Терновий світ - Шевчук Василь
Та й то... Не мав кебети до хліборобства!
— Здасте в оренду землю?
— Ні. Може, дасть нам раду сестра Ярина...
— Лучче зостатись тут, у Петербурзі, — мовила Ликера тихо й твердо.
Він розгубився навіть. Ще не доводилось од неї чути думки, в якій було б таке глибоке переконання.
— У гостях, як кажуть, добре, а вдома ліпше, серденько, — сказав спокійно, м'яко. — Там наш народ, земля дідів і прадідів...
— А тут — столиця, люди.
— І що тобі, Ликеро, від тих людей!..
— Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й проїхатися...
— Хіба ж ти пані?
— Ви ж пан, то й я за вами стану панею, — всміхнулась мило.
Що він їй міг на це сказати!.. Доводити, що він не пан, що серцем він, як був простим, то ним лишився й досі?..
На стежці за парканом почувся сміх, якийсь веселий гомін. Ликера випросталася, прибрала позу "панську"...
— Що там таке? — спитав Тарас.
— То заздрісники мої з двірні, — сказала. — Й пани, що тут на дачі.
— Чого вони? — нахмурився.
— Сміються з нас.
— Чому, з якої речі?
— Що пан бере покоївку собі за жінку.
— Звідки вони про те дізналися?
— Я похвалилась декому... Та й пані вас на кпини брала перед людьми...
— Ходімо звідси!
— Думатимуть, що ми втекли, злякались їх... Хай дивляться. Мо', повилазить!.. — визвірилася. І стала враз якась чужа й негарна. Всміхнулась роблено, а далі сіла поряд і чмокнула його в щоку. Знай наших!
Ця гра в любов на публіку геть зіпсувала Тарасу настрій.
— Треба тебе забрати звідси, — сказав похмуро. — В багні цьому...
— Без дозволу не маю права, — мовила. — Не вільна ж я...
— Твій пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невіста, була кріпачкою, — дасть вольну. Ось побачиш!
Ликера зашарілася. Схопилася з лавки, сіла. До неї щось гукнули зі стежки за парканом...
— Ходімо в хату, — звівся. — Помислимо, як припинити це лицедійство дачне...
— Ми скоро повертаємось у Петербург. Учора про це казала пані.
— Гаразд, — дав їй пройти. — А там і пан Микола пришле листа із батьківським благословенням...
Ликера не озвалася. Всміхнулась тільки криво й пішла вперед стежиною, посипаною морським піском...
...Уперше вона прийшла до нього, щоб повідомити чудову вість. Знайшла сама майстерню і враз постала сонцем в його похмурій келії.
— Добридень...
— Федоре! — гукнув Тарас, не тямлячи себе від радості. — Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщій хоч чаю!
Федір вклонився чемно молодій і підморгнув Тарасові. Потому щез.
— Сідай, сідай, Ликеро, ось на дивані... — заметушився Тарас, не вірячи, що це йому не сниться. — Стомилася, йдучи сюди?
— А я не йшла — приїхала, — нахмурила так мило брівки. — Нині мені сказали, що я вже вільна...
Рвучко Тарас ступив до неї й поцілував.
— Чого ж сумна? Макаров, твій колишній пан...
— А знаєте, що я — козачка, вільна?
— Віднині ти...
— Я не була кріпачкою! — аж тупнула вона ногою. — Мене пани взяли у двір малою, мов кріпосну... — заплакала. — А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська...
Мовчки узяв її за плечі й посадовив. Сів поряд сам. Оце тобі, мій голубе, й свої пани!.. Взяли сирітку в рабство, із-милосердились!..
— Тепер ти вільна, отже, і жити можеш вільно, де забажаєш, — мовив, щоб зняти гнів із серця. — Знайду тобі квартиру, і там живи. Допоки не обвінчаємося...
— А пан?..
— Ти вільна, вільна! Знаєш, тут, в Академії, і я колись одержав волю! Це добрий знак... — схопився Тарас на ноги. — Федоре!
— Несу, несу, — почулось із коридору.
Тарас метнувсь до столу, згорнув папір, малюнки на дальній край.
— Влаштуємо маленький бал!.. Ликера вільна, Федоре!
— Поздоровляю, — вніс тацю з чашками старий солдат. — На волі ліпше любиться...
— Такої! Ти, Ликеро, розворушила й камінь, — сказав Тарас. — Наш Федір жінок давно, як не злюбив...
— Чому?
— Бо дуже кохав одну, зрадливу, — промовив старий солдат. — Не дай вам бог!..
Як Федір по щось пішов, Ликера раптом хмикнула:
— Такий старий, а теж...
— Він, рибонько, колись також був молодий, — зітхнув Тарас. — Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федір мав би нині свою сім'ю, притулок на старість літ...
— Це ваш лакей? — спитала так, мов прицілялася до того, хто їй слугуватиме, як стане панею.
— Ні, — надто різко сказав Тарас. І схаменувся, пом'якшив тон: — Він, серденько, мені у дечім просто допомагає. А я йому грошима. Так і живемо — два відставні солдати...
— То ви солдат? А Кулішиха каже, що сибіряка...
Всміхнувсь у вуса.
— Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, — мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою.
Хотів сказать, що їй також дісталося із тих же вуст, та передумав: досить і так в болоті бабралася, що розвело лукаве панство в своїх домах. Нехай тепер вияснюється її душа, вертається у рідний світ!..
Тим часом Федір весело вніс самовар, а потім різні ласощі. Вклонившись дамі, виструнчився:
— Прошу. Чай подано!
