Терновий світ - Шевчук Василь
Вільна колись ріка і досі билась, прагнучи старого русла, простору... "Невы державное теченье..." Гай-гай!..
Пішов по набережній, яку любив. Поєднання ріки й палаців створювало химерний настрій... Правда, тому, хто йде на зустріч з шефом синьомундирих, не до химер... Жандарми й філософія суть вороги. "Не рассуждать!" — чудовий їхній доказ, яким розв'язуються усі проблеми й сумніви. Платон і той позаздрив би!..
Минувши Марсове, ввійшов у Літній безлюдний сад... Пани ще сплять. Вони живуть, як сови, нічним життям... А на Фонтанці? Там сови теж... Щоправда, вони і сплять, а бачать крамоли, змови, замахи. Цареве око!.. Воно, як і всевидяче, все бачить, все... Нехай їм чорт! Такі думки — тортура, яка вбиває волю заздалегідь, принижує, руйнує душу. Він не піддасться. Просто прийде, послухає "святе" повчання і вийде... Звісно, якщо дадуть ще вийти... Коли б Набатов щось знав таке, то не дозволив би собі спартанських жартів...
На незворушній воді ставка біліли сонні лебеді... Ось так прийде спокійно... Не думати тепер про те! Що він для них і що вони для нього!.. За ним стоїть уся Вкраїна, за ними ж — тільки пани та цар. Народ боїться їх і ненавидить, як злих собак!..
Спинився, сів на лавку. Спокійно... Серце гупає у дзвін грудей... Спадає тихо перший пожовклий лист... Оджив своє... Нічого нема під сонцем вічного. Це знав іще цар Соломон... Микола-цар, що дописав на вироку "під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати", давно в землі. Жив, тремтячи, і вмер, як пес побитий... Ніхто тепер і не згадає добрим чи хоч байдужим словом!..
Рішуче встав.
Його спинив якийсь пихатий молодик, що йшов назустріч коридором.
— До кого ви?
— Напевно, до головного.
— Вас викликав його сіятельство князь Долгоруков?
— Так.
— Зачекайте у цій кімнаті, — кивнув на двері поряд. — Він скоро буде.
— Дякую.
Дверей навмисне не зачинив, щоб бачити, коли прибуде всесильний князь... Нічого нема під сонцем вічного!.. Не так давно владарювали в цьому вертепі Орлов та Дубельт... Ба-ба! Один знайшовся вічний — Друг велій Понов Михайло, Максимів син!..
— Не впізнаєте? — спитав, як той уп'явся в нього поглядом, спинившись біля дверей. — Як кажуть, вашими молитвами!
— Щось не пригадую... — примружив білі вії.
— Я був тоді чубатий і молодий. Улюбленець жінок і муз...
— Шевченко, певно?
— Що то як давній друг — впізнав-таки! — всміхнувся.
— Я теж, здається, не помолодшав за ці роки, — зітхнув Понов.
— Ви знаєте, що це таке — лінійний батальйон? Та ще в пустелі?
— Мені не сняться крамольні "Сни"... — сказав Понов. — До речі, в яку халепу ви там ускочили, на Україні?
— На кого бог, на того й люди. Вчули, що я під вашим наглядом, та й ну вислужуватися...
— О! Вже прийшов. Піду спитаю, чи прийме вас... — враз перейшов на шепіт.
Прибіг хвилин за десять.
— Скоріше! Їх сіятельство у добрім гуморі.
Старається. Озвалась совість чи так начальству лиже колишній вчитель і літератор?
Князь, справді, стрів не офіційно.
— Що скажеш? — скинув очі.
— Ви повеліли мені прийти, то ви й кажіть...
— Гм... Я, Шевченко, тебе, здається, попереджав, — нахмурив брови. — Жити тобі тихенько треба, а ти своєї знову!.. Зажди. Твоє пояснення я прочитав. Допустимо, так і було, — скривився. — Та тільки ще раз трапиться з тобою щось подібне!.. — поклав долоню різко на стос паперів. — Ніхто тобі не допоможе — підеш ведмедів пасти!
