Тарасик - Хоткевич Гнат

Та сидів недовго: вибрав хвилинку, коли мати забавилася, й шурнув. Коло самих воріт красувалася чудова й велика калюжа. Почав її перебродити взад і вперед, але заплутався у довгій сорочці й ляпнув у воду. Лежить, кричить. Іде сусідка з відрами.

— Ти чого лежиш у калюжі, як свиня?

— Мати би-и-тимуть!..

— А хіба не слід тебе вихворостить, щоб знав, як одежу шанувать?

Але скільки не лежи, а в хату йти треба. Іде, рюмає. Мати дала пару ляпасів, перемінила сорочку. Звеліла сидіти тихо на лаві.

Тарас сидів скільки міг, але терпіння у нього вистачило тільки на чотири хвилини. Така чудова калюжа не часто трапляється у житті.

Тарас тихцем викрадається в сіни, звідти надвір і — знов у калюжі. Нещастя хоче, що він знову падає. І, як на те — знов іде та сама сусідка з відрами.

— Ти й досі плаваєш?

— Ні-і-і... Я вже в дру-у-угий...

Сусідка сплескує руками.

— Матінко! То ти вже й другу вигваздав? Катерино! А йди полюбуйся на своє золото!

Мати виходить, забирає Тараса, на ходу дає йому ляпасів уже без рахунку, а в хаті, за кару, надіває на нього оту першу, мокру сорочку.

— Це ж прямо наказаніє та й годі!.. У людей діти, як діти, а мене ж Господь покарав, — і т.д.

Суворий наказ сидіти в хаті й не бродити по калюжах ніколи. Але річ у тім, що калюжа скоро висохне, а тоді дожидай іще дощу — і Тарас напружує усі свої здібності. А напруживши, ще раз виривається з хати.

Він твердо постановляє високо тримати сорочку, щоб не замочити й краєчку. Але якось так трапляється, що скоро забрьохується поділ. І не тільки у воду, айв грязюку.

Уважно дивиться Тарасик на чорні цятки й думає: це ж знов битимуть... У душу його вступає одчай — і він з усіх чотирьох кидається в калюжу. Починає плавати, чебурятися, пробує навіть стати на голову — все одно пропадать!

А на сусідніх калюжах приблизно такі самі події. Потім знов збігаються всі у гурток. У одного з хлопців знаходиться дудка з липини. Розбираються таємниці її устрою.

— Саме тепер тільки й робити дудки, — сентенціально промовляє один карапуз. — Бо весною легко одірвати кору.

Хтось піддає думку — піти усім до лозняку й навирізати дудок. Щоб у всіх були. Вже зриваються летом, але кинена кимось фраза, що немає ж ножа, зупиняє біг.

— Тарасе! Тобі найближче. Біжи украдь ножа в матері.

Тарас летить виконувати повеління колективу. Вкрасти ножа — це штука зовсім нелегка. Тут багато залежить від обставин: що мати роблять, куди дивляться і т.д. Часом може й не вдатися. Але тепер удалося. Удалося й потім — забути ножа у лозах. Мати голову собі зломила, шукаючи ножа — як у воду впав! Був же іще уранці, краяла хліб — і як лизь ізлизав.

Дудки не всім удалося поробити — дуже воно вже довго. Воно б краще з очерету, але на те треба старого очерету, а де ти його візьмеш? Повикосювано.

Отже треба дожидати осени. А тепер — із рогозу та зілля татарського. Це скоро. Настільки скоро, що за кілька хвилин звучала вже на березі ціла оркестра. Повитикався молодий очерет, а з нього шпичаки добрі. Почали шукати шпичаків. Позабрьохувалися — по самісінькі вуха! Це дало притоку запанувати ідеї ловлення риби. Відрядили Омелька додому за тканицею. У нього тканиця є — старший брат все нею рибу ловить.

А поки принесе — ходили по торішній ниві, що була засіяна картоплею. Пан засівав цю чудну штуку. Коли знаходили картопелину, наштрикували на паличку й шпурляли скільки видно угору.

