Терновий світ - Шевчук Василь
Йому ще мало тих перепон, йому її супротиву лиш бракувало!
— Звання й чини не можуть нам замінити душу, — озвався глухо. — Житимемо на Україні.
У повній тиші чути було, як ходить хтось за стіною. Ніби важкий, великий маятник...
— Там хоч сусіди будуть? — озвалася Ликера журно.
— Хіба в пустелі житимемо? Народ довкіл...
— Я про панів питаю.
— Пани... пани... — тримався, як тільки міг. — Це зілля — немов пирій... Побудуть якийсь там час!..
— А нас вони прийматимуть?
Нічого не відповів. Поганого їй не хотів казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'їлося людині в душу, виро стило в ній лиш одне бажання — зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобі смертельним, лютим ворогом.
— Ну, як ти тут? Вже звикла? — спитав натомість. — Носять тобі обіди?
— Спасибі, — буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крісла, сховала в шафу.
Тарас оглянув хату і не впізнав. Так ніби хтось навмисне усе в ній зрушив з місця, порозкидав...
Ковтнувши суху, колючу слину, — як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлі, — ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена...
— Скільки вона стоїть?
— Хто знає... Хазяйка ще наливала...
— Важко перемінити? — зиркнув спідлоба. — Може, води не стало в Пітері?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна...
— Овва!
— Нечепурна дружина не треба навіть циганові.
— Казала ж я, щоб узяли з прислугою!
— Хіба тобі самій прибрати важко? Для себе ж...
— Я наприбиралася за двадцять літ! По-людському тепер пожити хочу.
— А я тобі про що кажу? — удав Тарас, що не збагнув затаєного в її словах. — Якщо людина дужа і молода, то їй за виграшки навести лад у хаті...
Промовчала. Накинула на плечі хустку й стала біля вікна. Струнка, жадана, мила, як божий день, що пригасав, поймаю-чись осіннім вогким холодом!..
За кілька днів прийшов сумирний, тихий. Велике діло — якась вода в графині! Узяв би нишком і поміняв... Де їй було навчитися хазяйнувати в хаті, коли вона ніколи її не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не подивитися...
Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, і провела лукавим, довгим поглядом. Про воду, певно, знає... А може?.. В тому погляді помітив він зневагу і співчуття... О господи! Невже йому судилося й крізь це пройти?..
Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася. Щоправда, вже в халаті, який він їй недавно подарував. У хаті був хаос, руїна — зроду не довелось йому такого бачити!.. Постіль не прибрана, в калюжі біля графина — з волоссям гребінь, поряд брудні панчохи...
Заплющив очі, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки...
— Не хочу я такої жінки! — крикнув.
— І ти мені не треба, старий шкарбун! — хихикнула. Бочком, бочком шмигнула з хати. — Поїдеш сам у свій нікчемний Канів!..
Стояв, якби закам'янів. Останнє слово зойкнуло луною в мозку й згасло десь у глибинах його єства...
Відчувши ноги, рушив, немов сновида, в двері. Невже кінець? Фіаско знову?.. Може, ще перемелеться... Навести лад у хаті — не мудре діло... А лад в душі?.. Ти хочеш, щоб у простої дівчини, яка зросла серед двірні й набачилася там усього, були високі принципи й гармонія краси душі та тіла?.. Принаймні... Ти ж чотири роки був козачком при панові. Хіба забув?.. Душа народу, вічна її цнота... В усі часи пани розбещували народну душу, знищували у ній святе! Раб має бути ницим, інакше він не схоче жйти в рабстві...
Нева його зустріла вітром, бризками. Могутня і таємнича, вона несла широко води, звихрюючись побіля мосту... Сфінкси були похмурі, наче аж невдоволені. Камінні їхні лиця... Та дай їм спокій, сфінксам! Ти тільки що необережним словом розруйнував до половини зведену останню, може, вежу свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на кожну сварку між молодятами... Старий шкарбун!.. Душею я молодий... Душею? А треба їй твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племені...
Хтось, ідучи назустріч, зняв капелюха і привітався. Ого! Забрів на Стрілку... Колись вони з Сошенком любили тут гуляти... Смішний, тоді він бідкався, що Петропавловська, — яка сьогодні — мов на долоні, — не для таких, як він, нещас них кріпаків!.. Тепер він має право, йому не раз обіцяно у ній достойне місце...
Пішов назад. Поставили посеред міста пугало!.. Можливо, тому він тут не побував з Ликерою... Чи ж то вона вже заспокоїлася, пожалкувала, що так його образила?.. Старий шкарбун... Це ж треба таке сказать!..
Всміхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тієї ти заспіваєш! При силі ще, хвалити бога... Може, сидить і плаче? Кинув їй у лице такі слова!..
До сліз йому зробилось жаль Ликери. Забув, лихий, що сирота, що наймичка, що, може, їй не випало на долю й крихти щастя!..
Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи від інших ласки, щирості, самі стаєм жорстокими в своїх вимогах!.. А потім ще й хизуємося сумлінням чистим, впертістю у досяганні істини, що нам тоді здавалася незаперечною. А судді хто?..
Хазяйка дому стріла його колючим поглядом. Не пропустила, коли хотів пройти в "свою" кімнату.
— Її немає! — крикнула.
— Гуляти вийшла?
— Кобто... Забрала все й поїхала.
— Куди?
— А це вже, батечку, її саму спитайте, — підколупнула. — Може, коханця має...
Вибіг на вечорову вулицю, облізлу й сіру, наче стара шинель. День згас уже, а ніч ще десь барилася. Осіння ніч...
