Терновий світ - Шевчук Василь
Сьогодні ж бо торкнувся духу предків, переступив невидимий поріг буття! Незнаний автор "Слова" воскрес у ньому, зринув з пітьми віків, набув нового голосу. Що скаже він, почувши власну пісню, чи прийме, чи впізнає у ній себе?.. Він, може, нині тихо сидить на горах Київських — з мечем при боці, думний... Сивий чи молодий?.. Славетний і не названий ніде ніким, він — всюди, де живе безсмертний його народ, де чути рідну мову і рідну пісню!..
Рвучко поклав перо, підвівся. Так ніби хтось його покликав крізь далину... Ні, треба мерщій додому!.. Митець, одірваний від краю рідного й свого народу — суть пустоцвіт, суть річка без джерела чи без коріння дерево!.. У цій— камінній пущі не зможе він заврунитись, зазеленіти, бо тут не світить сонце душі народу. Має, як той співець, сидіти десь на рідних горах, бачити свою ріку, своє високе й сине, мов цвіт барвінку, небо!..
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі...
За ним ніхто ніде не плаче... Не шле йому на море сліз, не просить вітру дужого, щоб не метав на нього гострі стріли!.. Сумно... А десь же є призначена йому Даждьбогом лада, подружіє його єдине, пресвітла доля його людська!..
...Шукав її далеко, людей просив її знайти, а виявилося, що тут вона, з ним поряд. Його чарівна люба, його зоря!..
Він бачив її не раз у Карташевських, та не звертав уваги. А тут, на дачі в Стрельні, його немов осяяло! Можливо, йому поміг квітучий луг, і сонячний липневий день, і діти, з якими він прийшов сюди, гуляючи...
Стомився й сів на схилі рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у різнотрав'я луки. Як час біжить!.. Із матір'ю цих двох дівчаток він познайомився в Мотронівці під час весілля, де був боярином у Куліша. Учив її співати. Обох сестер — Надію та Олександру... Тепер вони — поважні, пишні панії, — радіють його відвідинам, хоч він також уже не схожий зовсім на пишночубого того поета, що чарував їх віршами й піснями бідного свого народу зимою сорок сьомого...
На нього сиплються всілякі квіти, дзвенить дитячий щасли вий сміх, тупочуть дрібно ніжки, і знову тихо... Лічить комусь літа зозуля... На осокорі каркає лискучо-чорний великий крук... І вітер віє з півдня, із України... Може, вже сторгував ту землю, що біля Канова, Варфоломій. Там, пише, є галявина посеред лісу, й вода кринична, й повно грушок та яблунь диких — ростиме сад... Там, може, він доспіває "Слово", що тут не йде, хоч сядь та й плач!..
Він чує, як скрадаються до нього діти, а виду не подає... Пошикуючи одна на одну, дівчатка Надині, пардон, Надії Михайлівни Забіли, кладуть йому на плечі квіти і, засміявшись, тікають геть. Він схоплюється, немов злякавшись, свариться на них суворо пальцем... І раптом бачить... дівчину, що йде до нього лугом, у повені червоно-жовтих квітів! Корсет на ній блакитний, строката плахта... Коси на пишні груди падають, мов перевесла... Хода легка і граціозна... Ввижається? Чи справді йде до нього така краса?.. Гойдаються жовтець і смілка...
— Добридень вам, — озвалося чарівне мрево, й усмішка ледь доторкнулася вишневих уст. — Надіє, Маню!
Діти прибігли вмить, вчепилися у плахту ручками. Мадонна...
— Ви, здається, у Карташевських служите?.. — спитав Тарас. Вона кивнула. — Здрастуйте!..
— Вони поїхали й мене лишили служити тут, — зітхнула.
— Як кличуть вас?
— Ликерою.
— А я Тарас... Григорович.
Запала довга тиша. Дівчатка й ті примовкли, позиркуючи то на Ликеру, то на ураз зніяковілого старого дядька Кобзаря.
— Казали пані, щоб ви вже йшли обідати, — озвалася Ликера першою.
