Тарасик - Хоткевич Гнат

А люди вже нічого й не говорять — все одно не поможе. Спочатку, які гарячіші, лаялися, грозили, поривалися бити, але нічого з того ніколи не виходило — і люди заспокоїлися раз і назавжди. Хіба який новий приїде та пробує впросити: "Дядечку, голубчику! Змеліть мені, бо у мене жінка хвора..."

— Ого, який ти скорий! Люди по двоє суток дожидаються, а ти тільки що приїхав та вже хочеш молоти? Треба простигнути трохи. А хто діло зна —приїздить не з порожніми руками.

— Хазяїн!

— Агов!

— А що якби ми оце розділили?

^ — А що там у тебе таке?

— Та ось тут якась дитинка, — і витягає пляшку.

— А-а!.. Ну, он коло коша мірка. Набирай. А як тільки з коша переставатиме сипатися — засипай своє.

То люди часом, знов же які гарячіші, обурюються.

— Та що це воно таке? Хіба це порядок? Тут стоїш-стоїш — і все тобі не черга, а він позаду приїхав, а попереду молотитиме?

— Це вже насмішка якась!

— Це вже таке, що й млина пора розбивати.

А мірошник і вусом не веде. Спокійно так:

— Козаки!.. Сердиться не треба. Сердиться нехарошо. А хто недоволен, хто не хочеть ждать, той можеть запрягать та й додому поганять...

Надворі Тарас осмілів і вже сам усюди ходив. Навіть до колеса пішов, придивлявся, чи не побачить де клубка зміїв або отого водяного, що, кажуть, під млиновим колесом живе. Добре вдивлявся у воду. Один раз навіть здалося йому, що виринула якась пика бородата, але зараз же і сховалася. Тарас перелякався та скоріше геть.

Побіг і, як на те, довго не міг ізнайти свого воза. Вже не на жарти почав тривожитися, як нараз почув голос батька.

— Де це ти ходив?

— Та я ходив до колеса...

— До колеса? Ні, туди не ходи. А то як-небудь поковзнешся, а звідти вже рятунку нема. їсти хочеш?

Батько відрізав великий шматок хліба і тоненький сальця. Тарасик зголоднів і їв з апетитом. Посьорбав би кулішу — так добре пахне з сусідського казанка...

— Води хочеш?

— Хочу.

Батько приніс із річки у відрі, дав Тарасові напитись і сам напився.

— Ну, молись Богу й лягай.

Батько постелив сіна, підмостив під голови. Тарасик скоренько помолився й ліг. Батько вкрив свитою.

— Насунь шапку більше на голову, а то вночі злізе.

Тарас насунув на самі вуха. Під свитою було тепло. В ногах кінь їсть сіно й воно хрумтить на зубах. Висмикне жменьку, хитнувши головою, й жує потім. Жує довго, бо кінь старенький. Батько молиться. На тлі неба силуетом вирізується його голова, рука підійметься до лоба — тоді її видно, потім упаде вниз — тоді її не видно.

Тарас переводить очі на небо. Там позасвічувалися зірки й Тарасові здається, що вони безперервно цвірінчать. Як ото в степу буває, що цвірінчання не вгаває ні на секунду. Тарас вслухується в це дзвонення зірок і старається піймати мотив.

В ріці рохкають жаби, дзвенить над вухом комар. Коло вогню хтось заспівав п’яним голосом, але його, мабуть, вдарили по губах, бо спів одразу припинився. А батько все молиться. Повіки у Тараса важчають, й він засипає.

Прокинувся, як сонце било вже прямо в лице, а голова теліпалася то сюди, то туди.

— Ну й спиш же ти здорово! Нічого й не чув, — кажуть батько. — Це, так сплючи, й царство небесне проспиш.

Коли приїхали додому, Тарас прямо до потоку — млина будувати. Тепер він бачив його на власні очі й може зробити.

XXIV

Кожний день, а в ньому кожна найзвичайнісінька подія, вже зупиняє увагу Тарасика й будить думку. Ідуть мати по воду до криниці, Тарасик і собі вчепиться. Коло криниці вже багато бабів. Це ж єдине місце, де бабам зійтися та побалакати. Чоловіки в шиньку, а баби біля криниці. Тарасик сидить на жолобі й слухає.