— Камінчики краще, — зауважує один.

І без нього знають, що камінчик був би краще, але для того треба камінчика — раз і верьовочку — два. А ні того, ні другого тут не найдеш. Ну, ще верьовочку можна б. Он хтось коноплі торішні сушить — з лик можна зробити батіжок. Зробили. Тоді ходили берегом і лускали тим батіжком жаб. Як виткнеться яка — лусь її по лобі!

І сміливі ж які, кляті! Луснеш коло самого носу, а вона тільки посунеться трошки та й сидить собі далі, очі вилупивши, аж поки не влучиш добре.

— Хлопці! Давайте в’юнів руками ловити!

Піймати не піймали й одного, але тепер уже додому хоч і не потикайсь, бо всі в грязюці, як сатанюки.

* Втім знайшовся один винахідник, надумав прекрасний проект.

На селі нема лікарів, за ліки правлять всякі речі. Між іншим, п’явка, звичайна собі п’явка вважається за універсальний лік.

Так от якийсь практичний горожанин безштанний запронував наловити п’явок і вже з ними вернутися додому.

— Ні-за-що не битимуть! — запевняв категорично.

А другий за підбрехача.

— Не то що не битимуть, а ще й скажуть: от молодець!

На жаль, не все так трапляється на нашій планеті, як ми сподіваємося — і декому таки добре влетіло сьогодні. Насамперед просто вже тому, що не вдалося вловити ні одної п’явки. Правда, присмокталися, було, одна до ноги малого Степана, але він почав ревти. Йому кричать:

— Бий!.. Бий, вона одпаде.

Але Степанко виставив ногу з п’явкою наверх води й тільки ревів. Хтось із більших хлопців ляснув долонею, п’явка впала, і на тім ловля закінчилася.

А далі вже почалося таке... Матвій скинув сорочку, вимазався в чорну грязюку й казав, що він болотняний чорт. Ганявся за всіма, а хлопці тікали по болоті й забризкалися вже поверх усякої міри.

Померзли й почали просто бігати — щоб нагрітися. Дехто поліз на вербу, а які зголодніли — почали рити корінці: серед них попадаються й такі, що їсти можна.

А копаючися в землі, знаходили черваків довгих, гробаків, жуків чорних. Візьмеш такого жука у руку, а він прикинеться мертвим. Та довго лежить — не ворушиться.

Он божі корівки повилазили на деревинку. Сонечко — любима забава дітей. Посадиш його на палець, виставиш на сонце й кажи:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у віконечко!

Твої дітки плачуть,

Вони їсти хочуть.

А воно розкриє верхні тверді крильцята, а з-під них розправить м’які довгі

— і полетить.

Хтось надумав особливу забаву.

— Давайте поналовлюємо сонечків, повідриваємо їм крильця, а потім підемо під церкву, наберемо воску усякого — білого, червоного, зеленого. Поробимо з того воску хрестики й тими крильцями вберемо. От буде ловко!

Але з того нічого не вийшло. Насамперед піймали мало сонечків, по-друге, ніхто не понакладав для дітей воску білого, зеленого, червоного коло церкви. Взагалі — плутана штука.

— От лучче давайте бігати.

І бігали, шукали свою норму руху. А коли її було знайдено й перевершено

— сідали відпочивати. Тепер почали приходити на ум вже сидячі забави. Рішили зробити хату, клуню, повітку, обгородити все те плотами — все геть чисто! Хату, як найтруднішу, відложили на потім, а насамперед почали городити плоти. Це легко — всякий уміє.

Втикали зелені гілочки — це садок. Криницю викопали, журавля поставили

— і хиляється навіть! Відро — з картопелини.

Перейшли на дорогу й робили мисочки з піску, а потім ротом почали носити воду з потока. Натрапили на мурашковіння, обсіли доокола, дивляться на незрозумілу суєтняву. А потім узяв один та й розворушив палкою. Тоді почали кричати усі гуртом:

Мурашки! Мурашки!