У неї був приємний чистий голос. Співає, мабуть, гарно...
— Спасибі...
— Ми, Ликеро, не нагулялися! — гукнула Маня.
— Мама звеліла йти, — погладила голівку їй натрудженою рукою.
І той звичайний жіночий жест щось сколихнув йому в душі, щось воскресив давно забуте... Мати, уже смертельно хвора, торкнулася отак рукою!.. Довго потому чув, тиняючись по бур'янах, її тепло, її шершаві пальці...
— Ходім, ходім! — тягла його за полу Надя.
— Вибачте... — отямивсь. Взяв за руку дівчинку й пішов слухняно лугом.
Ликера йшла праворуч, із Манею. Хтось гляне збоку, скаже: одна сім'я...
Зиркнув краєчком ока і здивувався: як він міг не помітити її краси, її п'янкої молодості?..
— Ви звідкіля? — спитав Ликеру тихо.
— З-під Ніжина.
— Батьки в селі?
— Я сирота.
— Кріпачка?
— Так. Мій пан Микола Якович.
— Макаров? — радо спитав Тарас, бо то був добрий приятель.
— Еге...
Вона похнюпилася, принишкла, ніби згадка про пана й стан її кріпацький прибили в ній людську веселість, молодість.
— Вже скоро буде воля, — сказав Тарас.
Промовчала. Не вірить теж. Ніхто уже не сподівається на ту хиренну волю. Тому-то й він клопочеться про викуп своїх братів...
— Чи так, чи так, а воля скоро буде! — промовив різко. Аж налякав сердешну дівчину. Тому додав, хоч, мабуть, і не до речі: — Я теж колись був кріпаком...
— І що? — спитала лише очима.
— Викупили.
— А що таке "був кріпаком"? — спитала раптом Надя.
— Це, рибонько, коли людина живе, як пес, на прив'язі, й шанують її, мов пса, — сказав Тарас.
— Ти жив у будці? — весело спитала Маня.
Ликера осміхнулася. І якось так, що він аж дихать перестав. Лице її мов засвітилося, заграло сонцем...
— Де я лишень не жив!.. — озвався. — Тому-то й хочу пожить у власній хаті... Купую землю побіля Канова, щоб там поставить хату, — сказав уже Ликері. — Людині треба мати своє гніздо...
— Хіба людина — пташечка? — спитала Надя.
— Ох ти ж, моє малесеньке! — підняв високо дівчинку. — І все тобі потрібно знати...
Обід не був парадним, та все ж, за давнім звичаєм, не без врочистості.
Тарасові дісталось місце по праву руч господині, й він з нього добре бачив, як вносили нові й нові наїдки проворні слуги. Власне, він помічав сьогодні одну лише Ликеру, що подавала блюда панам на стіл.
— Як вам, Григоровичу, зелений борщ? — спитала Кулішиха. — Такий, як в нас, на Україні?
— Спасибі. Добрий борщик!.. Хто ж це варив? Чи не Ликера?
— Що ви, у нас в кухар, — мовила її сестра Надія.
Вона сиділа пишна та величава. І хоч була не набагато старша від Олександри, здавалась тут паньматкою для всіх присутніх.
Тим часом, щось приймаючи, Ликера нахилилася між ним та господинею, і він побачив збоку звабливий обрис її грудей, руки та шиї...
— Правда, що ви купили землю десь біля Канова? — спитала Олександра.
— Ще не купив... Якась мара весь час стає на перешкоді, — сказав Тарас.
— А в пані, яку ми вам єднали, землі своєї вдосталь... — зітхнула господиня. — Всього там є!
— Чого ж, приємна жіночка... — сказав Тарас. — Хоч мав ваду...
Сестри перезирнулися.
— Яку? — спитала старша.
— Вона — графиня.
— Титули ніколи ще не йшли за ґандж...
— Колись від них одхрещуватимуться, — сказав Тарас.
— Так то колись, — всміхнулась господиня. — А поки що...
— Візьму собі таку, як сам. Кріпачку. Одну хоч визволю, спасу нещасну душу...
