Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу - Кониський Олександр
Чуєте?
— Чую...
За тиждень по випуску з корпусу випускні кадети, а з ними і Горовенко, справляли "прощання" і радились, куди хто поверне тепер?
— Я піду до академії,— говорив один,— доб'юсь високих чинів; тоді в мене буде широка нива, де орати і сіяти правду, волю й добро; а то так що! підеш в військо, трапиться війна, сам іди і людей веди на убій; убивай других — поки тебе не уб'ють... Без війни загрузнеш десь ротним або батальйонним... а вже щоб діждати, що тобі полк дадуть — на се треба великого талану... а коли і зроблять тебе полковим, так тоді, як вже зовсім підтопчешся, як вже кроме муштри та спочину після неї ніщо тобі і в голову не полізе.
— А я прямо в гусари,— говорив другий,— років зо три побасую, аби до ротмістра, а тоді — цур йому всьому; заберусь на село, заведу своє кубло та господарюватиму...
— Багато толку,— перебив третій,— я намітив собі інженерство, тепер на те іде, що будуватимуть залізниці, інженерів треба буде раз у раз... ну, а ти куди, Ганжа?
— Я? Мене на село тягне; та тілько, що я там робитиму?..
— Муштруватимеш парубків...
— А їстиму що?
— Що ж ось Горовенко! Ти мовчиш, нічого не кажеш про себе: куди ти?
— Я ще про се не думав.
— Тебе в гвардію виписують...
— Не піду... ні в яку військову службу не піду...
— Так нічого було і в кадети іти.
— Я не ішов, мене віддали дитиною, не питаючи, чи хочу, чи ні?
Товариші розійшлись спати; ліг і Горовенко, але не спалося йому: вперше перед ним стояла думка: куди тепер? "Де моя стежка? — думав він.— Чи вже мені йти тою стежкою, котру протоптала корпусна муштра? Ні, не піду... а куди ж? Час же і про матір погадати, час би заспокоїти її руки!.."
Другого дня директор зібрав випускних кадетів, сказав, хто з них випускається в піхоту, хто в кінницю, хто в гвардію, і спитав, хто в який полк бажає. Кадети вибирали полки, а Горовенко стояв мовчки біля вікна.
— А ви, Горовенко, в який полк? — спитали його.
— Ні в який... я пораджусь ще з матір'ю.
Але до матері було далеко. Горовенко пішов на пораду до Пучки.
— В університет тягне мене,— говорить він Пучці.— Як порадите?
— Обома руками благословляю,— відповів Пучка і, обнявши, поцілував Юрка.— Тільки знаєте, що з тим, що дав вам корпус, не можна в університет. Треба ще допильнувати, треба екзамен здавати.
— Се мені байдуже! Півроку, рік попрацюю над латинянами...
— Добре, добре робите, що не закопуєте своїх талантів,— говорив Пучка,— а там з університету широкий шлях! З вас професор буде добрий...
— Ні, про се я не гадаю, Дмитро Павлович!
— Чому? Самі посудіть, де ж і як краще, як не на катедрі, можна вливати живе слово в цілі верстви молодого покоління? Де ж чоловік з освітою, розумом може більше принести користі, як не на професорстві?..
— Та ж то воно так; добра річ переливати в молоді душі все те, що сам знаєш, що любиш, чому віриш... Творити живих і міцних ратаїв на ниві нового життя!.. А для самого то скіль-ко утіхи, скілько користі в університеті: книжки, архіви, товариства, можна за границю — в Гейдельберг, Камбрідж. Але се таке щастя, на яке я не сподівався... ні! я не ставлю своєю задачею професорство, я беру меншу ниву... беру цілину, от, приміром, таку цілину, яку ви орете, тілько не в корпусі, а в гімназії, де в невеличкому місті, як от: Ніжин, Катеринослав40... Вчительство, на мій погляд, важній професорства.— Пучка не перебивав і пильно слухав гарячу річ молодого парубка, як він викладував задачу вчителя, його працю, його вплив на нескалічену ще дітвору... Пучці здавалось, що Горовенковими устами говорить він сам; але він не хотів сказати сього і умисне став злегка суперечити Юркові.
— От, от,— говорив Юрко,— вийде визволення кріпаків; настане велика потреба на інтелігентних людей, на проводато-рів народних... кому ж, як не інтелігенції, вести свій народ на путі освіти і піднесення його добробиту, підняття цілого краю? Отже нігде в світі між народом і інтелігенцією не лежить така безодня, як у нас на Україні; нігде в світі нема такого без-помощного народу, як у нас... а через що? Через те, що у нас на Україні зовсім нема національної інтелігенції... треба її сотворити... треба перекинути через оту безодню міст і по селу звести панів з людьми... людей з панами. Треба, щоб у нас були такі освічені люде, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею... Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти усім буде жити погано, поки народу не стане жити краще...
— Так, так,— промовив Пучка, і все лице його сіяло... так сіяє лице батька, котрий слухає розумну пораду свого сина...
— Де твориться інтелігенція? Де треба класти підвалини такої просвіти? Певно, що не в університеті! В університеті тілько мусить гартуватись те, що викувала гімназія. В гімназії треба сіяти перші зерна. .
— В сімї, починаючи з колиски,— перебив Пучка.
— Запевно, що так; але ж в наш час навряд чи є ще такі сімї. Навряд, чи є ще колиски, над котрими "просвіщена" мати приспівувала б українській дитині українську пісню. От тут і виходить велика задача гімназії: гімназія повинна стати такою колискою...
