Тарасик - Хоткевич Гнат

Особливо любив читати Четьї-Мінеї. Причім завжди пояснював:

— Це написав св. Дмитро Ростовський, наш чоловік, син київського сотника Сави Туптали.

Люди позасідають на лавах, дітвора на соломі серед хати, а батько, далеко одставивши книгу та тримаючи в лівій руці воскову кожне свічку, голосно читає, виразно вимовляючи кожне слово.

Коли йде спокійний опис — і голос у батька спокійний, інтонації розмірені. Міняється настрій у книзі — міняється й батьків голос: стає то грізним, то насмішкуватим, то тремтить від внутрішніх сліз, то набирається сили й завзяття.

І лице батька міняється разом із голосом. От воно скорбне, на вус скочується і застигає сльоза — це читаються муки святих людей. А от лице стає гнівним, очі мечуть іскри — це в книзі йде річ про великих гонителів нових ідей, про люті муки.

Дядьки позастигали в своїх мальовничих позах, пообпиравшися на дубці. Увага матері двоїться: там треба соломи підкладати й дивитися, щоб куліш не збіг, а тут не хочеться пропустити ні одного слова. Тарас сидить на соломі серед хати з широко розкритими очима. Він весь увага й тріпот. Він бачить того святого, чує його сміливу річ, переживає разом із ним його муки, радіє при проявленні чудес і посрамлєнії мучителя і завмирає серцем, коли, не дивлячись на проявлені чудеса, святого все ж тягнуть до звірів.

— Але ж бо звірі не з’їдять святого? — серед тиші питає Тарас. Йому так хочеться, щоби звірі покірно лягли коло ніг святого, а поганий Діоклетіян щоб скрипів із злості зубами, що нічого не може вдіяти.

Батько не відповідає сам, за нього говорить святий. Слова його такі: "Пшениця єсмь-божія, і мають мене перемолоти зуби звірів на муку, аби став я чистим хлібом для Бога"...

— "І вибігли звірі", — читає батько. Тарас тремтить на соломі. Йому чується за дверима рикання Львів...,от-от вони одкриють двері і вірвуться сюди!..

Хрустять кості святих на зубах роз’ярених звірюк... У Тараса завмерло серце... великий клубок підкотився під горло. Тарад плаче, уткнувши голову в солому.

Та хіба він один? Плаче Катря, сидячи на полу, мати втирають сльози рукавом; гості поопускали сиві голови униз, а сльози капають з довгих вусів... Батько дивиться уверх кудись далеко-далеко, і лице його таке натхненне, таке красиве...

Уже скінчилося читання, уже пішли гості, уже й вечеря відбулася, діти всі лежать на соломі й сплять, а Тарасик не спить. Він знову переживає прочитане, але це вже його самого ведуть до звірів, це вже до нього підкрадається лев, якого хлопець собі рисує бугаєм із здоровеними рогами та кігтями замість копит. Страшна звірюка кидається на Тараса, рве груди... усе тіло. Тарас скрикує — і прокидається.

Мати коло нього й христить, шепочучи:

— Во ім’я отця й сина й святого духа... Бог з тобою, Тарасику!.. Що це тобі снилося таке страшне, що ти так кричав? Ото ти завжди так (це вже до батька): начитаєш-начитаєш отих житій, а бідна дитина жахається у сні.

Батько нічого не відповідає. З одного боку йому ясно, що він таки дав занадто велике нервове навантаження на малу дитину, а з другого — гірке кріпацьке життя, повне неправди, болю й сліз, повне грубого насильства — яким би нестерпним воно було, коли б не скрашували його оці книги про людей великої жертви, про тих, що кидали багатство, вигідне життя і йшли за покликом своєї ідеї. А іменно такими бачив Грицько героїв Четьїх-Міней. Він щиро сприймав і буквально толкував всі оті слова, де благословлялися "нищиї духом" і обіцялося їм царство небесне, плачущим обіцялося утішення, алчущим і жаждущим правди — мзда многа на небесах.

