Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу - Кониський Олександр
Але ж лихо не без добра; тепер вже не злякає мене ніщо, бо в очі бачив найгірше паскудство... Що ж там у нас в гімназії? До мене ніхто з товаришів і не навідався...
— Та самі знаєте,— відповів Петраш, дивлячись на свої чоботи,— /гаряча пора була у нас, наші жнива; ніколи всім..* тепер от скінчились екзамени, робота поменшала, я зараз до вас.
— Спасибіг, спасибіг вам... Якже наші екзамени? Ніхто з історії не обрізався?
— Де вам! Як на диво, всі добре здали. Горовенко зрадів.
— А Шпаченкові що?
— Отеє тілько вчора прийшла за його бумага...
— Що ж?
— Затвердили в окрузі наше рішення.
— Значить — вигнати?
— Не вигнати, а віддати батькові з тим, що коли хоче, нехай віддає в гімназію у другій окрузі...
— Не вмер Данило — болячка вдавила... теж та на те... погано.
— Буває і гірш... інколи виганяють зовсім неповинного чоловіка за те, що він добра хотів другому...
— Чого не буває,— озвався Харченко.
Петраш мулився, дивився в вікно, на стелю, на долівку, силкуючись, щоб очі його не зустрілись з поглядом Горовенка. Видно було, що його щось кортить, що щось мулить у його під язиком, та не знає він, з чого начать.
— А я отеє раджу Юркові,— обізвався Харченко до Петраша,— щоб їхав в гори, за границю, набирався здоров'я.
— Добре діло.
— Треба їхати, та ще чи пустять, чи дадуть відпускну, хоч би до Семена,— сказав Горовенко.
— Гм! відпускну... можна... відпускну... он, бачте...— мимрив Петраш,— як би вам теє... сказати... вибачте, сам знаю, що неприятно...
Горовенко і Харченко глянули на його і разом спитали:
— Що таке неприятно?
— Вибачте, не я; єй богу, не я... приказано, повинен слухати...
— Та що таке?
Петраш витяг з^за пазухи бумагу і подав Горовенкові. То був атестат йому з гімназії.
— От як!.. І несподівано і швидко дали відпускну,-^— промовив Горовенко, показуючи атестат Харченкові.
— Не наша вина, не наша і воля. Начальство... учора прийшов приказ від попечителя, щоб увільнити вас з вчительства... ми зараз написали атестат. От вам і жалования по сей день,— Петраш положив на стіл гроші, поклонився і пішов.
— Що скажеш? — спитав Горовенко.
— Я сподівався сього, сього всі в городі ждали^ та не хотів я тобі говорити, щоб не тривожити.
— Байдуже! я спокійний.— Справді Горовенко нову вістку прийняв спокійно.— Хоч правду сказати,— говорив він далій,— жалко мені гімназії... служба мені — дарма; гроші я зароблю і приватними вроками: а жаль, що в гімназії підрізали мені крила.
— Переходь в другу яку; хіба мало їх в Росії!
— Не в українську гімназію я не піду... та і куди тебе приймуть з таким вовчим білетом 60? Ти ж прочитав, що там написано, що мене увільнили без просьби... Цікаво б знати за що? Чи за те, що знав Ревуна, чи за те, що вступився за Шпаченка?
— Мабуть, усього потрошку: одно до другого... Що ж мислиш робити?
— Що ж? Більш нічого, як приватної роботи шукати. До сього часу я не брав її, цурався, щоб не віднімала у мене часу; а тепер мушу нею жити.
— А за границю — все-таки їдь.
— Ні, тепер шкода: тепер шукай мені вроків...
— За сим діло не стане.
Вийшовши від Горовенка, Харченко пішов до Копача переказати йому сумну новину.
— Що ж Горовенко? — спитав Копач.— Як на його ся оказія? Чи не звалить його знов?
— Здається, ні; він же охрещений; трусениця, Ревун, Шпа-ченко — ті ж загартували йому нерви... а от за матір його я боюсь... у неї організм напоготові... любов до сина піддала їй сили; але сі старечі сили такі, що тілько нехай їх торкне яке невеличке лихо, вони осядуть, а часом і розлетяться; я за неї боюсь...
І Харченко не помилився. Три дні кріпилася Горовенчиха, довідавшись про синове лихо, на четвертий злягла... Юрко побіг за Харченком...
Харченко здивовався, глянувши на Горовенчиху, так швидко вона перемінилась. Лице обвисло, очі запали глибоко; дихала валеко, з перервами.
— Що в вас болить? — питав лікар.
— Нічого, нічого; я тілько вельми слаба. Харченко авскультіровав недугу.
— Що в матері? — питав Горовенко.
— Зараз я сам не знаю... побачимо дальше... Стара вона людина, а до того у неї є великі сліди старого недугу. Чим вона боліла?
— Соромно сказати, я не знаю; як пішов я в корпус, так, поки не скінчив університету, не жив з нею. При мені вона нічим не боліла, ні на що не жалілась.
— Мабуть, у неї був колись або тиф, йбо велика ревматизма.
— Так вона небезпечна? — триволсився Юрко,
— У таких літах усякий недуг небезпечний... Побачимо через ніч.
Вночі стара страшно застогнала. Юрко кинувся до неї.
— Синочку мій, синочку!., я вмираю... у грудях давить...
— Господь з вами, матусю! Чого ви гадаєте про смерть.
— Чую, синочку, що смерть за плечима... та й час вже мій... пожила-таки, хвала богові...
Прибіг вночі Харченко. Недужа лежала простягнувшись, сильно стогнала і жалілася, що під лівою лопаткою, в ліву руку і в потилицю вельми коле; а в грудях аж пече... дихать не дає.
— Мати небезпечна,— промовив лікар Горовенкові, вийшовши в другу хату.
