він частенько-таки гукав мене до себе:
— Ось послухай!.. Ти тільки послухай!..— декламував вірша, а то й читав цілий прозовий уривок. Прочитає і дивиться ревниво: невже не сподобалось?
— Не рукопис, Толю, а бомба! "Щаблі" Якова Стецюка.
І схвильовано став переповідати зміст повісті.
Партійний діяч, який по людських головах, наче по щаблях, видирався угору та вгору, доки й зробив обласного масштабу кар'єру, їде в рідне село на похорон батька. їде, звичайно, у персональній "Волзі" обов'язкового чорного кольору. Машина мчить, як скажена (постові міліціонери не встигають і честь віддавати), бо до села далеченько, а він запізнюється і батька, може, уже й несуть на кладовище... І оцей рефрен: "А батька несуть... А батька несуть..." лунає впродовж усієї повісті, впродовж всієї далекої дороги, вривається в спогади партійного бонзи, який по багатьох роках відчув себе просто людиною, просто сином уже мертвого батька. Спогади гіркі та невтішні про пустопорожнє життя, потрачене на жорстоку боротьбу за кожну щабельку, по яких видирався нагору...
А батька несуть... А батька несуть...
Мушкетик тоді так і не дав прочитати ту повість.
— Дам членам редколегії: може ж, таки удасться надрукувати... Хоча... — і махнув безнадійно рукою.
За деякий час я поцікавився:
— Ну, як там Стецюк?
— Безнадійно... Ти навіть не уявляєш, що зараз коїться! Я не маю уяви?! Сам нещодавно обпікся на повістині
"Попіл Клааса". Поніс в один журнал, в другий — повертали, як залізяку розпечену. Візьми, заховай подалі і забудь. Забудь, що нам ти її і показував.
Спробував був поткнутися в якийсь прогресивний журнал московський, що продовжував друкувати сміливі речі, але на той час наше цека вже добилось вказівки друкувати в центральних часописах твори українських авторів лише після того, як ці твори будуть опубліковані тут, на Україні. Хочеш, щоб твою річ там надрукували,— виїжджай геть з України, ще й пиши російською мовою.
— Справжня література починається за Хутором Михайлівським,— гірко сказав якось Григір Тютюнник. Станція Хутір Михайлівський лежить на кордоні України й Росії... Тож не дивно, що багато письменників заглядали з відчаю до чарки.
З усієї нашої братії лише Стецюк не брав до рота хмільного. І треба ж було так статися, що по злій іронії долі його прізвище стало синонімом гіркого п'яниці.
Десь у п'ятдесят першому році, коли він появився у Львові, хлопці силоміць затягнули його до шалману: обмивати посаду. Доти приставали до нещасного Стецюка, доки він випив майже шклянку якогось жахливого сиводралу. Одразу ж сп'янів та й покотився під стіл.
— Настецюкався,— сказав Козланюк, довідавшись про ту неординарну подію.
І пішло оте "настецюкався" гуляти по Львову. Як тільки хтось нап'ється, так і згадують нещасного Стецюка. Який, повторюю, не брав до рота нічого міцного, окрім лимонаду.
Тоді ж, в п'ятдесятих роках у Києві відбувся черговий з'їзд письменників України. Здається, перший по війні. Проводився він дуже пишно й помпезно, як усі тогочасні наради та з'їзди, нас поселили в центральному готелі навпроти пам'ятника Леніну, з'їзд і почався із того, що делегати поклали до підніжжя вождя революції вінки,— це був неодмінний ритуал, що тривав не один десяток літ. На раду свою ми зібрались не будь-де, а в приміщенні Верховної Ради, наїхало повно делегатів і з Москви, і з союзних республік, навіть із Чехії, Болгарії, Румунії й Польщі, та й своїх нещодавніх ворогів не забули: в неосяжній президії сиділи й німці.
