Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу - Кониський Олександр
Різнею і кров'ю тхло від тих вечорів. На третій четвер Яблуновського не було дома; а жінку його розважав адміністратор і слухав все, що твориться за стіною у сусідній хаті у кватиранта... слухати і чути добре випало, бо двері в ту хату щільно не причинялись. Вернувшись додому, адміністратор застав у себе не підписану звістку, що в домі Яблуновського збирається українська комуна. Зараз послав він за жандармами, за поліцією і велів якомога хутко іти в дім Яблуновського, потрусити кватиранта і арештовати всіх, хто буде на тій кватирі.
Приїхали поліція з жандармами, але кватиранта вже і вода вмила і слід прохолов... Прийнялись шукати по лівобережжю... шукати вітра в полі. Але київська адміністрація завірилася очевидячки, що в Києві єсть українська "комуна", котра замишляє вирізати панів і що треба її стерегтися, виловити, видушити її. А до того на українофілів піддавали жару київські і московські публіцисти.
Пішла робота!., недільні школи зачинили; цензура стала заборонювати українські книжки; молодіж за необережне слово стали арештовувати, засилати на північ... А тим часом у Києві, серед міста, публічно на майдані польські паничі вчились їздить верхи, фехтовати; за містом вчились стріляти; в костелі співали: "Ъ ёутет рогагоу..." 52 Гульк! вибухло польське повстання! 531 в Петербурзі, і в Києві, і в Москві і публіцистам, і адміністраторам справді розкрилися очі, та соромно було признатися, в яке сільце вони піймалися, і вони перестали цьковати українофільство, тілько взяли вже на другий глас і вигадали, що українофільство — ніщо інше, як "польська інтрига"... Адміністрація хоч і менше.стала засилати українофілів, але з українського слова не зняли путів.
От в отсю-то пору Горовенко одержував освіту в університеті. Благоговійно, як в ту "святую святих" вступав він в авди-торію на першу лекцію. "Тут,— гадав він,— живий чоловік науки і мислі покаже той тихий "невечірній" світ, котрого не вичитаєш ні з якої книжки". Ввійшов професор: сів і почав лекцію. Горовенко аж дух притаїв, слухаючи і ловлячи всяке слово, боячись не пропустити ні одного слова, ні одної мислі. Професор говорив гарно, красиво, доволі приводив фактів. Скінчилась лекція. Горовенко сидів якийсь замислений, наче ще чогось ждав; наче не все те взяв, чого сподівався.
Минув рік. Бурливе життя того року, побит українофілів, політичні обставини, життя в товаристві — не могли не зачепити і Горовенка, не могли не впливати і на нього. Вони розвивали, ширили, гартовали його політичні і соціальні погляди. Ходячи на громадські сходки, проводячи інколи цілі ночі за гарячими спірками, працюючи в недільних школах, Юрко хоч і не забував, що першою його задачею стоїть своя власна освіта, але на читання книжок у його мало було часу, бо ще, крім всього, мусив він вільний час обертати і на приватні свої уроки, без котрих нічим було жити. Разом з тим як пішла урядова реакція, падала і наука в університеті: лекції професорів становились більш і більш сухими, в'ялими, поки зовсім не змарніли...
— Не сього я ждав, не сього сподівався,— говорив Горовенко і пильно прийнявся читати і доганяти те, що втікало з лекцій... В кінці четвертого року, виходячи раз з авдиторії після лекції професора руської історії, Горовенко промовив до товаришів:
— Як правду сказати, так кожен з нас, хто має в кишені три карбованці, може і не ходити на лекції.
— А як же?
— Можна такого професора, якого ми чуємо, держати у себе дома у шафі. Купи книжку, постав у шафу, а що треба — прочитай... Все одно — мертве слово і в книжці, і в устах професора.
— Чиста, настоя ща наука і не може бути другою,— заговорив збоку його студент Пухно,— ви б бажали живої?
Горовенко обернувся, двигнув плечима і спитав:
— А чи вже б ви не бажали живої науки?
— Кажу вам, що живої науки нема; "жива" наука історії буде — сучасна політика... Професору — яке діло до політики?.. А коли він чіпляє її, так з його лекції вийде не наука, а пропаганда...
Горовенко скоса глянув на Пухна і, нічого не промовивши, пішов швидше.
VI
Прийшов цвітень... наступили екзамени. Стояв чудовий час! Сонце дивилось з синьої гори на зелені київські сади і гори і наче любовалось, як на золотих банях і хрестах київських церков вилискується його проміння, як нерухомо стоїть синьою скляною дорогою старий Дніпро... Тихо, сонячно, не душно...
Ближилось к півдню. З університетського рундука не ішов, а біг Горовенко... він вийшов з університета востаннє... він вийшов кандидатом 54. В голові його росли, стояли гадки про свою будущину, про стару матір. Він підвів очі вгору і здалось йому, що перед ним стелиться шлях в Глупів... ось і Глупів... ось і школа його матері... ось і сама вона, стара, худа, бліда...
"Ой, так утомився ж я,— подумав він,— треба спочинуть".
Він завернув в ботанічний сад і сів на лавці під бузком против університетської церкви. Пахощі бузку, свіжість зелені стояли в саду... за спиною десь у куті тьохкав і переливався соловей... А у Горовенка не ішла з голови мати: дорожчій усього для його в світі стояв перед ним образ її, ясний, чистий, люблячий! "До неї! швидко до неї!" — думав Юрко. Чотири роки не бачився він з нею, бо щороку їздив на канікули, куди-будь на вроки "набиратися" сили, яіг говорив він, і грошей на новий рік. Тепер треба додому: побачитись з ненею, заспокоїти її, порадовати її і погадати, що час ослобонити її від праці, час спочити їй. Листовався з матір'ю Горовенко часто: не жалилась вона на своє життя, ні разу не писала, як іде її школа; одначе від людей він прочував, що мати кріпко постаріла, бідує і школа її падає, бо дітей щороку віддають менше, через те що в місті сама громада завела свою дівочу прогімназію 55. Того ж дня ввечері Горовенко попрощався з Києвом і їхав в Глупів.