І при наявності тих чарівних слів важкий труд починав здаватися тимчасовим подвигом, за яким доконче прийде велика прекрасна нагорода там, на небеси.

Дядько Григорій у тому не сумнівається, хоча не всі серед його оточення держаться тої ж думки. І перший, як це не дивно, рідний батько — дід Іван. Він говорить в таких випадках ядовито прищуливши очі.

— Це гарна штука, слова нема — отой рай. Дуже гарна штука — для панів та попів. "Ти на нас, голубчику, роби цілий вік, щоб нам тут був рай, на землі. А собі за те сподівайся раю небесного. Ми люди добрі. Ось дивись: за тутешній короткий земний рай ми даємо тобі вічний небесний!.."

Дядько Григорій поважає батька, дуже поважає, до суперечки з ним братися не хоче і змовкає, але йому гірко таке чути від рідного тата. "Мої діти, казав він собі, від мене такого не по чують", і відповідно до того подавав дітям науку перших правил моралі й суспільного життя.

XII

Мати пішли у Моринці до свого тата й Орину взяли з собою, Катря пішла до подруги; Микита, як водиться, десь гасав, отже коли батько увійшли до хати — Тарасик був сам. Нудився страшенно й дуже зрадів батькові.

Григорій був трохи "під напитком" і одразу розчулився.

— Ох, ти мій сину! Так оце ти сам? А де ж цаші хазяйки? А де ж наше посімейство? Нема нікого. Самі, брат, ми з тобою зосталися. Бурлаки!

Та немає в світі гірш нікому,

Як бурлаці молодому!

-1 брехня. Хоч і пісня, а брехня. Бо старому бурлаці іще гірше, ніж молодому Іди до мене, Тарасе... Іди посідаємо.

Сіли рядком, батько гладив шаршавою рукою малого по голівці, а Тарасик боявся й голову повернути, щоб не впала мимо батькова рука й не позбавила одробини ласки.

Дядько Григорій роздумував уголос.

— От як би знати, яка тобі доля випаде. Чи така, як і мені, чи може краща? Воно якби не кріпацтво, то й мені було б нічого. І мені нічого та й усім людям нічого. Ех, Тарасику!.. І що воно означає? Що й небо над нами, дивись, яке гарне, і поля кругом прекрасні, як глянеш — дух радіє. Гаї, річки тихі, стави... Тільки жити б та Бога хвалити — а от... Нема злагоди між людьми, нема братерства. А чому? Бо нема свободи людям. Пани нас обсіли. Ох, пан-и!.. Ох, пани-и!..

І дядько Григорій крутив головою. Він щиро вірив, що все зло на світі від панів, і що не будь їх — на землі утворився б рай.

— Запалили пани наш рай. У нас тут, по нашій околиці, ліси які були, садки. Ох і садки ж, були, Тарасе!.. Бджіл скільки було! І диких і свійських. Сот по дві, по три колодок у одного дядька бувало. А тепер — ні лісів, ні садів, ні бджіл... Все пани пожерли.

Тарас хоче собі уявити, як пани жеруть садок. Чи пан дерево ціляком ковтає, чи по шматочку їсть?

— Тату... А ви бачили, як пани садок їдять?

— Дурний ти... Чумакували наші люди й добре на тім заробляли. Тепер і того мало. Єсть — ну мало. Старі чумаки гроші ківшиками міряли. Он у нас був дід Сягайло. Сорок віз чумака пускав. Стоїть у нього дві діжечки у коморі, одна меньшенька із сріблом, а друга більшенька з міддю. Приходить сусіда позичати.

— А тобі скільки треба?

— Та ківшиків зо два позичте....

— Ну , добре. Та гляди ж — як з верхом позичаю, так щоб із верхом і "ддав.

— Бач як старі люди міряли? А тепер того нема. Перевелись чумаки. Он і я чумак називаюся — а який з мене чумак, коли в мене й припасу чумацького нема? А й то я щитаю, що я й світа бачив і з людьми бував. Ти не дивись на мене, що я такий мугиряка. А я, брат — ого!..