З'їзд, повторюю, проходив дуже помпезно та пишно і такою ж помпезною була звітна доповідь — про небувалий розквіт української радянської (обов'язково — радянської") літератури в дружній сім'ї братніх народів, насамперед — російського, про відданість українських літераторів ідеям марксизму-ленінізму (це було щось нове, кілька років тому було б обов'язково сказано: Леніна — Сталіна), про те, як вони, тобто — ми, згуртовані довкола комуністичної партії, багатоголосим хором оспівують трудові звершення радянського народу — будівника комунізму. Дісталося в тій доповіді й імперіалістичним агресорам, нещодавно нашим союзникам по боротьбі із фашистськими загарбниками, а осібно — українським буржуазним націоналістам (не так давно ще німецьким), які чомусь полюбляють мешкати лише на смітниках історії.
Доповідь була "довжелецькою" (сказав би Лук'янович), доповідач, прикутий до надрукованого тексту, все ніяк не міг виборсатися з нього, і нам уже здавалось, що він, Дочитавши його до кінця, тепер рушив у зворотному напрямі: з кінця до початку.
Та ось нарешті закінчив. Перехекнув, сьорбнув із шклянки води і по паузі перейшов уже до аналізу нашої творчості: хто, як і в якому саме творі оспівує героїчну працю радянського народу.
Література в той час була поділена тематично на кілька сортів, що їх неухильно дотримувалася критика. Першим, найвищим сортом ішли книжки, написані на робітничу тематику, цим книжкам перепадало найбільше уваги та премій, їхні автори, обласкані критикою, ходили отакими собі літературними генералами, вони сиділи переважно в президіях і давно вже звикли дивитися зверху вниз на іншу літературну братію. Другим сортом оцінювалися твори, написані на тему сільську, автори їхні якщо й не носили генеральських погонів, то ходили все ж в полковниках та підполковниках і теж частенько грілися в президіях. До третього ж сорту зараховувалися твори, присвячені вже інтелігенції, а інтелігенція, відколи й радянська влада стояла, у цієї ж влади завжди викликала підозру: не клас, прошарок якийсь, та ще й гнилуватий, за класичним висловом Леніна. Пам'ятаю, як секретар парткому Спілки, вже Київської, Василь Козаченко кричав на мене, аж пінився, коли я заступився за Івана Дзюбу:
— Ви гнилий інтелігент, а не комуніст!
Тож інтелігенція наша завжди була з підозрілим душком, і недивно, що твори про неї оцінювалися лише третім сортом.
Окремо стояла тема військова, вона пекла ще людей, які повернулися з фронту, та й то дозволялося в основному писати не про перший період війни, коли наші війська терпіли поразку за поразкою, а про другий, коли вже наші війська почали наступати.
І вже десь на задвірках, мало ким і помічувана, ворушилася темка сімейна. Навіть не темка, а щось таке підозріло аморфне й невиразне, що наша критика його оминала бридливо, щоб не забруднити офіційні свої черевики. Радянська ж людина живе в основному героїчною працею, трудовими звершеннями, і якщо подекуди й трапляються нетипові сімейні конфлікти (рецидиви минулого), то вони швидко гасяться на профспілкових зборах, а то й на партійних.
За отакою схемою і був побудований аналіз нашої творчості, і присутні, особливо ті, що сиділи в залі, а не в президії, пильно вслухалися: згадає мене чи не згадає? Ті, що сиділи в президії, наперед були впевнені, що промовець згадає їх усіх до одного, тому й слухали неуважно, перемовляючись стиха, і частенько виходили за куліси, де був безплатний буфет, звісно ж, для членів президії. Пригощалися там такими коньячками, що нам, рядовим, і не снилися.
Та ось нарешті доповідач проголосив останню фразу, зал вибухнув бурхливими оплесками, і ми валонули вже до платних буфетів, теж не порожніх, були б тільки гроші. Потім товклися в фойє, чекаючи дзвоника, і згаданих у доповіді можна було одразу впізнати: єлей — не єлей, а якась благодать пролилася на голови їхні та й світилася невидимим німбом. Цікаво, запитую нині, сімдесятилітній, отого себе — тридцятилітнього учасника з'їзду: чи й ти б отак походжав, аби на тебе пролилася хоч крапля офіційного того єлею? А походжав би, ще й як походжав би!..
Після перерви — виступи гостей-делегатів.
Першим бере слово Шолохов, уславлений автор "Тихого Дону".