— Я пас ягнят і знаю, як це робиться, — сказав Тарас, немовби й не зрозумів його погрози.
— Жарти тут недоречні, — буркнув сердито князь.
— А що мені лишається? — спитав Тарас. — Умерти?
— Я не сказав...
— Будь-хто напише супліку, й одразу хап, на допит!
— Іди, — озвався стомлено. — Щоб я про тебе більше отут не чув!..
Попов чекав у коридорі.
— Ну, як? — спитав.
— Роботу пообіцяв...
— Яку? — подавсь до нього.
— Ведмедів пасти.
Вийшов, здолав мостом Фонтанку й лише тоді відчув, що серце йому оскліло в грудях. Ступить — і враз воно розсиплеться... Проніс його у Літній сад, поставив біля дерева... Вдихнув повітря...
...Перше, що він, приїхавши, зробив по добрій волі, — послав листа Варфоломієві і попросив, щоб той кінчав скоріше діло з купівлею або орендою землі, яка йому припала так до душі. Щоночі снився йому Дніпро, і темний ліс попід горою, і далеч, що закінчувалася хоч ледь помітною, та все ж існуючою на відстані зіркого ока Михайловою горою...
А друге — стрівся із Чернишевським. Не став чекать нагоди. Створив її на власний розсуд. Знаючи, що ним піклується "недремне око", вийшов заздалегідь. Вже біля мосту взяв візника, доїхав до Садової, розрахувався і, наче риба в річку, пірнув у велелюдний Гостиний двір. Блукав по ньому довго, торгуючись за чортзна-що й позиркуючи, чи він тут сам, без тіні. Вже в сутінках подався далі Невським, де більше було людей...
Зустріла його Сократівна.
— Ви в Петербурзі? Здрастуйте!
— За вами скучив, серденько, — пожартував, цілуючи хазяйці руку. — Вдома? — вказав очима на кабінет.
— Працює... Вже цікавився у Костомарова, чи вас немає... — пошепки відповіла. Тут, видно, був культ глави родини й діла, якому він так ревно й самовіддано весь час служив.
— Дозвольте? — ступив Тарас у кабінет.
Чернишевський його одразу і не впізнав. Лише як вийшов із напівтемряви, що купчилася біля дверей, схопився з крісла.
— Здрастуйте! А я про вас хвилину тому думав... Ну, як вам їздилося? — посадовив навпроти себе, — Час як біжить!.. Невже минуло цілих п'ять місяців?.. — наморщив лоба.
— Менше, — сказав Тарас. — Мене, було, там знову арештували...
— За віщо?
— Богохульство. Що матір божу покриткою назвав... Та, власне, це лиш привід... Я землю там приторгував, щоб хату собі поставити на кручі біля Дніпра, і це комусь прийшлося не по нутру... Ледь вирвався і втік сюди!
— Сиділи довго?
— Тільки був під домашнім та на поруках. Поки велося слідство...
— А потім?
— Ніби виправдали. Й "порадили" тікати швидше у Петербург. І ось я тут! — розвів руками.
— Вислали вас з України, — тихо сказав господар. — Як видно, ви для панства тамошнього і влади реrsona non grata, сиріч не бажана особа.
— Я трохи там...
— Забули, що під наглядом? — всміхнувся Чернпшевський.
— Як подивився на ту мерзоту панську, на ту біду, безправ'я!..
— У Корсуні хоч побували?
— Це встиг... Замало піднять народ — його озброїть треба. Інакше вийде бойня. Як це було у Корсуні чотири роки тому... І — водночас! Мов буря — по всій імперії!.. А так — даремно пролита кров...
— Хтось починати мусить, — озвався Чернишевський.
— Коли надія з'явиться, що всюди їх підтримають.
— Для цього ми й труждаємося...
Помовчали.
— Вони ішли колоною... — сказав Тарас. — Попереду — всі, мов дуби... А їх — впритул, з десятка сажнів, залпом!...
— Як на Сенатській площі... — озвався Чернишевський. — Хоч ті і мали зброю... Тут є над чим помислити!