— Боже мій! чи се ти, Юрю! — скрикнула Горовенчиха, побачивши сина.— Як же ти перемінився — і постарів, і похудів! — говорила вона, обнімаючи сина.
— Матусю... і ви змінились... та які ви бліді... чи дужі ви?..
— Дужа, синочку... тілько постаріла... пора... літа мої... Не сподівався Горовенко знайти таку велику переміну
з матір'ю і з обставинами її; їй ішов тілько сорок перший рік, а волосся вже наче гречка цвіте; стройна огрядна постать стала ще тоншою, але зігнулась; високі плечі — стали суто-ловатими... убрання занадто ветхе, убоге... кватира не та вже... гірша. Радість" і горе разом обгорнули його.
— Матусю!., чого ж ви плачете? — спитав він, побачивши, як мати втирала на зморщених щоках блискучі сльози.
— Так, сину, так!., я зараз, годі!..— І перед Юрком стояла знов та ж сама весела, ніжна, добра мати, з тими ж теплими чувствами. Тілько вид її не той був, що чотири роки назад. ^
— Тепер, матусю, не розлучимось, житимемо.
— Дай боже, дай боже... Як же ти, синочку, жив?
— Здається, краще, ніж ви,— всміхнувся Юрко.— Я добре жив.
— Добре! — переговорила мати, хитаючи головою,— видно по тобі...
— Справді, добре. Що ж мені? Жив я з людьми, з товаришами, були і приятелі... Учився, працював... але не завсігди працював задля насущного... от і вивчився... здоровий тепер, веселий...— Горовенко силовався видати себе перед матір'ю спокійним і веселим, а в душі його не було спокою... він мучився в душі бажанням — швидше, швидше запомогти матері! Його окульбачила думка: що робить, з чого почать, щоб швидше добути місто вчителя? Щоб вивести з отсих трухлих стін неню, щоб визволити її від праці, щоб жити умісті... З сею думкою він ліг спати, але вона не дала йому заснути. Вранці він встав, ке показуючи матері й виду — як пройшла перша ніч під одним дахом з матір'ю... Одначе він чув потребу вийти, піти кудись одному, на самоті подихати свіжим повітрям. Він пішов ходити по Глупову.
Після Києва — Глупів здавався Горовенкові пустинею. Ходив він з улиці в другу — скрізь те саме: тихо як в могилі, спокійно як в усі, "Чи се город чи гробовище? — подумав Юрко.— Чи тут люде поснули, чи вимерли? Вікна повідчиню-вані, а людей ні в домах, ні на улицях не видно... де ж вони? Куди сховалося саме життя? Округ така гарна природа: зелені скілько!.. Але і природа мовчить, навіть і вітрець не повіє... могила... пустиня... і в сій пустині моя бідна мати провела своє життя... Отсій пустині вона віддала молодість, працю, життя, а за що? За те, щоб не вмерти з голоду..." — Юрко йшов далій: картина не перемінялась: онде під тином в калюжі зарились свині; там у холодку під ворітьми простяг-лась собака, висолопивши язик; жарко їй, душно... Біля жидівської призьби стоїть худа коза; на смітнику — гребеться квочка з курченятами, а біля неї обома ногами працює півень, шукаючи червяка... От і гребля: старі верби стоять похнюпившись; невеличкий ставок затягло зеленою ряскою, між котрою з великою працею пробиваються качки. А де ж люде? Не видно їх. От і головна глупівська улиця. Десь у дворі скиглить підсвинок, мабуть, кінчаючи життя під ножем куховарки. На базарі бігають жиденята, замурзані, брудні, трохи не голі...
— Па-а-ди!!!
Крикнуло зразу. Юрко здригнув і подався набік. Повз його пробігла четвернею коляска — він глянув: там сиділа пані, красива, весела, здоров'я тхло від неї. Коляска побігла далій, лишивши за собою хмару куряви. Горовенко повернув додому. Простір і тиша ще більше втомили його. Мати ждала його з обідом.
— Може, ще й рано,— сказала вона,— може, в Києві не привик так рано обідати.
— Байдуже, мамо! їсти хочеться, значить, і пора...
— Так і гаразд... їж на здоров'я...
Минув тиждень, другий. Горовенко починав чути, що як він глибоко не любить матір, але одна ся любов не вдовольняє його, що єсть ще потреба чогось іншого. "Пустиня" нагадувала йому про потребу людей: часами стало підкрадуватись до його скучання. Він силковався не показати і виду, що йому скучно; але від досвідчених очей матері і чулого серця трудно було йому сховатися і обманити їх. Мати стала підходити здалека, стала радити зазнайомитись з глупівською громадою.
— Нащо, мамо, знайомитись? Ви і я добре знаємо, що нам тут недовго бути, що ми виберемось відсіль... Знов же тепер літо, з Глупова більша частина освічених людей роз'їхалась, хто тут тепер? Жидова, товстопузі крамарі та судовики... Бог з ними. От ще тиждень — другий, та поїду у Харків, у Київ шукати міста.
— А як же, сину, дворище наше буде? Може б, ми продали його...
— Коли ви вже вміли вдержати його, мамо, за собою досі, так тепер і гріх і сором би був збувати його...
