Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу - Кониський Олександр
на сковородах піджарювали, на кострах смалили, поки приготовили до смаку...
Вмішувався Пучка і тихо, спокійно, фактами доводив, як ретрогради-нани і бюрократія, мов гади, шипіли і ремствовали на реформи нового царя.
— Ось побачите, панове, як воно буде, — пророкував Пучка,— тепер навіть і губернатор і жандарм лібералами стали; на недільні школи гроші дають, вихваляють українські книжки і разом з тим, на зорі визволення людей з кріпацтва, посилають солдатів сікти кріпаків, щоб слухали панів... Чи давно сей самий губернатор покрив багатиря Озерського, що на смерть засік свого куховара? Багато ще будемо бачити і переживати тяжких годин, поки і в наше віконце засвітить насто-яще сонце.
— А що ж, по-вашому, теперішня свобода — нічого не варта?
— Се не свобода, а тілько передишка.
— Так значить — зложить руки і чекати біля моря години? — допитувався з. іронією Хоменко.
— Ні... по-моєму, навпаки! Іменно тепер і час працювати, поки не насунули нові хмари... Треба користуватись чим можна і де можна...
— Та годі про се, от лучче порадьмось, як би завести ще одну школу недільну.
Не менш жваво ішла рада про нову школу, і дивись: тижнів через два відчинялась школа на краю міста.
Навесні Горовенко подався в Київ держати екзамен в університеті.
Про той класицизм, яким тепер муштрують в російських гімназіях, в той час нікому і на думку не впадало. Київською округою керував тоді Пирогов 44, і, здавалося, починало займатися на день свободної науки, замісто казенної, одміряної такими носителями темноти, якими були Бібіков45 і Юзефович.
Невеликої праці стояло Горовенкові вступити в університет. Зате вельми трудно прийшлося йому, поки він в незнайомому місті роздобув приватні уроки, котрими і мусив перебиватися.
В самому Києві, особливо поміж університетської молодіжі, більш ніж де інде очевидна була переміна. До 1859 р. на головних місцевих улицях, в неофіціальних салонах, в коридорах судів і університету пановала польська мова. Тепер де-не-де прокидувалось українське слово, а в недільних школах воно пановало вже; українського руху не мож було не замітити; на улицях, в садах, в кофейнях, в театрі показувалась молодіж в національному убранні. Залолоівся кружок українофілів: до його приставала не тілько молодіж лівобережна, що приїздила до Києва, але деякі і ті молоді парубки з правоберелсжя, котрі родились і хрестились в католичестві, зросли серед польської мови і вважали себе за поляків, але тепер, зрісши і освітившись знаннями минувшого життя Правобережної України і сучасних народних нужд, зрозуміли, що вони — ніщо інше, як діти українських перевертнів, і тепер розум і совість вимагають од їх принести перед рідною землею і народом каяття за гріхи предків, випокутувати ті гріхи, вернувшись до лона рідної нені — України. Поляки зрозуміли, що український дух — се така жива сила, котра міцній сили Бібікова і всіх адміністративних мір; що се та могуча сила, котра, одержавши розвій і не будучи зупинена другою силою в своєму рості, швидко розростеться в того народного велетня, котрий без огня і меча роздавить навіки всяку польщизну на Україні. Треба було супротив нової сили випустити якогось борця... Поляки-хлопомани гадали і радили, щоб таким борцем явились послуги самих поляків на освіту і добро українського народу, але партія хлопоманів, чи народників, була дуже невеличка і голосу її не хотіла слухати більш численна партія польсько-шляхоцька. Отся-то партія і повела війну супротив українофілів. Війну вели хитро, мудро, а головна річ — не своїми руками. Після першого руху на улицях Варшави недобрим вітром повіяло і в Києві: з Варшави віяло повстанням, з Москви — реакцією, арештами і засланнями. Полякам у Києві треба було чимсь заслонити свої заміри, показати київській і столичній адміністрації, що поляки на Вкраїні сидять тихо, смирно, покірно, що урядові треба берегтись тої "грізної хмари", котра
нависає в образі українофільства. Як самі поляки, так і їх підкуплені агенти і органи не скупилися розпускати байки і нісенітниці про українофілів... З Одеси першим гукнув про "грозу українофільства" жидівський "Сіон" ... Подільські маршал-ки, арештовані за написану до царя просьбу, щоб Поділля і всю Правобережну Україну прилучити до Царства Польського 47, на слідстві виправдовували себе, клевещучи на українофільство.
"Українська партія,— говорив маршалок Радзієвський,— спершу бунтовала против панів — хлопство, а далій в "Основі" докоряє їх, що вони зреклись своєї національності, стали перевертнями".
"Сього мало ще,— додав Осип Липковський,— в Києві по-читателі Шевченка завели громаду з комуністичними задачами. Адміністрація гладить по голові хлопоманів, а на поляків нічим не повинних дивиться осоружно".
"Та ще і те,— промовив маршалок Собанський,— добра наші небезпечні від крестян, а ми повинні мовчати; нас, за-всігди вірних слуг царя, вважають за революціонерів, а настоящих революціонерів наче не бачать".
"Може, і справді так,— гадала київська адміністрація.— Та чом же ви не вкажете нам фактів?" — говорила вона полякам.
"Се не наше діло,— відповідали польські пани.— Поляк ні вовік не піде на донос — дивіться самі, у вас є поліція, жандармерія, їх діло вислідити".
Качалась облава на українофілів...
