Терновий світ - Шевчук Василь

Берг, Мей, Плещеєв, Михайлов і, найбільше, звичайно Гербель, сам видавець.

— Спасибі тобі і всім, — розчулено сказав Тарас.

— Це наш святий обов'язок. І щастя! — мовив Гербель. — Дозвольте, я тут напишу...

Присів до столу, узяв перо.

— Тарасу Григоровичу Шевченку, — казав уголос те, що писав, — від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля... А що це у вас таке? — узяв офорт із "Плачем Ярославни".

— Почав переклад "Слова о полку Ігоревім"...

— Давно?

— Ще влітку.

— Скільки вже переклали?

Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точніше, щоб не його любов до неї, то, може, все зробив би... А втім, не тільки його невдале сватання та женихання тому виною...

— А землю вже купили біля Дніпра?

— Ще ні. Не хочуть мені продати панки-ляшки. Купую вже більше року...

— Справді, це хтозна-що! А ви купіть на брата або сестру.

— Вже пробував. І нині брат Варфоломій в одному місці моститься... — сказав Тарас. — Поїду на Україну... Оце дивлюся, що б вам подарувати...

— Автограф!

Усміхнувся, узяв із купи аркушів рукопис вірша, написаного не так давно, й подав Миколі Гербелю. Той ухопив і став читати вголос:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давне-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний...

Замовк. Дістав хустину і витер очі.

— Жінки, жінки! — озвався. — Все зло від них!

— І наші матері були жінками... — тихо сказав Тарас.

Помовчали. Микола нишком перечитав іще раз вірш, згорнув ласкаво аркушик і заховав собі в кишеню.

— Дякую. Я став сьогодні багачем! — всміхнувся. — До речі, ви пам'ятаєте, з ким приїздили в Ніжин, коли ми з вами стрілися? То він прибув у Петербург, питав про вас.

— Чужбинський?

— Еге.

Тарас нахмурився.

— А чи читали його паскудну оду цареві й зброї, що він вмістив у "Русском инвалиде" чотири роки тому?

— В "Санкт-Петербургских ведомостях", — поправив чемно Гербель.

— Читали отже? Підлість, та ще яка!

— Не перший і не останній...

— Я ж з ним дружив, — сказав Тарас. — А цим лестивим опусом він ніби плюнув мені у саму душу!.. Солдатові, в страшній пустелі...

— Хто з нас, Григоровичу, не без гріха...

— Поет не має права на гріх відступництва. Інакше він не поет.

— Як точно й страшно сказано!..

Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернігові, де він платив своїми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вірш Чужбинського...

— То я піду, — сказав Микола тихо, помітивши його задуму. — Дякую за подарунок.

— Спасибі й вам за книжку! — обняв Тарас за плечі і так провів аж до дверей.

Вернувшись, сів на диван й узяв "Кобзарь", що пах приємно фарбою...

За кілька днів і справді пан Афанасьєв, він же Чужбинський, прийшов провідати старого друга. Стяв у порозі, руки розкинув крилами і запитав:

— Не впізнаєш, Григоровичу?

— Ні.

— Та не може бути! Невже я так перемінився?

— Напевно.

— Я — Чужбинський. Тепер впізнав? — пішов до столу, не опускаючи своїх рук-крил.

— Ні, ні! Сюди не можна! — спинив Тарас його порив. — Кислоти тут шкідливі! Сідайте там, біля дверей.

Чужбинський сів, знітившись (Тарасові аж стало жаль бідаху), дістав хустку й витер спітнілий лоб.

— Гадав, що ми... — озвався, — що наші мандри, бесіди...

— Я теж гадав... — сказав Тарас похмуро, не полишаючи різця і дошки, — Гарні були часи.

— Ти не забув? — зрадів Чужбинський. — Ісківці, поїздку в Ніжин, Київ...

— А ви?.. Сидіть, сидіть! Тут небезпечно.

Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сів, а далі встав.

— Як вам живеться нині? — спитав теж сухо, офіціально.

— Спасибі, добре.

— Вас одностайно хвалять, підносять... Можна і запишатися...

— Звичайно.

Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля.

— Я вже піду... — непевно сказав Чужбинський.

— Дякую, що завітали.

— Пробачте...

— Йдіть здорові...

Як зачинились двері й затихли кроки у коридорі, Тарас поклав різець на стіл. Щось підмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тільки жарт, що він йому прощає дурний той вірш, що хто з нас, правду кажучи, не без гріха, — як тут сказав недавно Микола Гербель, — та він не встав і не побіг. Всепрощення не менший гріх, ніж зрада та плазування в ногах у сильних світу!.. Постарів теж Олександр... Це ж скільки вони не бачилися? Аж чотирнадцять років!.. Волосся, правда, в нього густе і чорне... Борідка також... Господи, навіщо ти так роз'єднав старих і добрих друзів?.. Ти ж заповів прощати ближнім малі гріхи... Цей гріх — тяжкий!.. А ти спитав, дізнався, що спонукало його вчинить і як велось потому твоєму приятелеві і землякові? Можливо, він покаявся, і бог йому простив колишню слабість?..

Заплакало дощем вікно. Майстерня миттю виповнилася густим осіннім мороком, що брав за душу, серце стискав журбою...

...Про те, що Лев Жемчужников вернувся із Парижа й тепер живе неподалік, Тарас почув од Куліша. Приніс надвечір коректуру в його друкарню, де мала вийти "Катерина", аж тут Панько. На диво, був привітний, і навіть дружній. Може, його так гарно стріли на Україні, що він собі дозволив віднині бути великодушним.