— Посіяла прісця трохи, але боюся, що горобці вип’ють. Хотіла закликати Пиндюра, а чоловік не хоче.

— Чому? Пиндюр помога.

— Та помага — собі в кишеню.

— Ні, таки помага.

— Та й я своєму кажу. А він: уже волочив, ка’, моринецький чоловік твого Пиндюра, так ти хочеш, щоб і я ще добавив?

-Який чоловік?

— А я знаю? Це мій каже. Ніби моринецький чоловік якийсь кликав Пиндюра просо замовити. Пиндюр приїхав, покропив: тепер, каже, нічого не бійся. А воно тільки просо почало наливатись, а горобці як обсіли, так саме цуруп’я покинули. От той чоловік і переказує людьми: "Скажіть Пиндюреві, що в мене сей год просо таке вродило, що я й не зазнавав такого. Так нехай приїде — я йому всиплю". Пиндюр і приїхав. Чоловік каже Пиндюрові: "Ходім до моєї ниви". А там узяв за чуба та й повів по всій ниві показувати. Та духопелами, духопелами! Вже так що дав бобки!

’Той зна...

Вмішується ще одна. Інтонації резолютні, точні. Говорить, як піп на казанні. Видно привикла наймичкам приказувати.

— Щоб горобці не пили проса, не треба ніяких Пиндюрів, а треба знати коли його сіяти, о!

— А ти знаєш?

— Знаю. Як посієш у суботу, у сабаш, як ото в синагозі служба йде, так і буде твоє просо ціле, горобці не їстимуть. І до ниви зберуться, цвірінькають... Аж плачуть, так бо то їм їсти хочеться, а не займуть.

— Чого ж бо то так?

— Бо вони однієї віри й шанують одне одного. І вже зерна, посіяного в таку пору, що їм їсти заборонено, не займуть.

— А ти ж бо то так і робила?

— Хоч і не робила, а знаю.

— Знаєш ти з носа та в рот.

Розмова на хвилину уривається. Деякі баби, що товчуться тут із самого ранку, відчувають нарешті, що наче пора й додому. Та й повістку дня, здається, вичерпано.

— ’Той зна, — каже одна, підіймаючи відра на плечі. — Хто й зна, як його оте заговорене пшоно й їсти... Ма’ть, гріх...

— Не знаю, гріх чи ні, а он дядько Тимохвій казав, що, як не стало у нього пшона, то пішов до Пиндюра позичити — вони ж сусіди. Приніс, стовк, баба наварила каші. Посідали обідать. Борщ поїли, до каші взялися. Та всі як заплачуть!

— Ну-у?.. Як же воно так?

— Та так: їдять кашу, а в самих сльози, як горох, котяться. Діти собаці грудку кинули — і в тієї сльози з очей так і закапотіли. Що за бісів батько? Пішов Тимохвій до Пиндюра, а той сміється. "То я, ка’, помилився та дав тобі заговореного".

Жінки розіходяться, іде й Тарасик. Почув звичайну бесіду звичайного ранку, а для нього це величезне нове джерело роздумувань, запитів, незадоволяючих відповідей дорослих і власних безсилих домислів. Життя точиться у своїх одвічних берегах, і для всіх це нудні будні, а для Тараса кожний день це нове свято, свято пізнання, розвитку, руху вперед. Нові вражіння сиплються на Тараса, як з рогу достатку, одне цікавіше, одне змістовніше другого. Життя села, життя людей, природи, рослин, життя взагалі, стало перед ним цілим огромом своєї складності — і Тарас не встигає за тим усім стежити.

"Марена" — свято молоді. Дівчата вбирають солом’яну куклу квітками, лентами, вінками, танцюють довкола, співають, повтикавши собі в коси "липник"

— щоб парубки липли.

Натанцювавшись, тягнуть Марену до води й там, з удаваним плачем, розривають її на шматки. Шматочки ці несуть додому й розкидають по городу

— щоб огірочки родилися.

