Терновий світ - Шевчук Василь
Продається в усіх книгарнях. До книги додано портрет Шевченка, добре виконаний, проте, як нам здається, не зовсім схожий".
— Хто це писав? — спитав Тарас схвильовано.
— Якийсь поганець Блюммер.
— Чому поганець?
— Твердить, що я несхожим вас змалював!.. Виходить, він вас бачив... А ви такого знаєте?
Тарас напружив пам'ять.
— Ні. Певно, якийсь студент... — І раптом спохватився: — Тут справді так написано чи ти місцями щось додавав? Скажімо, про геніальність...
— Ось хрест святий! Беріть, читайте, радуйтесь, — подав газету. — От же песиголовець — не зовсім схожий, каже!...
За місяць накотився дев'ятий вал.
Надвечір якось тихо постукав хтось у двері, ледь прочинив і запитав:
— Чи тут живе Шевченко Тарас Григорович?
— Тут, тут! — гукнув Тарас і встав зустріти гостя. Зібрався саме писать листа Варфоломієві, що взяв та й змовк, немов набрав у рот води.
Внизу стояв хлопчина й терпляче ждав, допоки він зійде униз. Вклонившись, подав журнал, який дістав з-за пазухи.
— Вам Добролюбов ось передав.
— Спасибі...
Не встиг розгледіти у негустих ще сутінках, який це номер "Современника", хлопчина зник... О! Третій... Ще березень не наступив, а він уже готовий... Щось в у ньому таке цікаве, що Добролюбов прислав тепер, не дочекавшись виходу журналу в світ?..
Піднявся на антресолі, де вже горіла свічка, — збирався ж писать у Корсунь Варфоломівві, — і сів до столу... Може, надрукували й вони листа-автобіографію, якого він написав до Оболонського, редактора "Народного чтения"? Микола Добролюбов навіщось брав примірник. Він знав про це...
Пробігся змістом. Ось воно!.. Стаття про нього... Знайшов сторінку дев'яносто дев'яту і розгорнув на ній журнал. "Кобзар" Тараса Шевченка. Коштом Платона Симиренка, Санкт-Петербург, 1860 рік".
Заплющив очі. Що в ній, оцій статті?.. На старість він став чомусь боятися всього, що мало якийсь стосунок... Не потерпав за славу свою, підбиту лихом, а ніби мимоволі оберігав зболіле серце... У "Современнике" ніхто не може йому завдати болю!.. Коли вже "Северная пчела"...
Рішуче став читати.
"Поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, але й для всякого любителя справжньої поезії..."
За звичкою, читав не вряд, — це буде потім, — а лиш вихоплюючи найголовніше.
"Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний..."
А ось і лист-життєпис!.. Здається, весь... Ану ж, чи є закінчення?.. "...Скільки років утрачених! скільки цвіту зів'ялого! І що я купив у долі своїми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тільки страшне розуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своїй розповіді, ще й досі — кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки і досі!"
Утер сльозу, що впала йому на вуса... Тургенєв і Чернишевський пообіцяли визволити, вже залучають до цього діла "Товариство для допомоги бідним письменникам та вченим". Він сам не зміг, гуртом здолають... Про волю всіх людей і досі не чуть нічого втішного!..
Зітхнув і рушив далі статтею... Хто ж це її писав? Не сказано... Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука...
"...Ми не маємо сумніву, що Україна захоплено прийме "Кобзаря", давно вже їй, зрештою, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів..."
Не Малоросії, а України!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж лише недавно виповнилося двадцять чотири роки... В такому точно віці колись його самого з кріпацтва викупили... Воістину, скільки років утрачених, скільки цвіту зів'ялого!.. . Журнал з його листом редакторові йому прислав сам Оболонський.
А незабаром й журнал "Отечественные записки" надрукував рецензію. Про неї зовсім Тарас не знав, аж поки в Костомарова, в його "гусарськім" номері, куди прийшов провідати свого старого приятеля, не втрапив сам у пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Іванів, сквитав йому "Бог дана"!..
— О, на ловця і звір біжить! — зрадів професор гостеві. — Послухай, що про тебе пише якийсь Варсава... — узяв журнал, закладений паперу смужкою десь на сторінці п'ятдесятій, і розгорнув: — "Талант Шевченка настільки визнаний читаючою публікою, а його твори настільки загальновідомі, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним".
— Це ж хто такий? — зніяковівши, спитав Тарас. — Не знаю я такого...
— Ти слухай, слухай! — спинив його Микола. Перегорнув сторінку, щось пропускаючи, і став читати знову: — "Які ж духовні потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно від усіх естетичних якостей його віршів, головне, що не тільки приваблює до нього читача, але й ставить поета вище рівня звичайних письменників, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи іншою мовою..." — Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якісь рядки. — О! слухай, що тут сказано. "Він не належить до тих поетів, які тільки засвоюють собі існуючий спосіб виразу; в нього не підмічене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ іще не говорив, але що він може сказати..."