— Боже мій! а все через мене! — скрізь сльози заговорив Юрко.— Трусениця, мій недуг, моя одставка... Боже, і я з нею помру.
— Заспокойся,— сказав Харченко,— всі від смерті не втечемо; але всі в свій час...
— Нащо мені жити без неї? Для кого я житиму?
— Для того, для кого і досі жив: хіба ти для неї жив, хіба для себе? Ти жив і мусиш жити для людей...
Горовенко тілько рукою махнув.
— Ой, ой, ой! — стогнала недужа. Юрко і лікар прийшли до неї.
Минуло з півгодини. Недужа утишилась і промовила:
— От і пройшло все, от і здорова наче... ніщо не болить, а чую, чую і знаю, що не вставати вже мені... Юрасю, один ти на світі, один...
— Ні, не один,— озвався Харченко,— а є й інші приятелі. Минуло кілька таких днів, за котрі Горовенко привик трохи
до тяжкої думки, що мати небезпечна.
— Ой, ой, ой! душить, душить! — застогнала стара.— Синку... іди сюди... дай образ...— з великою силою підвелась вона на локіть. Харченко піддержав її. Горовенко впав навколішки біля ліжка і припав головою до грудей матері. Вона поблагословила, спустилась на подушку. Очі заплющились, губи висіли, дрожали... в грудях тяжко хрипіло...
— Братику! поможи! — промовив плачучи Горовенко. Харченко наклонився над недужого, бережно підняв віку...
приложив ухо до грудей, підняв далій голову свою вгору, зітхнув і перехрестився... В холодній руці Горовенка лежала мертва рука матері, а він обсипав її гарячими поцілунками...
Харченко підвів його; вивів в другу хату і, посадивши на канапі, дав понюхати якогось ефіру і промовив:
— Кріпись, Юрасю!.. А слізьми нічого ке вдієш; рук не під-ложиш...
— Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... Чуєш, Харченко! От я присягаю перед матір'ю, беру тебе в свідки, що з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції...
— Ну, ну, добре, добре... спершу втихомирся, а послі присягатимеш... тепер ти сам не свій! Серце в тебе говорить, а розум мовчить.
— Чи іти, чи не іти на похорон Горовенчихи? — питала у свого чоловіка Свистуниха.
— Треба іти, іди... як же не іти, не можна, таке лихо, таке горе чоловікові! Він же наш знайомий...
— Горе важке Горовенкові, що і казати, та стілько разом... службу втеряв, недуг переніс, мати вмерла... он знов трусили...
— То-то... як же не піти востаннє побачити Горовенчиху...
— Треба б то треба, та коли б з сього чого не було... щоб не подумали, що і ми з Горовенком за одно... а ти підеш?
— Ні, мені не можна: мені треба в суд; у мене якраз на той самий час процес в суді... чуже діло... як же я його покину.
— Так і я одна не піду.
— Може, Копальницькі підуть, так би з ними?
— Не підуть: йому не можна, треба судити, розбирати позви, а вона сказала мені, що одна не піде: хіба от Шварцман.
— Йому не можна, на кого ж він контору покине? Невеличка купка людей ішла за Горовенчишиною труною;
більш все цікавих, з знайомих було душ п'ять-шість та приятелі Горовенка: Харченко і Копач.
З гробовища Горовенко не вернувся додому: Копач взяв його до себе. Все, що пережив Горовенко в останні часи, зробило на його великий вплив. Лишившись на самоті, він почув, що прежній Горовенко, котрий провадив бороття против зла освітою і шляхом мирного розвою, сей Горовенко в йому вмер. Замісто його виріс новий Горовенко, з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові. Горовенко глянув на двері; йому здалось, що на порозі стоїть його мати і благословляє його на помсту. От він ясно бачить її худе лице, її запалі очі; от він чує її тяжке зітхання, її стогнання; от він чує її голос: "Іди, Юрасю, іди на помсту; іди, не бійсь ворогів! Не ти один страждаєш! Глянь округ на села; що переносить народ". Горовенко схопився, встав і заходив по хаті. "Народ,— думав він,— народ! темний, безпросвітний народ! Він вимагає запомоги, поради від освіченого чоловіка, але чим же поможу йому; коли я знаю наш народ тілько здалека, тілько з книжок. Але ж ніякі книжки, ніякі теорії не покажуть тобі того, що покаже живе життя... Так, але пізно вже тепер для мене іти в села, в народ... що я там робитиму?"
Горовенко знов сів... далій став сам сповідатися, згадувати свою минувшину, допитуватись сам у себе, що він путнього зробив за своє життя? Чи завсігди жив він ідеєю правди, чи не змилив коли в сторону багатого або сильного? На саме дно свого життя спустився він; згадував усю подробицю, строго судив, але нічого не знайшов, за що б можна осудити!.. Ніколи,
ні для кого не поступився він правдою, істиною, як її розумів... І що ж? Чого він добув?.. Ні для себе, ні для других нічого... А далій, далій що діяти? Діла, діла, діла, корисного краю, народові — де такого діла знайти? Пристать до анархістів і, взявши револьвер та динаміту, іти стріляти в губернаторів, в жандармів? Іти руйиовати!.. А користь з сього яка? Не переб'єш усього того кодла, з котрого набираються Петрови, Іванови!.. Уб'єш губернатора Сидорова — на місто його сто охочих Петрашів, Бодьків, Гопаненків... ні, з сього користі нема народові. Глибше, глибше лежить коріння, глибше треба копатися, треба заступа кращого, гострішого, ніж гайдамацькі ножі... Так говорив Горовенкові розум; а серце, нерви — знов бачили матір, знов вона благословляла на помсту кров'ю, огнем, мечем...
