Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу - Кониський Олександр
На дворі вже більш тижня стояв туман.
— Що се нема нашого рицаря,— промовив з іронією Свистун, мірячи на Горовенка.
— Мабуть, сидить у Качки... знаєте, Качка доходить; не сьогодні, завтра,— відповів Харченко.
Аж ось згода трохи прийшов і Горовенко. По лицю його видно було, що він приніс недобрі вісті.
— Finis? — спитав у його Харченко.
— Вмер,— відповів він і швидше сів в кутку, щоб ні з ким не розмовляти: сльози душили його; він нізащо і не прийшов би сьогодні, коли б не пообіцяв Копачеві прийти до його на кутю з матір'ю.
— Треба, панове, складчину зробити та громадою, гучно поховати Качку...— сказав Свистун.
— Нащо та гучність,-— промовив Харченко,— "земля єси, в землю й одідеши".
— По-моєму, не слід...
— Непремінно, безпремінно треба,— доводив Свистун.— Нехай люде бачуть, що єсть же такі люде і в Ломакові, що шанують і не цураються засланців...
— Коли вони мертві? — пустив крізь зуби Копач.
— Ні, і живих, і мертвих не цураються...— відповів Свистун.
— Складчину! Складчину... і всі підемо за труною... Се буде демонстрація, хоч невеликий протест живих людей,— промовив Шварцман.
Горовенко не витерпів.
— Нащо, панове, така складчина? Поховати Качку є на що і без складчини, треба було складуватись, поки він був живий, поки можна було витягти його з сирої кватирі, не допустити до сухотки... ото б річ добра була, а тепер йому все одно...
— Йому все одно,— перебив Шварцман,— та нам не все одно: ми повинні протестувати...
— Овва! комусь то нужен той протест... Кажу ж вам — треба було вступатись за лсивого.
— Легко сказати: вступатися, помагати... Як його поможеш! Таківський був Качка: нехай би хто підступив до його з грішми!.. Так би мелси очі і швиргонув...
— Можна б так зробити, щоб не швиргонув,— спокійно вже сказав Горовенко.
— Цікаво мені — яким се побитом? — з насмішком спита Шварцман.
— Та хоч би, приміром, так: дали б ви йому яку роботу, переписувати і платили б по коповику з аркуша...
— А хіба ви не знаєте,— огризнувся нотаріус,— що я не маю на се права, дізнались би жандарми, так би і мене спровадили туди, куди Макар телят не ганяв. Легко других дорікати, а спитали б попереду себе: чим ви запомогли Качці?..
Горовенко нічого не відповів і замовк.
До самого кінця вечора він не промовив ні слова, і про складчину вже ніхто більш не згадував.
За труною Качки ішла ковалева сім'я, Горовенко з матір'ю, Харченко та Копач.
Зустріти Новий рік зібрались у судії Копальницького; народу зійшлось чимало, бо на Різдво поприїздили студенти з Києва і з Харкова.
— Ох, панове! важна новина є,— заговорив один приїжджий студент.
— Ануте яка? яка? — загомоніло разом кілька голосів.
— Ось нате, подивіться та прочитайте.— 3 сим словом студент витяг з-за пазухи великий аркуш паперу, розгорнув, показав і став читати. То була "золота грамота", зазив до різні... Прочитавши, молодий безвусий парубок глянув округ себе: усі мовчали, спустивши очі вниз.
— Яка у вас, панове, думка про сю річ? — допитувався студент.
— Мене вирядили до вас з Петербурга, щоб ви запомогли розпустити в народі...
— Отсю дурницю? — перебив його Харченко.
— Отсі грамоти,— відповів студент, почервонівши і притискаючи на слові "грамоти".
— Ха, ха, ха! — реготався Харченко.— От знайшли де богу молиться!.. Не знаю, як хто: а про мене — так нам треба поли врізати та втікати від сього...
— Певно не всі так гадають. Єсть, може, такі, котрим остобісіла опіка урядників...
— Остобісіла вона і мені, та тілько не визволитись нам з неї "золотими грамотами"...
— Коли ж так, так треба працювати усім, щоб звергнути опіку...
— Певно, що треба, та кажу ж вам, що тілько не "золотими грамотами"...
— А чим же? Треба ж щось робити...
— Треба! Треба, щоб народ розплющив очі, подивився округ себе, хто його обдирає...— вмішався Свистун.
— То-то ж і є: треба оберігати народ від експлуатації жидів і павуків, від грабування урядників і панів,—'Доводив парубок.
Зав'язалась гаряча спірка. Вмішався і Горовенко.
— Ярмо, опіка, неволя, убожество і темнота народа,—' заговорив він,— се, панове, така річ, що всі ми її знаємо; та не знаємо тілько одного — від чого воно се так сталося і чим воно держиться...
— Шинками держиться,— гукнув Свистун.
— Ні, ні! не шинками, а нашим громадським розладдям; нашою розню з народом, нашою апатією... коли хочете — нашою темнотою моральною. Гляньте навкруг: що таке з себе хоч би Ломаків — одні темніші ночі, другі грабують, обкраду ють...
— От тим-то і треба розпустити "золоті грамоти" 58,— радісно перебив Горовенка приїжджий.
— Не "грамоти" ваші, а світ треба розпустити в народі; моральне виховання треба дати нашій інтелігенції.
— Що, що? інтелігенції? — разом заговорило кілька голосів...
Горовенко проговорив вдруге:
— Морального цементу між нами нема...
— Хіба де позичити... що ж! не боронимо тому, в кого нема сього цементу,— перебив Шварцман і глянув на Горовенка.
— Та не про се річ...— заговорила Свистуниха.— Питання прямо стоїть: чи нам взятися за отсі "грамоти", чи ні?
