Терновий світ - Шевчук Василь
— сказав Тарас.
— Чого, Григоровичу, ви не хотіли? — нахмурила рівненькі чорні брівки. Як видно, тут не пожартуєш...
— А як вас звати?
— Ольга. Левко мене так називає. А я була Килиною...
— І як же ви в Парижі, не знаючи, пробачте, мови їхньої?.. — спитав Тарас.
— Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тільки ми повінчались... Вибачте. На діток треба глянути, — схопилась з крісла.
— Хоч краєм ока можна?.. — спитав, також підводячись.
— Будь ласка! Ви одружені?
— Ні... Скільки їх?
— Вже двійко, — всміхнулася.
Дитяча була простора, й ліжечка у ній пливли, немов човни широким чистим ставом...
Віддавши йому підсвічник, Ольга пройшла пройшла навшпиньки, вкрила і повернулася.
— Мої перлинки... — мовила таким щасливим тоном, що затремтів йому в руці веселий вогник свічки.
Вони сиділи в кріслах і розмовляли жваво, коли прийшов додому Левко Михайлович.
— О! — тільки й мовив, вгледівши, що в домі гість.
— Не впізнаєш? — спитала Ольга.
— Ревнощі мені заслали очі, — всміхнувся Лев.
— А я такий!.. — сказав Тарас.
— Шевченко?!
Вони зійшлись серед вітальні й поцілувались тричі, неначе добрі друзі, які давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах.
— Поплачемо? — спитав Тарас.
— Возрадуємося! — гукнув господар. — Жінко, неси нам каву чи щось таке!
— Коли вже нести, то — щось таке... — всміхнувся. — Ми ж козаки... І ти козак! По духу і по ділах, — обняв Левка. — Спасибі тобі за все!
— То дяка вам...
— Кажи мені, як брату, "ти". Нас побратала, Левку, любов до правди й волі!.. Гаразд?
Жемчужников лише кивнув.
З'явився столик, пляшка, якісь наїдки. Що то, як в домі є жіночі руки!..
— Згадав сумне? — помітив його журбу господар.
— Хотів недавно взяти собі дружину...
— І що?
Махнув рукою.
— Прошу, прошу до столу, — запоспішав, аби змінити тему, тактовний Лев Михайлович.
Прийшла Килина-Ольга, й вони утрьох взялись до пляшки французького якогось трунку, що дивно пах.
А в Петербурзі стояла мерзла осіння ніч, дув з моря вітер, воду вганяв назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережній: "Побережись!.."
...Нарешті, чадолюбивий і мудрий цар Олександр дозволив новий журнал "Основу"! Минуло тільки десь трохи більше року, як подали прошення, а він вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до діла братися, творити те велике диво. Жоден із сотворителів не мав у цьому досвіду й не уявляв, з якого боку братися, а слід було якнайскоріше зробити перший номер і далі йти.
Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, — іще торік весною! — що пильнуватись найбільше слід Пантелеймона Куліша. Від нього суть добро і зло "Основі". Добро, бо він сам міг заповнювати наполовину всі номери, а зло — що круто і войовниче потяг журнал на манівці, до хутора, вважаючи, що саме там народжується і визріває нова Вкраїна, виплекана на старожитніх звичаях та доброчесностях...
Це зібрання фундаторів та авторів було гаряче вельми. Слова, які раніше розносив вітер та випадкові гості, віднині мали переливатись у справжнє діло, в книги, що розлетяться птахами по Україні...
Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку і витирав на лобі піт. Так, нелегка ти, шапка редактора!..
— Не можемо ми, браття, бігти за "Современником"! — гримів Куліш. — Не можемо. Хай вибачить мені наш гість, — зиркнув на Чернишевського, підкресливши таким звертанням, що той не має права голосу, — та я глибоко впевнений, що мусимо вести часопис своїм шляхом, осібним. Народ наш ще ледь прокидається, і він од нас одвернеться, якщо ми дуже побіжимо...
— Для цього ви й даєте "Листи із хутора"? — спитав Тургенєв тихо. — Цей мужичок...
— Полупанок! — сказав Тарас, не витримавши. — А може, й пан, що затаївсь на хуторі.
— Цей хуторянин — що божий глас, оракул, — докінчив думку Іван Сергійович.
— Складеться швидко враження, що під його сопілку... — хотів було сказати щось Чернишевський. Але Куліш його одразу ж перебив:
— Вам не збагнути, вибачте, вкраїнську душу.
— Дивно... — всміхнувся той. — Шевченкову я розумію...
— Він виріс на чужині, його душа...
— Спиніться, Пантелеймоне! — гукнув Чужбинський. — Так ви...
— Не заважай! — одбився Куліш сердито. — Ми маємо не про Шевченка дбати, а про народ та рідний край.
— А він хіба не частка того народу, не дух його? — втрутився і Костомаров.
— Я можу тут сказати слово правди? — спитав Куліш у повній тиші. Йому ніхто не відповів. — Спасибі, що дозволяєте... — скривився в гострій посмішці. — Шевченко — син народу, великий син. Ніхто цього, панове, не заперечує...
— Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, — сказав Тарас. — Народжується новий журнал, і зараз тут вирішується, яким він буде... Мусимо іти вперед, від хутора, а не на хутір. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що дбати маємо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли і так, сердешний, він там засидівся через неволю? Задкують тільки раки... А ми ж, панове, вільне козацьке плем'я, що пронесло дух волі та світло знань і по землі Росії!.. Ти ж це читав, ти знаєш...