— Свою зате погубите.
— По плоті й духу я син і брат народу нашого, що в безталанні гибіє; то як же я у ньому душу погублю!..
— Беріть печеню, прошу, — по довгій паузі звернулась до нього пані господиня.
Сестра її чомусь ховала очі. Змінилася за ці роки.
Ликера внесла блюдо на переміну. Пройшла, поставила, мов молода чарівна жриця, зібрала зайвий посуд і винесла, неначе скарб...
Він зупинив її в уяві, перевдягнув і посадив на вільне місце поряд із Олександрою. Та стрепенулась, заметушилася.
— Беріть варенички, пані Ликеро! 3 сиром... Сама доглянула.
— Я не голодна. Дякую...
— Не погордуйте, — кидає слівце й Надія. — Може, у вашім домі й ліпші...
Ликера бере ловкенько, виделкою, надкушує лише скраєчку й великодушно мовить:
— Смачні, смачні... Учора ми обідали в графів Толстих, то Анастасія Іванівна...
— Чому це ви всміхаєтеся? — спитала його Надія. — Згадали якусь смішну історію?
— Ні. Уявив...
— То розкажіть.
— Хай потім. Іще не час...
— Беріть узвар. Із наших груш, мотронівських, — припрошувала люб'язна пані Олександра.
Він брав і їв, гамуючи у грудях сміх...
...З коханням не жартують, як і з вогнем. Та сценка, що уявив Тарас під час обіду в Стрельні, не йшла йому із голови. А ще картина лугу з Ликерою посеред квітів... А ще — вони з дівчатками вертають із прогулянки... Де б він не був, що б не робив, стояли перед очима ті дачні дивні видива, її лице, постава, коси, усмішка!.. Він навіть чув Ликерин голос, коли вона була за двадцять верст від нього. В її устах слова забарвлювалися, ставали зовсім іншими, так ніби їм передавалась частка її душі. Душа ж дівоча, змучена сирітством, рабством, була якась туманна і таємнича. Може, не міг її пізнати, бо насторожувалася і замикалася, як тільки він підходив, а може, в ній бродило все, влягалося, як то буває в молодості...
На третім тижні він зрозумів, що любить її всім серцем, що без неї йому не буде щастя на цій землі!.. Згадав Катрусю, Нижній і засмутився. Холодом йому війнуло в душу. Ликера гарна і молода, а він... За Каспієм та за Уралом розвіялася його весела молодість, найкращі його літа!..
У Стрельну їхав з острахом. Плив пароплавом то надто швидко, то ніби геть на місці... Від моря йшов, як не своїми... Господи, навіщо ти в любові змішав печаль і радість, порив і страх, велике й нице, щастя й найтрагічніше, що є в житті!..
На луці шукав очима марно її, дівчаток. Трави стояли щіткою. Ще де-не-де яскрів жовтець... На яворі охрипло кахкав лискучий крук. Наврочить йому, поганець!..
Любу свою застав на ґанку — мов солов'я в калині. Сиділа й тьохкала, неначе знала, що він летить, що серце вже круг неї в'ється:
Де мій милий чорнобривий
Коня напуває?..
Забувши свої літа, підкрався і налякав:
— А де ж твій милий?
Зойкнула, та не втекла, всміхнулася своєю диво-усмішкою.
— Що пані?
— Снідають.
— Ходімо в сад.
— Не можу...
— Чому? — нахмурив брови.
— Робота є — витрушувати доріжки, — зітхнула.
— Важко тобі у них? — кивнув на дім.
— Підлогу мию, воду ношу цеберками, доріжки чищу та килими, ще й подаю обідати...
— Що платять тобі за це?
— На місяць два карбованці.
Сів поряд. Наймичка і сирота... Якраз така, яку хотів узяти собі дружиною, порятувати, визволити, зробити, у міру сил, щасливою...
— У тебе є хтось із рідні?
— Не знаю... Були колись... Я змалку все при панах...
— А хочеться тобі на волю?
— Певно...
