Тарасик - Хоткевич Гнат

Це вже робота немала.

Далі починається біління стін, печі, підпіччя. Катря давно вже наготувала жовтої й червоної глини, роздобула синьки — і виводить тепер узори і коло вікон, і коло дверей, і коло образів, і над лавами, й під полицями.

Тарас не може налюбуватися — такі ж то гарні квітки малює Катря. Хочеться йому й самому намалювати хоч одну квітку, але боїться зіпсувати. Та охота бере верх — і Тарас несміливо просить.

— Ка!.. Дай і мені помазочок.

-1 тобі? Ох ти ж лихо!.. І воно!.. Ну, на вже, на й тобі.

Скрутила йому малий віхтик, і Тарасик скорчивши серйозну пичку, почав малювати. Сопів, мусолив і вивів таку квітку, що Катря аж руками сплеснула.

— Оце ти намалював?.. Господи!.. Мамо!.. Мамусю!!. А йдіть сюди! А подивіться, яку квітку Тарас намалював!

Мати саме влізла у піч, так що тільки ноги стирчали. Вона навіть і не чує, що там Катря гомонить.

Коли згодом показується на світ Божий, то ще довший час не може прийти до себе й розглядається, мов у чужому лісі. А Катря смикає за спідницю, щоб ішла якісь там квіти дивитися.

— Та чого ти мене смикаєш? Одчепись.

— Та ви тільки гляньте!.. Та не сюди!.. Оце-о... То Тарас!

— Що Тарас? Знов що-небудь напрокудив?

— Та ні! Квітку намалював!

— Яку квітку?

— Та ось оцю ж!

-Хто?

— Та Тарас же!

Мати, зрозумівши, нарешті, чого від неї хотять, ішла, дивилася, гладила тилом руки хлопця по голівці, але то більше так, із материнського обов’язку.

Катря кидалася цілувати братіка, тормошила його, а воно, само захоплене першим артистичним успіхом, розчервонілося, очиці горять, пальчиками нервово перебирає:

Тепер Катря зробила Тарасові вже кращий віхтик, і воно з повною свідомістю важності свого обов’язку, взялося за малювання.

І кожна слідуюча квітка була кращою від попередніх і зовсім на них не схожою. З якихось невідомих глибин таємних видобувалися ті форми й лінії, а дитяча рука, повинуючися тим велінням, твердо виводила фігуру квітки, якої не бачило не тільки дитяче, а й взагалі людське око.

Надійшов батько. Катря, перебиваючи сама себе, захоплюючися, оповідала, показувала. Батько подивився, але нічого не сказав. Зрештою й говорити було ніколи, бо мати зразу ж напалася.

— Ти, старий, краще б ішов з хати, бо долівку треба вистругати.

Селяни кажуть "вистругати", хоч долівка й земляна. Це означає вирівняти

заступом.

— Тут не тільки вистругати, а й накладати треба! — вставляє в своїх п’ять Катря. — Ба, які ями повибивалися.

— О! Починається вже чепуріння! — бурчить батько. — Пробі з хати. Не могли підождати до Великодня. А то й тиняйся на холоді та на лихій годині.

— Іди-йди, не огинайсь. А то бач — кочерга стоїть?

— Та в кочерги два кінця.

Але то все тільки так говориться. Батькові й самому приємно, що в хаті буде гарно.

Вийшов надвір. Постояв трохи за воротами. Потім пройшов далі. Сусіда

Семен теж тиняється. І його вигнато з хати.

— Здоров, Семене!

— Здоров, Грицю.

— Оце прямо хоч з двору тікай. Мої завели таке мазання, що й вікон не видно.

— Та й моя невістка теж: і шапки покласти ніде.

Це теж тільки так говориться. А розуміти треба так. Один каже: "От які в мене жінка та дочка! Дарма, що одна слабосила, а друга малолітня". — А другий каже: "Та і в мене невістку гудити нічого — гарного роду дитина"...