Від тих похвал Тарасові зробилось терпко в грудях. І навіть трохи страшно. Ізгарячу так піднесуть, потішаться, а потім глянуть пильно...
Микола ще читав статтю, а він уже дивився в ті дні, коли відвернуться від нього знову, як то було раніше, як нині верне носа від деяких його нових поезій Пантелеймон...
— Ось так! — всміхнувся, закривши книжку Костомаров. — Тепер ти мусиш ходити в німбі, голубе, і кожне слово зважувати на терезах свого святого сану.
— А хто такий — Варсава? — спитав Тарас, нахмурившись.
Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-під пелехатих жіночих вій і відповів:
— Син Сави... або Григорій Савич Сковорода.
— Сковорода!.. — не зразу збагнув Тарас. — Та він же... Ну, Миколо! — схопився з місця.
— Справді, — всміхнувся мило Костомаров. — Він це мені продиктував під час сеансу спіритичного в салоні мадам Хвостової, куди ти необачно не захотів зі мною, другом твоїм, піти...
Тарас обняв товариша й поцілував. Ні, світ таки перемінився, виріс і помудрішав!..
...Зимою ще він якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всіма його ділами, живе далеко вельми, і той не змусив себе просити двічі. За кілька днів потому, як приписався Тарас утретє на Морській, — йому дали свідоцтво знову лише на рік і знову як рядовому, що у відставці! — Михайло рано-вранці прийшов до нього.
— Трудишся? — спитав, подавши руку. Він був сьогодні дивний, так ніби щось приховував, приберігав, хоч страшно йому кортіло звільнитися від новини.
— Така робота в мене, — сказав Тарас. — Штрих до штриха, штрих до штриха...
— Писати вірші легше?
— Не знаю... Вірші — немов молитва... — Поклав різець, замислився. — Вони, як спалах духу...
— Великдень?
— Так. То празник... А це, — кивнув на дошку, — щоденний труд...
— Вже гроші є, тебе друкують всюди — покинув би марудне діло, — тихо сказав Михайло.
— Що ти! Сидіти, склавши руки, й чекати віршів?
— Нащо... Читай, гуляй, роби візити, мисли, вишукуй теми...
— Вони мене самі знаходять, просяться, щоб написав... Аж смішно: скімлять іноді, як цуценята... Крім того, я — художник. Коли б ти знав, як я тужив за фарбами в отій пустелі!..
— Істинно... Тоді малюй... Вгадай, що я прийшов тобі сказати? — таки не втерпів.
— Скажеш.
— А ти вгадай!
— Ну-у... що в якійсь газеті з'явилась ще рецензія на мій "Кобзар"...
— Ні... Я живу віднині не на Морській, а на Васильевському!
— Де?
— Тут, на П'ятій лінії, навпроти Академії.
— Спасибі, — мовив глухо, — ти справжній друг.
Помовчали.
— Листа послали панові твоїх братів? — спитав Михайло згодом.
— Давно.
— Немає відповіді?.. Хто підписав?
— Сам голова пан Ковалевський, Тургенев, Чернишевський, Аннєнков, Нікітенко, всі інші члени Комітету.
— Повинен, мусить зважити той Фліорковський! Такі особи вславлені...
— Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не знаєш шляхти!..
— Піду, — зітхнув Михайло, — наводить лад. Обідать будеш тепер у нас! Приходь у дім Вороніна... О! Геть забув. Тобі ось лист, — дістав конверт з кишені. — О п'ятій жду!
Лист був з Михайлової гори, де й досі жив Максимович. І починався він якось дивно, ніби старий учений ураз здитинився чи перевчився:
"Тарасові Григоровичу Шевченку, мостивому співвітчизникові моєму і приятелеві моєму вельми любому, ознаймую сим моїм листом, іж всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія..."
Не міг читати далі: кров шугонула в голову. В Михайла син!.. В Марії син... Ще в лютому прийшов у світ син Олексій... У лютому... Можливо, вони тому і не приїхали до нього в Київ, як він просив?.. Він був у них у червні... Наприкінці...
Із гуркотом зі столу впала дошка, яку почав сьогодні гравірувати.
— Що тут таке? — ввійшов одразу ж Федір.
— Ось скинув ненароком...
— А я подумав — вдарив хтось із гармати чи гримнув грім.
— Таж гримнув... з ясного неба... — тихо сказав Тарас.
Як Федір вийшов, він дочитав листа з Михайлової гори, вишукуючи у ньому слів Маріїних, і, не знайшовши, пішов чомусь на антресолі. Знайшов книжки Михайлові, які сам автор йому колись подарував, і став вивчати, ніби у них була першопричина "благовоління божого" до Максимовича. Ще у Мошнах кривився, читаючи переклад "Слова о полку Ігоревім", і тут вчепився найперш у нього.
Чи не так би співать лучче,
О Велесів славний внуче:
Іржуть коні за Сулою,
А в Києві дзвенить слава;
Трублять труби над Десною,
У Путивлі стоять стяги...
Ну, хоч іди навприсядки! Трагічна пісня з танцем...
Читав, і злість його поймала.