Поміж урядниками одного київського адміністратора був вихрест з жидів — колись Мусій Апфельзон, а тепер Миколай Яблуновський, чоловік незамітний, але з добрим розумом і з великою жадобою грошей і наживи. До красивої, огрядної жінки Яблуновського, родом польки, залицявся адміністратор і за жінчину красу виводив по службі чоловіка і вмовляв його "своєю правою рукою". Раз Яблуновські сиділи під вечір удвох і бідкались, де б розжитись на гроші? Бог дав хлопця, треба позвати кумом адміністратора, свого патрона, треба було прийняти його, на славу справити хрестини, а тут грошей в обріз... Хтось постукав у двері. Яблуновський відчинив. Перед ним стояв багатий пан з Бердичівського повіту Вацлав Криш-цюльський-Кнот, давній приятель Яблуновського.
— Пане Миколо! — заговорив по-польськи Кнот.— Як ся маєш, як живеш?
— Ба, ба! пан Вацлав! скілько літ, скілько літ...— приятелі обнялись і поцілувались.
Після звичайної бесіди Кнот прийнявся славити Яблуновського, який-то він "толерантний" і освічений чоловік, який у його великий розум, як він зумів вийти в люде і т. д.
Кнот не жалів влесливих слів, а Яблуновський слухав, всміхався, радів і дякував бога і добрих людей.
— А хто були ті добрі люде? — питав Кнот.— Певно не москалі?
— А вже ж ніхто, як наші милостиві і вельможні пани поляки.
Кнот похвалив Яблуновського за те, що він, ставши "великою особою", не забув, хто його вивів на шлях.
— І поки жив, не забуду,— перебив його Яблуновський,— сплю і думаю — коли б мати божа помогла мені хоч чим-не-будь віддячитись, то буде щасливіша година мого життя; але чи прийде вона коли?..— він зітхнув.
— Вона вже прийшла,— відповів Кнот.
— Як то? — стрепенувся Яблуновський.
— Так... прийшов час, що пан може віддячити цілому краю, родині, Польщі... Певно не відмовиш?
— О боже мій! Обіруч, коли б тілько знав чим, де і як...
— Зараз скажу; за сим умисне мене і прислано...
— Від кого?
— Від Польщі, пане Миколо! Польща послала... Річ Посполита 48 вимагає твоєї послуги...
Яблуновський витягся вгору: цікавість світилась в його лиці і очах.
— Пан знає, що діється на Поділлі з маршалками? Яблуновський кивнув головою і зітхнув.
— Знає пан і те, що діється у Києві, що витворяють хлопо-мани — українофіли, шевченковці?.. Комуну завели... панів збираються вирізати. Замісто Шевченкового тіла закопали під Каневом зброю...49 швидко мусять роздавати її хлопам! Ох, ох, ох!.. Мати божа!..
— Дивний час, дивний,— промовив Яблуновський.
— Не що дивний, як страшний!.. Підніметься хлопство, піде гайдамаччина!.. Поллється шляхецька, благородна кров... страшно і нагадати... а ще страшній те, що київська адміністрація буцім нічого сього не знає — не відає і наче на руку отих комунарів — душить поляків; наводить на нас таке, що бридко і казати!..
Яблуновський мовчав і зітхав: його мудра голова зараз постигла, до чого Кнот веде свою річ.
— Так-от, пане Миколо! Тре^а, щоб хтось з людей вірних відкрив очі адміністрації, показав їй, де збирається вулканічна сила, котра може пожерти і поляків, і москалів, і саму адміністрацію. Ніхто тут у Києві не стоїть так близько біля адміністрації, як пан; і нікому вона так не вірить — як панові. Отут-то пан і може стати у великій пригоді всьому шляхотству...— скінчив Кнот, впившись поглядом в лице Яблуновського.
— Чим же тут я можу? — спитав Яблуновський, ніби не розуміючи.
— Одним своїм словом!.. Аби схотів пан розказати про заміри українофілів...
— Розказати не штука, але треба ж і доказати.
— Так хіба пан того не зуміє? Хіба пану на те треба розуму позичати?
— До розуму треба ще дечого... Доводів треба... реальних доводів.
— А ніби їх мало ще? Рильський, Стоянов, Бернардо-вич50... школи... речі на похоронах псевдо-Шевченка... ножі в могилі... Та що і казати... Пан і сам добре знає. Тілько, видима річ, що в такім разі треба все в свій час, в своєму місці і на се треба видатків!..
— То то і є...
— Се вже наше діло... Наше шляхетство на перший почин і помогло панові...— 3 сим словом Кнот дістав з-за пазухи і положив перед Яблуновським товстий пакет з грошима. Іскри замигтіли в очах Яблуновського* "Манну,— подумав він,— велику манну посилає мені Єгова 5І". Одначе він не доторкнувся до грошей і промовив:
— Не в одних грошах тут сила... і праця тут невелика, а треба вміючи... чи зумію?., що як ні?., а гроші видам.
"Ох брешеш ти, собако!" — подумав Кнот і відповів:
— Нехай тілько пан попробує, а там діло піде.
Через кілька хвилин Кнот прощався з Яблуновським.
— Ей! та що се: у пана кватира пустує? — спитав він, запримітивши на дверях табличку: "В найом".
— Пустує, мені на лихо...
— Завтра пришлю кватиранта, свого приятеля Задніпрянця... чоловіка вельми багатого... чудний трохи... в свитці ходить, але не ради хлопоманства.
Другого дня рвечері поселився кватирант у Яблуновського, а сей прийнявся служити рідному краю і розкривати очі адміністрації...
Щосуботи у нового кватиранта збирались "українці"; читали заказані Шевченкові стихи, співали українські пісні і вели гострі розмови про панів і москалів.