Батько хоче використати цей час і йде до Демида — чуба трохи підстригти та бороду підголити. У Демида повно. До нього треба приходити із своїм запасом: хто мильця приніс шматочок, як горіх завбільшки, хто коси уламок, заправлений в дерев’яну ручку. Ті, що поголилися, сидять доокола, пообліплювані шматочками паперу. Смішно виглядають ці вусаті обличчя в паперових прикрасах.

— Та й покраяв ти нас сьогодні, Демиде! Чи ти п’яний був учора, чи як?

— Та не скреби, пробі, так дуже! Скребеш, як свиню!

Один стогне у кутку.

— О-ой мотузка... мотузка-а!..

Це означає, що вішатися пора від болю. Взагалі весело у Демида.

Прийшов і дід Іван. То він, звичайно, сам голиться, а це щось... Мабуть, струмент спортився. Демид пропускає діда Йвана до таїнства без черги, старанно скребе і, мов справжній голяр, делікатно питає:

— Вам не болить?

— А вам не воня? — так само делікатно відповідає дід — і вся хата закочується з реготу.

Підголившися, дядько Грицько вертає до хати і йде насмикати сіна скотині. Тарас із Микитою саме вже кінчили гримака, коли це на порозі стала Катря. Чомусь хитренько посміхається.

— Тарасе! А йди до хати — мати кличуть.

— Мені ніколи.

— Іди-йди! Мати тобі щось дадуть... Та гарне-гарне!

Тарас спокушається. Кинувши Микиті: "Я зараз" — біжить до хати.

Мати чомусь дуже ласкаво його стрічає. Ні з того ні з сього навіть гладить по голівці. Тарас догадується, що це, мабуть, чобіт треба і лагодиться вже, без слів, скидати, але мати зупиняє.

— Ну, Тарасе!.. Ти вже великий виріс — пора тобі й кутю на покуть ставити.

Тарас зачервонівся. Досі, скільки він пам’ятає, кутю ставив усе Микита;

Тарасові не дозволяли навіть подивитися, як то воно робиться. А між тим це діло дуже важне і в хлоп’ячому колі розцінюється високо. Хто хоче показати свою вищість, то говорить,:

— Що ти?.. Що ти?.. Я кутю вже ставив, а ти...

Але на цікаві розпити малечі, що то означає — ставити кутюй як саме це робиться, старші хлопці звичайно тільки гордо відмовчуються.

І от Тарасові кажуть, що й він буде ставити кутю. Це вже було щастя. Це давало свідомість дорослості. Схвильований стояв він серед хати і не знав, що робити.

Мати узяла за руку, підвела до образів.

— Перехрестись і вдар три поклони. Тарас христиться і тричі кланяється земно. Мати тим часом одягла чоботи, накинула кожух, взяла знов хлопця за руку, й вони вийшли з хати.

Коли проходили мимо Микити, той тільки глянув і посміхнувся зневажливо, мов хотів сказати: "А мені й не досадно зовсім"...

На току мати підвела Тараса до стіжка, обсмикала зверху чорне сіно, а Тарасові веліла насмикати з середини свіжішого. Він старався й скоро натягав огрядний оберемок.

— Бери тепер і неси за мною.

В хаті розстелив те сіно рівненько на покуті. Катря стоїть і серйозно дивиться на брата.

— А тепер бери оцей горщик із кутею. Та дивись не впусти! Отак-о бери, отак!.. Обережненько.

Побожно поставив Тарас кутю на покуті, обіклав сіном. Потім так само переніс озвар. Узяв два хліби й накрив ними кутю й озвар. Нарешті, там же поставив миску з медом, після чого звелено-було йому знов перехриститися й ударити три поклони перед образами.

Катря кинулася до хлопця й кілька разів міцно його поцілувала. Тарас вийшов з хати у якомусь урочистому настрої і вже не міг більше взятися знов до гончака.

Отав біля комори й замислився. Все йому здавалося, що на тому не може бути кінець, що його от зараз знов покличуть ще до якого священнодійства, він іще раз переживе це завмирання серця й внутрішню безконечну радість.