— Я хочу ще щось сказати, довести свою річ до кінця...
— Буде, буде,— закричали одні.
— Ні, нехай договорює; треба дослухати чоловіка,— говорили другі.
Прийнялись спорити: чи договорювати Горовенкові до кінця, чи годі?.. Горовенко, щоб скінчити спірку, зрікся свого слова і замовк. Годинник продзвонив дванадцяту. Горовенко поздоровив швидше з Новим годом господаря і других і пішов з матір'ю додому...
"Нехай собі,— думав він про себе,— що хочуть роблять... я їх не пересилю, а тілько нерви свої розворушу".
Частіш і частіш став Горовенко, сам того не замічаючи, говорити з своїми знайомими про незрілість громадську, про недостачу морального устою і ідеалів, про лукавство людей... Струна жовчі стала обзиватися в його речах. Йому іноді становилось гидко серед людей, тим більше, що сліди деморалізації, лицемірства, прямування до наживи, сліди громадської реакції став він бачити частій; і став знов менше показуватись між людьми і більше замикатися в своїй "обителі" з книжками. На всі оті "прокламації", грамоти і т. і. він дивився як на чесні, енергічні, але не в свою пору принесені жертви. Чим більш вдумовався він в громадський побит, тим більш завірявся в своїй гадці, що ніякого серйозного сподівання не можна покладати на сучасний рух анархістів, що надія на нове життя — надія далека, що жити чесним людям тяжко, душно, але треба жити і працювати біля громадської освіти і морального виховання. На сучасні урядові реформи Горовенко ще менше сподівався: "Поки слово і печать на прив'язі — ні з якої реформи добра не буде! Спокійно і в добрі живуть он ті, що прямують до наживи, до чинів і хрестів".
— Стривай, стривай! от-от усе повернеться на крашу стежку,— втішав його Копач.— Прочитай, що пишуть в чужоземних часописях.
Горовенко тілько рукою махне.
— Читаю я і часопись і історію і знаю з неї, що такою дорогою не примусиш уряду ні до якої такої реформи, котра б укорочувала руки бюрократії.
— То колись було, тепер не той час. Громада підросла, а реакція урядова дійшла до того, що дальше іти нікуди...
— То то і горе наше, що задля реакції немає межі... а щодо росту громади... так про його краще мовчати. Ріст її такий, що, по-моєму,— путнього слова не варто: одно ширення самої освіти без морального виховання не велика ще річ...
— Що ж діяти... уряд не дає,— перебив Копач.
— Не дає, бо громада не вимагає...
— Ну, так що, по-твоєму, робити?
Горовенко загорівся і прийнявся викладувати Копачеві ту програму, якої треба держатися, щоб дійти до політичної волі, щоб підняти економічний і соціальний побит.
— А ножа і крові,— скінчив він,— цур їм... жертви великі, а добутки малі...
Чим рідше Горовенко появлявся в своїй невеличкій громаді, тим більше несли про його всячину.
— Він нещирий чоловік, він чоловік антисоціальний,— говорили одні.
— Та він чоловік без серця, холодний, злий, гордий, егоїст... ніколи на громадські потреби шага не дасть,— бляз-кала Свистуниха.
— Може, ні з чого,— говорила їй Сакуниха.
— Де там ні з чого: я сама бачила, як він куповав банкові лотерейні білети.
— Я завірно знаю,— доводив Шварцман,— що в його сила грошей: от торік виграв сорок тисячів, але ж скупий такий, що крий боже.
— Та ще й трус великий,— додав Свистун.
— То і трус, і актор, і брехун.
— Добра голова і чисте серце у Горовенка,— говорили в другому кружку.— Живе чоловік тілько жалованиям, а скілько то добра робить... От Качці скілько помагав.
— Я добре знаю,— говорив Харченко,— що в гімназії нема жадного вбогого гімназиста, котрому чим-будь не запоміг би Горовенко; знаю, що він не за одного виплачував за право вчення, і знаю багато дечого і кращого...
Не можна сказати, що такі супротивні один одному пересуди про Горовенка були зовсім брехливі: кожен, хто не відав з його життя правдивих фактів (а відали їх, та й то далеко не всі, тілько Харченко та Копач), судив його по тому впливу, який робила Горовенкова натура. Треба ж сказати, що в останні три-чотири роки характер Горовенка став перемінятись так, що він і сам того не примічав. Воно ще і перше треба було добре придивитися до Горовенка, щоб по чертам його лиця сказати, який в його характер. Іноді воно здавалось строгим, замисленим, але щасливим; дивився другий і думав: се характер прямий, чистий, але нервовий; а втретє — гляне чоловік на його палкі очі і скаже: от де спокій, а сила, та тілько сій силі не клади пучки в рот. Через се і про характер Горовенка гадав вірно тілько той, хто бачив його і в добрі, і в лихі години. У Ломакові лихих годин у його було більш, ніж добрих: кожна педагогічна рада не проходила йому так, щоб після неї не боліла в його голова, не билося незвичайно серце... кожен циркуляр, щоб пильній і пильній слідити про що говорять між собою гімназисти, що читають дома, з ким знаються, до кого ходять,— виводили Горовенка з себе, і багато тратив він сили здержувати себе в речах... Одначе вся сила з часом слабішає, і в характері Горовенка частій стало прокидуватись те щось "нерівне", що виходило з його чулого серця. В такі часи він силкувався нікого не бачити, ні з ким не говорити, і коли хто попадався йому в такі години, той виносив з розмови його такі уваги, що з Горовенком не слід сходитися, а краще обходити його; щось гірке, якесь ворого-вання виносив тоді чоловік від Горовенка.