— В історії бували випадки й навмисного кровопускання. Щоб збить напругу, виявити проводирів...
— Так, провокацій слід берегтись, — зняв окуляри Чернишевський. Протер хустиною, знов одягнув. — А як вас тут зустріли?
— Покликали у Третій відділ, і сам сіятельний князь Долгоруков погрожував мені ведмедями, сиріч Сибіром, — сказав Тарас.
— А ви казали — виправдали!
— На волі ж... Ти не бійся, — торкнувся його руки. — Я йшов сюди, петляючи аж дві години. Оглянув весь Гостиний двір, поторгувався!..
Господар усміхнувся.
— Це смішно?
— Ні, — відкинувся на спинку крісла Чернишевський. — В родині нашій кажуть, що ви, Григоровичу, страшенно схожі на Гарібальді...
— Спасибі. Гарний чоловік.
— Ви бачились із Костомаровим? — спитав, немов про щось згадавши.
— Ще ні.
— А він живе в Балабинському готелі...
— Що на Садовій? Я ж там блукав допіру!.. І не зайшов...
— У нього щовівторка збираються хороші люди.
— Салон?
— Щось на зразок... Приходьте.
Тарас устав.
— Був радий вас побачити.
— І я, — підвівся Чернишевський. — Над тим, що ми тут говорили, думатиму... Ви будете у цей вівторок?
— Зараз же зайду до нього! — гукнув Тарас.
Прощалися у передпокої, куди, почувши, що гість іде, з'явилася і господиня.
Хтозна-чому, діставшись до Садової, він не пішов одразу до Костомарова. Пройшовся спершу вулицею, в трактирі випив чаю, перекусив... Немов помщався йому за те, що він колись не побажав зробити так і зазирнути в Нижній. Всього сто верст!..
Нарешті, взнавши, де тут живе професор університету, ввійшов без стуку. Звичайно, той і не почув. Сидів при свічці, впершись у грубу книжку носом, зарослий геть волоссям, немов чернець. Всі літописці, певно, були самітниками, фанатиками свого ярма...
— Вони собі читають, а гість стоїть у дверях, як сирота... — сказав Тарас неголосно.
Микола ледь стенувся, проте від книжки погляду не відірвав. Подумав, мабуть, що то йому вчувається чийсь вередливий голос. Тим паче із трактиру виразно линув гомін та музика, що грала її машина.
— Гусар, гусар!.. А кажуть, що тут живе професор... Цей балаган годиться тільки для диких оргій...
— Хто тут? — одкинув лячно голову.
— Не бійся... Дух Богдана, — пожартував. — Ти написав про мене книгу?..
Професор зблід. У Петербурзі якраз у моду входив спіритизм та медіуми, що викликають духів.
— Я...
— Мудра книга... Добре, що ти не зміг заглянути мені в розбиту душу!..
— Я прагнув...
— Прагнути — лише півділа!.. Випити б!..
— Чого бажаєте?
— Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Києві.
— Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав...
— Ото не вір дурницям всяким. Здрастуй! — підняв Миколу з крісла й поцілував.
А той ніяк не міг прийти до тями:
— І голос, голос!.. Немов труба...
— То з переляку тобі здалось, Миколо. Пробач. Напевне, я невдало пожартував.
— Чого ж, дотепно... Справді, коли писав цю книгу, мені не раз ввижалися і ті часи, й ті люди...
— Мені також. Коли водив на шворці справник по Україні...
— На шворці?
— Під арештом...
— Тебе там знову заарештовували?!
— Лиш місяць і погуляв на рідній своїй землі.
— За віщо?
— Ат, — махнув Тарас рукою. — Для них ми всі злочинці та варнаки.
— І все ж таки — була якась причина?
— Один нікчемний шляхтич... — почав Тарас розказувати, та передумав. — Ну їх, тих голопузих шляхтичів, приставів, справників і губернаторів!.. Чим ти живеш?
— Наукою.
— У цій харчевні?
— Поряд бібліотека...