Забирайте подушки —Тата-ари йдуть!

Лагідно звучить це в діточих устах, і не знають вони, ці діти, як грізно і страшно звучали ті самі слова для їх прадідів.

— Що це за татари? Які це татари? — ворушиться в голові малого Тарасика. Питає хлопців — вони не вміють йому пояснити.

От хто скаже — дід! І за хвилину лопотить уже, ласкаючи п’ятами по куряві, Тарасик до діда.

XVIII

Дід, як і завжди, за роботою. Онука вітає радісно. Ні одно не припало дідові так до душі онучя, як оце — а їх уже у діда чимало.

— А-а, Тарас! Здоров, Тарасе! Тарас Трясило! Був козак колись такий — Тарас Трясило. Як би таких козаків було побільше, не плакала б Україна.

— Діду! Хто то такі татари? — одразу приступає Тарасик.

— Татари? А чого вони тобі на думку прийшли?

— Хлопці співали.

— А! Мурахів мабуть займали?

Дід задумується. Зворушена пам’ять приносить давні спогади давніх трагедій. І зазвучали вже і ожили криваві картини... засвистіли стріли татарські... Бидло реве, тріщать хати, збиваючи стовпи іскор у темне небо... Плачуть бранки — молоді дівчата, матері ридають... пси виють, іржуть коні, а в диму тім і гуку мечуться дикі люди з оскаленими зубами і сіють жах та смерть перед себе.

— Худе врем’я було, сину... гірко було жити народові. Стережись у полі, стережись і в господі. Хліба, було, навіть не вчиняють — бояться, що не вспіють попекти. А добро в землю закопують.

— Навіщо, діду?

— А тікають у ліс. Як вернуться, так щоб було хоч у що одягтись. Прийдуть

— усе попалене, а вже хоч по деревині якій знайдуть місце.

— А ви, дідусю, бачили, як татари приходять?

— Ні, сину, не бачив. А батькові моєму довелося. Наш рід і збіднів, коли хоч, не через кого, як через татарів. Дід наш, батько розказували, був нічого собі хазяїн. Так ото як почув, що татари йдуть, то загодя поскладав усе своє добро на вози — думка така, що й з возами втече. А баба напекла коржів і поскладала в торбу.

— Коли це голос — татари! Тікати! А коржі де? Ой лишечко — баба забула де поклала. Давай дід шукати. Скидає з одного воза усе — нема коржів. Скидає з другого усе — нема коржів! Скидає з третього — аж там на самому споді. А тут уже таке, що й голови не врятуєш. Дід коржі на плечі, бабу за руку — гайда! Все покидали — і воли, й корови, й хату...

Тинялися по лісах, аж поки татари пішли. А як вернулися —і вдягтись нема у що. Полізла баба у погріб та знайшла там лахміття, що ним діжки накривали, та з того кой-як зладнала дідові сорочку, а собі спідницю. Ну, так уже й не вибилися наверх до самої смерті. Воно, якби не панщина, то, може, й піднявся б чоловік, хоч і дід сказать, ну а так...

Дід Іван махнув рукою. Він один з усього покоління спробував було увільнитися від панщини "своїм способом", але з того теж нічого не вийшло.

Тарасик сидить тихий, не то задуманий, не то переляканий. Тим, мабуть, і любить оцього онука дід, що воно вміє так слухати не по-дитячому. Інша дитина

— ну дитина воно й єсть. Ти йому говориш, а воно слухає ніби, а потім: "Діду! А з чого пряники робляться?" Ну й видно, що ти йому про своє, а воно тобі про своє. А цей — так увесь тут. Дідові пригадуються картини з минувшини рідного краю. Та все такі сумні, страшні...

— Це у нас тут, у Кирилівці. Вона й померла недавно — літ мо’ сорок тому. Так до самої смерті не відходила: все, було, снопочки в’яже, до серця тулить та шепоче, як до дітей.