— Коли ж в гімназію не пустять нашої мови.
— Сьогодні не пускають, а завтра, може, і пустять. Тепер не к ночі іде, а на день повернуло... Та й те сказати: хіба з великоруською мовою не можна виховати українцем українську дитину? Сила не в одній тілько мові... аби охота була в учителів... Весілля знайде сорочку... от тим-то я і ставлю собі метою вчительство в гімназії.
— Боже вам поможи! — промовив Пучка: голос його дрожав; сльози радості душили його. Він кріпко обняв Юрка і додав: — Те, що ви г оворили, свята правда... поможи вам, боже! Та пом'ятайте, що се шлях трудний і тернистий.
Ціле літо Горовенко прожив у матері: тут він спочивав, "видихаючи, як сам говорив, корпусний барабан". Мати спершу засмутилась, почувши від сина, що він не хотів "стати на свої ноги" і з офіцера іде в студенти, а далій згодилась. "Вже коли ти схотів, коли вже розумні люде так радять, значить, так воно богу завгодно, нехай воно так і буде",— подумала Горовенчиха і заспокоїлась.
— Що, Юрасю! скучно тобі у Глупові? — питала мати.
— Чого, мамо, скучно, ні.
І справді, він не скучав; роздобув у когось рушницю, хорта, ходив на качок... Находившись, завертав в батьківське дворище; тут посумує на могилі; полюбується садком; вилелшться на траві і додому. А дома — для його материна ласка, материне приголублювання; глубока, безконечна любов. А ввечері Юрко веде з ненею розмову про свою будущину.
— От, мамусю! як візьму я місто вчителя, тоді ви свою школу побоку та до мене. Я вранці в класі, а ви порядкуєте дома в господі; а ввечері — от як і тепер, посидимо, порозмовляємо... потім ви до ліжка на спочин, я до столу, за роботу. Славно буде...
— Дай боже! дай более! та коли то воно буде! Надопекло вже і мені нарізне жити. От за ЯКЙЙ-ТО час привів господь докупи... та чи надовго ж? 1 не вспієш озирнутись, як мине літо, знов поїдеш...
І літо швидко минуло. Перед першою Пречистою стара Горовенчиха знов піклувалася коло своєї школи, а Юрко знов вертався в Отаву41.., Два місяці перебивався він в великій нужді, в маленькій хатинці в кінці міста, поки Пучка поміг йому добути уроків.
Наступила зима. В історії громадського розвою і народної освіти не було в Основі, та чи і буде швидко, другої такої дорогої зими. Після довгого сну громадська думка, випутавшись з кайданів, вийшла на роботу: громадське життя кипіло. Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Та й було ж про що мислити і спорити, було що робити, над чим працювати! Зо дня на день бажане і сподіване визволення кріпаків близилось стати реальним фактом. Потреба народної освіти, шкіл, жіноцьке питаннє, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових судів і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного і економічного розвою... Все те було на коші, все мололось. Вихід Куліше-вої "Хати" 42, Шевченкового "Кобзаря", сподівання "Основи"... От з-під сього то каменя і сипалося таке мливо, як недільні школи з українською мовою; дівоча гімназія в Основі; літературні вечори з панованням на них українського слова; народні лекції, народна безплатна читальня! Завелись кружки. Біля Пучки, як пчоли біля матки, вилася та молоділе, котра покутним каменем громадського добра ставила національний розвій. В Пуччиній хаті щосуботи збиралася така молодіж, і тут-то ішла робота мислі і слова, і відсіль вже виходило слово з своїми робітниками на безкорисну громадську працю. Тут сходилися і судовики, і вчителі, і письменники, і гімназисти, і кадети, котрі були вже на зрості. Тут підтоптаний вже Пучка розкривав панораму вонючих громадських ран недавньої минувшини, а молодіж гарячими серцями і молодими головами придумувала, чим гоїти ті рани і мріла великими і недалекими надіями.
— От-от не за горами, панове, політична свобода і автономія України... п'ять — шість літ — не більш! — клекотав молодий вчитель гімназії Хоменко.
— Ой як ви бистро ідете! Глядіть, щоб не пристали,— відповів Пучка.
— Ні, ні! не на те воно йде, щоб приставати. От тілько кріпацтво впаде нехай; за ним виступить політична свобода,— стояв на своєму Хоменко.
— А по-моєму — коли б її хоч діти наші діждали.
— Гай, гай! як ви далеко берете Дмитро Павлович!
І пішла гаряча, жвава спірка поміж двох учителів. Пучка, яко чоловік з більшим досвідом, стоячи на підвалинах історії
Росії, доводив, що не слід покладати великих надій на російський прогрес, що се тілько полум'ям вдарило зверху; полум'я швидко скриеться, а великі очерети гнилої соломи довго ще тлітимуть і чадітимуть, застилаючи димом світ.
— Молодий цар втомиться, борючись з ретроградами і бюрократами; треба довгого життя і великої сили — волі, щоб побороти отого велетня неволі і рабства, котрого вигодувала московська бюрократія...— доводить Пучка.
— А сам народ!., народ, молода інтелігенція силою візьме політичну волю... як було в Європі!..— гомонів Хоменко.
— То, добродію, в Європі, а чи належить Москва до Європи? — перебив Горовенко.
— Е! се ви по Духинському43 ? — обертався до його Хоменко.
— Не по Духинському, а по традиціям московського государства; по історичному життю великоруського народу...
— Народ — усюди народ...
— Тілько не всюди так його прикріпляли до деспотизму — як в Росії...