— Наш спільний друг у Пітері...

— Хто?

— Лев Михайлович.

— Четвертий брат Жемчужникових?

— Еге, — всміхнувся. — Вчора я слово дав вас познайомити...

— То познайом!

— Не можна ж так, — здвигнув плечима, — зразу... Хай при нагоді...

— Де він живе?

Куліш назвав адресу. І враз додав, заскалившись:

— В його родині ти цар і бог... Всі люди трійці моляться, вони ж, Тарасові, четвертому...

— І де в тобі та злість береться, Пантелеймоне!.. — сказав Тарас. — Та в нас роботи стільки, що вистачило б на добру сотню таких, як ми, Шевченків і Кулішів...

— Шевченків і Кулішів! — скривився Пантелеймон. — Ти й тут попереду, — пожартував, хоч видно було й сліпому, що цей ранжир помулює йому всерйоз.

— Став навпаки.

— Куліш і... не звучить!.. Як коректура?

— Вичитав.

— На днях дадуть і "Гамалію". Дозволили, то треба швидше пускати в світ!

— Хіба я проти...

— Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та справ! Служу тобі... — всміхнувся. А чи заплакав серцем. Хіба збагнеш цього Панька!..

Хоч був ще тільки жовтень, а вечір уже стояв зимовий, сніжний. Вітер гуляв проспектами й нахабно ліз під поли, неначе унтер з обшуком... Як не старається забути ті тяжкі роки, вони живуть у ньому, приходять снами, спогадами чи навіть образами — як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осінь якась холодна вельми. А може, сам став мерзляком... І справді, він почав боятись холоду, шукать тепла. Це старість чи якась хвороба?.. Бр-р-р!..

На Морській взяв візника, закутався і так дістався дому.

Майстерня стріла тишею, що виповняє пустки й оселі літніх парубків. Грубка була уже ледь тепла й повільно гріла руки. Темрява стояла затхла, кисла: сьогодні він гравірував. Для гравера в майстерні жити кепсько. Та ще в такій, де спальня на антресолях... Вже був найняв квартиру, куди привести мав молоду, і дров купив на зиму... Забути все, з корінням вирвать, витравити!..

Сів на диван, бо підкосились ноги. Солдатський ще ревматизм дає про себе знати, нагадує, що він не спить, а лиш дрімає... Господи, яка гнітюча штука самотина!.. Ці вечори, ці ночі... Щось скажеш мимоволі чи запитаєш, і ті слова потонуть страшно в тиші, не одізвуться відповіддю, не вродять іншу думку...

Стягнув холодну шапку, струсив її. За звичкою, бо сніг не йшов сьогодні. Пробило десять... Треба було не йти додому, побути десь серед людей... Напитись навіть!.. Боже, не допусти ганьби такої! Привід завжди знайдеться — горя в усіх достатньо. А ще журба, невдачі, біль... Нєсть їм числа!..

Рішуче встав, оглянувся. Холодний склеп... Піти хіба до Льва Жемчужникова?

Коли то ще Куліш надумає їх познайомити!.. Навмисне зволікатиме, аби Тарас не заступив його собою в душі людини, що прихилилася до упослідженого народу, відчула в ньому силу й красу духовну, навіть взяла собі дружиною його дочку-невольницю... Ні, він повинен зараз же побачить їх, обняти!..

На набережній, якою йшов, тяглась легка поземка, крутило снігом на перехрестях. Нева ще не замерзла, текла широко й чорно, погойдуючи стрункі вітрильники, які терпляче ждали, коли почнуть розводить міст. Все дужче пахло морем...

До Дев'ятнадцятої лінії діставсь, коли пробило вже одинадцяту. Одне вікно світилося, і визначивши, що це його, Жемчужникова, Тарас піднявся й постукав тихо в двері. Потому вдруге, втретє. Почулась чиясь хода, невдовзі стукнув засув....

Він увійшов і вгледів гарну жіночку, що, затуляючи рукою свічку, з острахом вп'ялась у нього поглядом.

— Я думала, що чоловік...

— Аж це земляк! — всміхнувся.

— Невже... Тарас Григорович?

— Він самий. Добрий вечір!

Не стямився, як обнялися й поцілувалися, мов давні добрі друзі.

— А як же ви мене впізнали, серденько? — спитав уже в вітальні, сідаючи в зручне глибоке крісло.

— Ви геть такий, як на портреті, який Куліш привіз у Париж для літографії.

Вона так легко вимовила трудне останнє слово, що не повірив би, якби не знав, в її просте походження. Заскімлило десь біля серця...

— А де Левко? Пробачте, Лев Михайлович... — спитав аж надто вже по-родинному як для знайомства.

— Для вас — Левко, — всміхнулася. — Коли б ви знали, як він вас полюбив!

— Мене чи вірші? — хитро спитав Тарас, згадавши, як сестра Толстої бесідувала з Ликерою.

— А то хіба не все одно? — подивувалася Левкова жіночка. — І книжка у вас "Кобзар", і вас повсюди звуть Кобзарем... — загнала його в куток.

Йому така поразка була приємною. Проста селянська дівчина за кілька років оволоділа принаймні мінімумом потрібних знань, щоб стати другом, а не лише дружиною, освіченому художнику. Чому ж таіс всі стривожилися і возопили, як він посватався до Полусмакової? В Ликери гострий розум. От тільки...

— Ваші вірші Левка мого, як він сам каже, переродили, душу йому вдихнули в тіло, — — розповідала до болю гарна господиня. Бувають же такі вродливі люди!..

— Пробачте, я не хотів...