Тарас подав стільця Ликері, заждав, допоки сяде, і запросив усе ще виструнченого солдата:
— Сідайте, батьку, з нами!
Ликері це не сподобалося. Напевно, їй здалося, що цим запрошенням Тарас вернув її, сердешну, з князів у грязь...
А Федір аж втер сльозу ребром долоні.
— Гарна у вас дружина буде, — сказав, сідаючи на край стільця. — Поштива, тиха, лагідна...
— Не захваліть... А ось і мій боярин! — побачив уже в майстерні Михайла Лазаревського.
— Хліб-сіль...
— Сідай до нас!
Михайло, зашарівшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потім вже привітався з рештою.
— Поможеш мені знайти кімнату для нареченої? — спитав Тарас. — Вона вже вільна, й треба її забрати з того содому панського.
— Вважай, що вже допомагаю, — всміхнувсь Михайло, — Маю таку в запасі. Можемо хоч і сьогодні глянути...
— Це управитель моїх маєтків, серденько, — сказав Тарас Ликері.
— У вас маєтки? Де вони?
— Ось тут і там, — вказав на антресолі. — Та в голові...
Ликері жарт не сподобався. І друг його прийшов на допомогу:
— Йому належить нині вся Україна!
— Як то?
— Ну-у, славний він на всю Вкраїну.
— Зі слави хліба не їдять, — сказала чиїсь слова Ликера. І підвелася. — Вже мушу йти. Спасибі за чаювання...
— Надвечір я забіжу, підем дивитись хату, — сказав Тарас уже на набережній, саджаючи в ландо Ликеру.
— Пане, куди везти? — спитав візник.
— За Мойку, в Малу Міщанську.
Навіть не озирнулася. Хоч він стояв, аж поки видно було між люду та екіпажів її голівку з стрічкою.
Увечері була сумна й неговірка. Вдяглася, вийшла до екіпажа, яким Тарас приїхав, і мовчки сіла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, ліпше того не знати? Жінки... Ах, що ти петраєш у цьому ділі! Хто звікував у парі, та й то чужі бувають, а тут...
— Щось невесела моя невіста нині... — зітхнув Тарас. — Нездужається?
— Страху нагнали пані, — озвалася-таки Ликера. — Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сільце для пташки...
— Силувати тебе ніхто не буде, — сказав Тарас. — Як скучиш за наймитуванням, підеш назад. До волі теж людині треба звикнути!..
— А скільки мені її лишилося? Якийсь там місяць-другий... — сказала зло.
— Вважаєш шлюб неволею? — спитав Тарас. — Зі мною шлюб?..
— Не знаю, — відповіла й згорнулась знову, немов їжак.
Михайло їх уже чекав біля будинку, де напитав кімнату для нареченої. Боярин знав свої обов'язки і діло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера від Академії.
Хазяйка їх зустріла радо, сипнула компліментамиі
— Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такі вродливі й милі... Вам у палатах жити!..
— Показуйте свої "палати", — спинив Тарас той фейєрверк.
— Ось ця і ця кімнати, — повідчиняла двері. — Звичайно, вам з прислугою?
— Ні.
— Я хотіла б, щоб із прислугою, — втрутилася Ликера.
— 3 прислугою воно зручніше. І мало що дорожче, — підтримала її хазяйка. — Я дам хорошу дівчину...
— Кріпачку?
— Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в маєтку... З прислугою й кімната ліпша...
— Ні, — мовив твердо. Всміхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: — Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Ціна? — звернувся знову до господині.
— Про це я сам домовлюся, — сказав Михайло. — Діло моє таке...
Надворі вже гуляв осінній вітер, хоч тільки-тільки як розпочався вересень.
— Не холодно тобі, Ликеро? — потурбувався, бо нещодавно вона хворіла.
— Ні.
— Мо', зайдемо до мене в гості?
— Треба уже додому їхати. На мене там чекають...
— Хто?
— Молодий і нескупий.
— Ти зле жартуєш, серденько. Шануйся, бо...
— Не бійтеся, — захихотіла, — цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я...
Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Він розгубився навіть, не знаючи, як повестися і що сказати милій своїй майбутній парі.
— Ликеро, жінка повинна бути скромна, — сказав не скоро. — Мати ж!.. Пани й неволя нівечать народу душу...
— То ви ще й піп? — прискалила лукаво очі. — Стій, стій! — гукнула до візника, що їхав неподалік. — Чи, може, ви бажаєте, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? — підколупнула.
Тарас спинив той екіпаж, поміг їй сісти й дав візникові гроші.
— В Малу Міщанську!
Важко побрів до сфінксів набережною. У світлі двох ліхтарів обличчя одного з них йому здалось насмішкуватим...
...Збулось, нарешті, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж ніде не ділися — розглянули його роботи і надали йому звання статечне академіка. На урочистих зборах, під звуки труб, затвердили й оголосили це попереднє рішення, і він із зали вийшов не рядовим, що у відставці, а академіком і титулярним радником.
Як був, у фраці, кинувся мерщій порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд і готувала собі весільний одяг.
Вона і справді зраділа вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще ніколи його не бачила.
— А ви, Тарасе, у цій одежині ну чистий пан! — сплеснула вона руками. — А не збрехала пані Кулішиха, розповідаючи, що на весіллі в неї ви теж були у фраці...
— Сьогодні, серденько, великий день! — промовив урочисто.
— Великдень був весною, — поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. — Нині вже до покрови йдеться...
— Великий день в моїм житті, — терпляче продовжив він. — Сьогодні став академіком! Ось тільки що...
— То вже не треба буде із Петербурга їхати? — по-своєму це сприйняла Ликера.
Нахмурився.