Дядько Григорій гордо киває головою й оповідає синові, де бував, що бачив.

— Адес, сказать. Ух і місто ж ловке, брат ти мой!.. Вулиці рівні, деревами пообсаджувані. Будинки височенні. Наших хат, може, треба штук п’ять на одну поставити.

Тарас міряє очима свою хату. Вона йому взагалі здавалася дуже високою. Тому навіть закрався десь у душу сумнів — а татко чи не дурять мене часом?.. Але згадав церкву. Вона ж таки вища хати. Заспокоївся.

Батько захопився.

— Гарно в чужих краях, слова нема, але у нас краще. Степ цілинний, сказать...

Красота, слова нема — ну, у нас лучне. Річки наші невеликі, а які ж гарні! Ліси я ще зазнав. Ліси ж були —м-м-м!.. Все пани повирубували, ніяк пельки не напхають. Ну, зрубай скільки там тобі треба, на хазяйство, а то ж... під гребло, ущерть! Тепер і у нас вроді, як степ. Воно й у степу гарно, нема слова. Як глянеш кругом — рівнота-а!.. Трави, квітки!.. А пахощі, толоки зеленіють, жита наливаються, де-не-де й лісок іще голубіє. А в нас ще ж я зазнав великі ліси. Як загуде, було, вітер у лісі: у-у-у.

І батько завив страшним голосом. Тарасик аж кинувся. Батько засміявся.

— Чого ти злякався? Ще й не бачив справжньої бурі, а злякався. А якби побачив? На морі якби! Ух!.. Я на морі не бував у бурю, брехать не буду, а на Дніпрі бував. Ото, брат, страхота!.. Як ми з дядьком з одним до Черкас їхали та й припізнилися. А воно як зірветься буря! Та зразу, брат ти мой!.. Та як похилить дерево, так аж удвоє згинає! А на Дніпрі так уже прямо хто й зна що робиться. Човник наш заливає — от-от перекинемося! Вийшли ми на берег із товаришем, а воно й на березі не краще. Гайок маленький на березі, дерев мало, сховатися ніде. Стали ми під ясенком... вітер свистить... та сумно так.

-1 от скажи ж ти на милість божу — яке буває! Стоїмо ми під тим ясенем, а він: скрип... скрип від вітру... Що вітер хитне, а він скрип... скрип... Слухаю я, а мене наче терпугом по зубах пиляє... Напало на мене щось таке — ну, не можу я того слухати! Ходім, кажу товаришеві, вп’ять до човна — здається втихає. А де там воно втихає!.. Та й не дивлюся, чи йде за мною товариш чи ні — біжу. А проклятий ясенок і навздогін мені: скрип... скрип... Так аж досі я його пам’ятаю. Що, здається — ну що тут такого? Старе дерево, то й скрипить. А от піди ж ти!..

Тарасик затих на колінах у батька. Нічого подібного досі не чув. Батько оповідав картинно, умів підкреслити рухом, інтонаціями — і Тарасик мов сам пережив бурю на невідомому Дніпрі.

А батько розговорився. Степи... Мабуть, розумів, що вітерець тихесенько шепоче травам, розумів поезію сумної самітньої могили степової й співав:

Ой у полі могила З вітром говорила:

— Не вій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла.

Співає батько — і плаче. А від тих сліз і суму могили польової щемить серце малої мужицької дитини.

XIII

Погано дітям зимою взагалі, а під Різдво то найгірше.

В хаті прибирання. Мати й Катря з ніг збиваються. Вже винесли верстать, повиносили не то що там гребінь, днище, а навіть веретена, мички й починки!

— Ба як черінь вибився! Треба набити, — кажуть мати, і вже наноситься глина, розмішується, по хаті йде задуха від вогкості — то набивається черінь.

А взявшися за черінь, мати бачить, що й загалом уся піч не в порядку —треба валькувати.