На перехресті взяв візника й поїхав на Малу Міщанську, у дім Астаф'євої, де проживала вона раніше, коли служила в Забіли-Білозерської.
Як розповів, що за біда його сюди пригнала. Забіла сполошилася і водночас зраділа.
— Немає в нас, Григоровичу, і не було. Казала ж вам...
— Образилася, — зітхнув Тарас. — Накинувсь ледь не з кулаками!.. Зірвався...
— Скажу вам вашу ж примовку: немає зла, щоб на добро не вийшло.
— Що доброго в самотині!.. Та ще коли, як кажуть, їдеш з ярмарку... — сказав Тарас печально. Й відчув, що груди стали немов скляні.
— Будь ласка, дайте ковток води... — простяг отерплу руку. — Із серцем щось...
Знайшов її на другий день. Там, де й шукав: прийшла, коли вже він поїхав до Академії.
— Вони не хочуть прийняти вас, — ввійшла в світлицю пані, яка сама ходила його послом.
— Чому?
— Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!..
— Я ж попросив пробачення...
— Не прийняли, не зводили, — сміялася Забіла в очі.
— Я напишу!
— Будь ласка. Ось вам папір, перо, чорнило... Я віднесу. Це ж так пікантно — служити своїй покоївці!..
Вернулася вона не скоро, але — бог змилувався! — із відповіддю Ликери.
— Ну, що? — подався до папірця, який тримала в руці Забіла.
— Соблаговолили прислати це послання! — вручила йому врочисто. — Примусили чекати вас — писали вельми трудно...
Він розгорнув поспішно і прочитав, не вірячи своїм очам: "Послухай, Тарас! Твоїх записок тут ніхто не потребує. У нас в сортирі паперу й так достатньо",
— Це... це вона писала?!
— А хто ж іще...
Світ почорнів, обвуглився.
Затис в руці той папірець і важко встав... Похитуючись, ступив чомусь холодною, як лід, підлогою і скрикнув — щось йому рвонуло груди!..
Отямившись, збагнув, що він у себе на антресолі. Лежить не в ліжку, а на підлозі, з якої тягне холодом, немов зі склепу... Спробував поворушитись — груди озвались болем. Дихав і то ледь-ледь, бо кожен глибокий вдих відлунював у тій болючій пустці. Почулись кроки...
— Що тут? — спитав Саєнко.
Ледве добув із горла голос:
— Ходи сюди... Упав ось...
— Може, добуть вогню і запалити свічку?
— Мені б підвестись...
Згодом відчув, як дужі руки взяли його й піднесли... Так батько брав заснулого біля кабиці й вкладав на сіно в клуні або на полик в хаті... От тільки біль!..
— Нап'єтесь, може, ліків? — страждав над ним Саєнко. Уже горіла свічка, і видно було схвильоване його лице.
— То дай... — озвався тихо. Знав по собі, як важко бачити чужі страждання й не мати сили допомогти... Ох ті пекельні ночі біля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!..
Слухняно випив ліки й ліг, удаючи, ніби йому полегшало.
— Йди спи, Іване, — мовив. — А свічка нехай горить... Вже ранок, мабуть, скоро...
— Який там сон... — махнув Іван рукою. Проте пішов. — Гукайте, коли чого!.. — озвався вже з майстерні.
— Гаразд. Ти спи...
Біль не вгавав. Помітив, що він навально збільшувався, коли лягав, тому підтягся трохи й сів, мов у кріслі. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути... Дихать стає все важче, ковток повітря коштує йому страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону із Петропавловської. Без неї, бач, не обійтись... Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Івана дмухнуть на свічку. Може, в пітьмі заснув би швидше... Самому йому не встати...
— Мамо!.. — покликав раптом матір і сам злякався.
— Ти все не спиш? — озвалася. — Співала ж тобі "Котка"...
— Я вже старий, нездужаю...
— Для мене ти сьогодні лиш народився... Принесла бабка погодувати — а очі в тебе сині, немов барвінок...
— Вони тепер уже не ті...
— Я пам'ятаю сині...
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько...
Сльоза скотилася йому щокою, вусами...
Першим прийшов його повіншувати із днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очі, Тарас збагнув, що вигляд у нього нині кепський. Та й біль у грудях не відпускав...
— Ну як тут наш новонароджений? — спитав Михайло весело. — Готовий приймать здоровлення?
Нагнувся, поцілував у щоку.
— Недобре мені сьогодні, брате... — сказав Тарас. — Погіршало мені вночі...
— Я вже послав за лікарем.
— Ти напиши Варфоломієві, що зле...
Замовк, оскільки кожне слово відлунювало у грудях болем.
— Приліг би... — ледь не плакав над ним Михайло. — Учора ж ти...
— Не можу лягти — болить... А де ж той Едвард Якович?
Чув голос свій, мов за стіною, далеко десь.
— Михайло!
— Я тут.
— Ти ж напиши... Де ж той Барі?.. Вогонь у грудях...
Кроків він не почув. І перших слів.
Побачив уже обличчя лікаря, який схилився над ним, щоб вислухати.
— Як ви? — спитав Барі.
— Підстрибую... — всміхнувся. — З ночі пекучий біль у грудях...
Барі нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас відчув полегкість. Не став питати, що з ним. Хоч не хотілось вірити, відчув, що справді пора настала "риштувать вози в далекую дорогу"!..
— Прийшла депеша з Харкова, — сказав Михайло тихо.