— А що за це одержали? Кріпацтво, — хмуро сказав Куліш.
— То інша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тільки душ, а й помислів. Часопис наш повинен бути на висоті подій та дум, що визначають поступ. І гріх було б, розпочинаючи таке велике діло, не використати усе, що є найкращого, скажімо, досвід "Современника"...
— Гіркий це досвід, — сказав Куліш.
— То як для кого, Паньку. Для декого журнал і справді гіркіший редьки...
— Оскільки в нас один часопис поки що, — озвався знову Костомаров, — то в ньому маємо вміщати усе цікаве та необхідне. Відтак наш диспут, власне, втрачає сенс...
— Програма все ж повинна бути, — сказав редактор Білозерський. — Без неї важко тримати курс; як кораблю без компаса...
Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кілька менших. Купками дискутували далі, й редакція — вона ж квартира Білозерських — перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а діла грохи.
— Як там твої перлинки, жіночка? — спитав Тарас Жемчужникова, також запрошеного на зібрання.
— Спасибі. Усе гаразд.
Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий... Чи не захворів часом?.. А може, так карається отим гріхом і карою, що відбулась при зустрічі. Як там не є, а він зробив немало, принаймні як етнограф...
— Обід! Прошу до столу! — збирав господар знову своїх гостей. За ним пливла, мов лебідь, його дружина мила, що погарнішала і роздобріла, як народила сина...
Прощаючись, Тарас не зміг утриматись, щоб не заглянути і до дитячої, куди пішла Надія Олександрівна.
— А як тут мій хрещеник? — спитав тихенько. — Виріс за кілька днів, що я не був?
— Аякже!..
Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом.
— Скільки це вже йому?
— Дев'ятий місяць.
— Скоро вже побіжить...
Кімната враз розмилася йому в очах...
Поспішно вийшов до передпокою і мовчки став одягатися. На сходах вгледів, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду.
Внизу спитав несміливо:
— Куди ви? Додому?
— Ні. Піду до Вольфа Невським...
— До Невського нам по дорозі.
— То й добре...
Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобці. Нарешті Тарас не витримав і запитав:
— Що діється на Україні?
— Всі волі ждуть.
— Всі?
— Так. Пани зі страхом. А кріпаки з надією. Не чути про маніфест?
— Нема нічого певного, — зітхнув Тарас. — Щось схоже, що не дадуть землі народу.
— Певно. То ж капітал, багатство панське...
— Як кажуть, ворон воронові очей не виклює... Коли б народ сам визволився, то мав би й землю!..
Якийсь панок оглянувся на ті слова.
— Писали там, за Каспієм? — спитав Чужбинський.
— Трохи.
— Чому ж "Кобзар" без тих поезій вийшов?
— Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали більше року по комітетах. Ви ж бачили, як покалічили усе й старе.
— Гадав, що то самі ви...
— Такої! 3 глузду я ще не з'їхав.
— Вибачте...
Зелений міст одкрився раптом простором, серед якого стриміли тільки його чотири вежки.
— То, може, й ви зайдете? — спитав Тарас, спиняючись біля кондитерської.
— Зайду.
У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собі по склянці чаю з ромом.
— Марка Вовчка читали? — спитав Тарас, згадавши, як він сюди заходив з Марією та Опанасом.
— Так... проглядав...
— Візьміть і прочитайте. Шекспір у прозі! — вигукнув ледь не на всю кондитерську. Притишив голос і розповів, як Кулішеве переднє слово збило його колись із пантелику і як він потім відкрив для себе чари Марка Вовчка.
Чужбинський зашарівся, і, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що стало між них марою:
— Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрів?
— Якщо по правді...
— В душу мені колись ви плюнули.
— Я?!
— Ще страждаючи в отій пустелі, я прочитав ваш вірнопідданський довжезний вірш...
— А-а!.. То було потьмарення... Здалось мені, що новий цар... Хоч соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш і волом!..
Це каяття приємне було Тарасові. Не сумнівався в щирості, бо знав-таки Чужбинського, з ним солі з'їв нехай не пуд, а все ж не мало.
— Добре, — поклав свою долоню йому на руку, яка біліла знічено на скатертині. — Вважатимемо, що ти спіткнувся, але не впав...
— Їй-богу, я!..
— Став могорич, — всміхнувся, бо й сам зрадів. — Ще склянку чаю з ромом!
Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга, розбити лід відчуженості...
...Читання, яке відбутись мало в залі Пасажу, розбурхало Тарасу душу. За всі свої замало не сорок сім він ще ніколи не виступав, немов актор, при публіці, не уявляв, що саме слід читати. Вистави в Новопетровському, в яких він грав, не йшли ні в яке порівняння з цим нововведеним літературним дійством у центрі Петербурга...
Ще з ранку вліз у груди біль, якраз побіля серця... Ні, страху він не відчував. Було щось інше, глибше. Він намагався спершу його збагнути, визначити, а потім кинув цей безнадійний замір і став себе настроювати на героїчно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повідомили, хто виступає, народ розмів одразу всі геть квитки, й тепер одне лишилося — іти й читати. Може, якби читав у Києві або ж у Канові, де мав поставить хату і доживати віку, він так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всі збагнуть прочитане, візьмуть у серце.