І справді: одчинилися двері й мати крикнула:

— Тарасе! А йди сюди!

Прожогом кинувся Тарас, але показалося, що його покликали не для поезії, а для зовсім неприємної прози — мити голову. Тарас, було, як звичайно, запротестував, але у матері знайшлися непередбачені аргументи.

— Ай-ай-яй!.. Кутю ставив, вечерю дідові маєш нести, а в голові лепу повно, що ма’ть і коноплі можна буде сіяти, як на підметі.

Нічого робити — довелося згоджуватись.

XIV

Мати миє Тарасові голову, а Катря докінчує прилагоджувати стіл до вечері. Застелила чистим рядном, поставила хліб, пироги, миски із стравою. До гвіздка на покуті приліпила воскову свічечку.

Вже й Микита у хаті і — на превелике диво — сидить тихо.

На ньому нові штанчата — може, це вони його так стісняють?

Увійшли батько. Роздяглися. Мати взяли черепочок, поклали туди уголину з печі, ладану й подали батькові.

Батько бере черепочок лівою рукою і, хрестячись, починає ходити по хаті. Сизий запашний димок розійшовся і дав якийсь особливий урочистий настрій.

— Господи помилуй... Господи помилуй... Господи помилуй... Богородице діво... радуйся, обрадованная Маріє...

Вся сім’я тихим шепотом повторяє слова молитви й цей шепіт стелиться по хаті разом із хмарками ладану.

Скінчивши "Богородицю" й "Отче наш", батько віддає курильницю матері.

Сам сідає на покуті. Після того посідали всі.

Батько наливає чарку горілки й урочисте каже:

— Ну, дякуймо Богові, що вся наша сім’я при купці. Царство ж небесне усім помершим душам, а нам на здоров’я.

І випив побожно, решту крапель вибризнув під стелю. Налив чарку матері. Мати теж випила з побожними приговорами, але не бризкала під стелю — це має право робити тільки глава сім’ї.

Мати налила чарку Катрі. Дівчина вмочила уста й передала чарку Микиті.

Микита вдавав уже парубка, отже хильнув навкидьки, закашлявся, виступили сльози, хоч він того не хотів показати.

Дали чарку й Тарасові. Він роззявив здорово рота, дихнув, але запах забив йому духа. Тарас штовхнув чарку, аж трохи розлилося.

— Е, розливати не треба, бо то дар божий. Випий трохи. Або хоч губи вмочи, бо то так годиться.

Катря злегка притулила чарку до уст Тараса, він хлипнув. Смердючий трунок обпалив усе в роті і зовсім забив дух. Тарас закашлявся.

— Дивись! — каже батько. — А тебе ж Копій напував горілкою, як ти тільки на світ появився.

Почали вечеряти. Настрій тихо-радісний. Було гарно, що от прийшло таке свято велике, що от хоч убого, а все ж є чим стрінути його, що те горе, яке було, вже пережилося, а нове ще не прийшло. З батька зійшла його повсякденна суворість, він став лагідний, очі дивилися весело.

— У заможніх як хто з дітей пчихне на богату кутю за вечерею, так батько йому дарує корову або телицю. А в нас, як лишень пчихни хто — подарую рудого кота.

Це був сумний жарт, але все жарт, і діти посміялися.

— Микито! — казала Катря. — Понюхай перцю — пчихнеш. Мати зняли з покуття миску із сотами. Катря подала води. Мати налила води в мисчину, поклала туди меду й почала давити. Це древня страва — сита. Тисячу літ тому так само робили українські жінки ситу. Подавивши, мати ложкою вибрала вощину, а в миску поклала куті. Всі брали потрошку й їли.

Закінчив вечерю узвар. Батько їдять та прихвалюють.

— Оце й я так скажу, як циган, що нема нічого на світі кращого над багату кутю. Бо сьогодня, каже, годують добре, а завтра ще лучче. А вже заговін, каже, так хоч би ніколи й не було.