Не встигає минутися Марена, не встигає її пережити Тарасик, а вже настає "Купало", велике древнє свято єднання, свято плодородності, достатку, очищення й радості.

Щось наче уступило в молодь із самого ранку. У дівчат горять очі, всі вони наче не в собі. Сміються прибільшено дзвінко, співають прибільшено голосно, а рухи поривчасті, рубошні.

Купавсь Іван Та й в воду впав!

Купала! На Йвана.

Цілий день не вгавають співи. Коли вони й обідали, ті дівчата. А мо’ й зовсім не обідали, як і Тарас: заскочив у хату, схопив шматок хліба — і гайда

знов на вулицю.

Увечері хлопці розіклали здоровенне вогнище коло потоку. Далеко освітило воно просторінь і зробило непривичними знайомі контури горбів.

От стоїть пара, готова летіти. Вогонь кидає ревучо-червоним танцем плям на оживлені обличчя, роздуті ніздрі, розцвічені буйною радістю очі. Парубок дужче стискає руку дівчині, нахиляється до вуха й щось шепоче, а вона наче й не чує, тільки очі прижмурить в солодкім переживанню повноти життя.

І, гукнувши одним криком з двох грудей — зриваються з місця й летять. Дуже гупнувши чобітьми перед самим вогнищем, звивається парубок уверх, а коло нього, мов квітка, легким злетом вспорхує дівчина.

І от вони над вогнем. От вони одно з тими язиками, получені, з отими лентами диму і, здається, що вони вже ніколи не вернуться на землю, а полетять уверх, заквітчані іскрами, переплутані димовими гірляндами, осяяні палким бажанням.

Але з диким вигуком спускаються вони на землю за вогнищем і біжать, біжать потім, міцно взявшись за руки. Біжать у тьму ночі, над річку, геть подалі від подруг і товаришів, у велике щастя єднання.

А біля вогнища — море шумів молодих, і пісні уривок, і сміху, і тонке визкотіння дівоче, в якому не знати чого більше — чи радості чи солодкого болю, чи привабливого протесту. Далекі древні боги радіють, бачачи в тім свою вічність.

До пізньої ночі сидів на березі Тарас. Аж перелетіла остання пара, аж погас останній гомін вогнища, аж усі розійшлися.

XXV

І все ж не Марена із своєю поезією й не Купало з дикою фантастикою зробили на Тараса найбільше вражіння. Це зробив ярмарок. Звичайний собі ярмарок у Вільшаній, а для Тараса це була ціла епоха.

Батько давно вже клопочуться про ярмарок і так само давно Тарас піддобряється, щоб і собі поїхати, але батько не хотять.

— Микита поїде. Він мені хоч поможе, а ти що?

Тарас уже й плакав потихеньку, і до материного заступництва вдавався, але надій у нього не було. Тому легко собі зрозуміти його здивування й радість, коли батько сказав:

— Хочеш завтра зі мною на ярмарок?

— Тату!.. — тільки й міг сказати Тарас.

— Якщо хочеш, то лягай раненько спати, бо ми виїдемо ще вдосвіта.

Тарас і зовсім згоден не лягати.

Батько справді злагодився ще затемна. Тарасові здалося, що він і очей не встиг змружити, а мати вже будять.

В хаті темно, ледве блимає каганчик. Батько здається високим. Підперізується й щось до матері говорять. Чути, як сопе Микита.

Тарасові не хочеться уставати й другим разом він почав би хлипати, але згадка про ярмарок пружиною підіймає його з постелі. В півхвилини скінчив свій туалет — і готов.

— На свитину, загорнешся, — кажуть мати. — Зранку буде холодно.

— Та я не хо-очу...

— Бери, бери — чого там не хочу. Ще як захочеш.

Тарас нехотя взяв свитину і... зараз же вдягнув, як тільки вийшов надвір.

— Ну, сідай, — коротко каже батько.

Тарас ускочив до воза й примостився на якихось мішках, укутавши ноги в свиту.

Поки їдуть знайомими вулицями, для Тараса мало нового.