Тарасик - Хоткевич Гнат

І у діда

нема бороди і у Тарасика нема бороди.

— Ну, ми обоє старенькі...

Що найбільше дивувало усіх: це якась особлива цікавість хлопця до книжок і до паперу. Нічим його не забавиш так, як давши книжку або шматок паперу. Все пристає до батька — купіть мені книжку.

— Велику! Щоб таку, як у дяка.

— Та де ж я тобі візьму? Ось підожди — поїду в Адес або в Київ. Там, брат, книжо-ок!

Якось і без Адесу дістав батько книжку Тарасові. Та ще з візерунками. Вчитати сам не міг, бо по чужоземному писана, то подарував Тарасикові.

Щасливішої істоти, мабуть, і на світі не було! І пригортає, і притуляє, ні на хвилинку не розстається — навіть спить із книжкою. Розгорне, нахилиться і серйозно щось белькоче. Прислухається батько — що він там меле?

— Вашпуть-бішпуть-белба.

А потім перегорне сторіку.

— Вашпуті-белбала-бішпуть.

І так усю книжку. На кожну сторінку своя чудернацька фраза. Батько слухав-слухав. Узяв книжку, перегорнув усю назад, показує на першу сторінку.

— Ану читай.

— Вашпуть-бішпуть-белба. —

Батько перегорнув сторінку.

— А тут?

— Вашпуті-белбала-бішпуть.

Цшгорій перегортав сторінку за сторінкою, а воно повторяло, систематично й послідовно, усі оті вигадані фрази. Григорієві дивно. Вночі говорить жінці:

— Наш Тарас таки чудний хлопець.

Мати втомлена до краю і ледве чує, що говорить чоловік. Це ж після родів (родилася Оринка) довелося скоро встати, а воно й відізвалося. Та ще восени, як коноплі мочили, полізла їх витягати. А вода дуже холодна. Катерина перестудилася сильно, тижнів зо два лежала. А потім хоч і встала, то все скрипучи.

Тяжка робота, недоїдання не давали можливості справитися, й тФму зараз ледве чула Катерина, що говорить чоловік.

— Я кажу — Тарас не такий, як інші діти.

— Аби здоров ріс.

— Дивиться на візерунки і одразу все пізнає. Оце, каже, церква.

-1 я хочу до церкви, — безсило ледве вимовила Катерина і потала в кам’яний

сон.

Дядько Григорій сумно прислухався, як дихає жінка. Він бачив, як тяжко б’ється його дружина в терпких обіймах недолі, жалів, але нічого не міг перемінити.

"І я хочу до церкви"... Давно, справді, не бувала Катерина у церкві. То Орина оця, а то таки Ксаверій узявся людей і в неділю ганяти на панщину. Тарасикові запам’ятався один такий випадок.

Збирається Катерина до церкви. Причепурилася як могла, дітей повдягала. Настрій радісний. То ж усе панщина, піч, підсвинок та підтикана спідниця. А там — високий світлий будинок, розукрашений золотом і квітками; свічки горять, ладан пахне, спів прекрасний замість прикажчицького чортихання. І слова усе такі, що за душу беруть. "Прийдіть, — каже, — до мене всі труждающі й обремененні — і я заспокою вас..."

Це ж про нас говориться... Це ж ми труждающі... Ох, та які ж труждающі!..

І от коли довго не бути в церкві, а чути тільки прикажчицьких "розпростосуччої матері стервиних дочок", якось ніби заскучає часом людина. Душа просить і собі чогось, а що їй дати у темному забитому кріпацькому

селі?

Тому так радісно збирається Катерина, і її настрій передається усій сім’ї. Тарасик радіє, що побачить образи. Він же як попаде до церкви — очей з образів не зводить. Катря квіточками голівку вбрала, скіндячок почепила на кіску. Там і коса — як мишачий хвостик, а все ж...

І от коли мати вже зовсім зібралася (сусідку просила доглянути малої Орини) — стукає герлига у вікно.

— Ей, Катерино! Одробляти "залеглі дні"! Контора постановила, щоб усі очистилися від "залеглих днів".

Мов по лиці хто вдарив бідну жінку.

— Та празник же сьогодня великий!.. Дайте хоч до церкви сходити.

— Про мене йди хоч і до корчми, а я своє сказав. Мені приказано, щоб були усі баби — я й спольняю. Що нам приказують, то ми дольжні спольнять.

І пішов. У Катерини стали сльози в очах.

-1 помолитись не дають, — тихо сказала вона. Почала скидати празникову одежу, вбиратися знов у свої лахи. Катря саділа на лаві, одвернувшися до стінки, а слізки тільки кап-кап...

— Ти йди, Катре, сама... бо бачиш же!..

— Та... — тільки й сказала Катря.

"І помолитись не дають". Ці слова материни врізалися Тарасикові в пам’ять.

IX

Празником прийшла до Шевченків тітка Моргунка із своєю дочкою Оксаною. Гарне було дівчатко, ота Оксана. Років на три старшенька від Тараса, але бавилася з ним так любо та ніжно, що мило було дивитися.

— Гляньте, гляньте, як вони потоваришували.

— Це таке, що ще, дивись, ми вас і поженимо колись, — обзивається Катерина, і Тарас чує спокій у голосі матері. То він перетомлений, голос той, знеможений, а це аж наче бадьоріший трохи.

— Щось, мабуть, ні, — сміється тітка Моргунка. — Як би ж вона була молодша або хоч би рівні. А то ж вона вже буде дівкою, а він іще хлопцем. Тепер же знаєте, як рано заміж вискакують.

І не розуміє Тарасик усіх отих слів — "поженимо", "заміж", а чомусь йому думається, що це означає вічно отак бавитися з оцією Оксаною. А з нею так гарно. З Катрею любо, а з Оксаною ще любіше.

Вже матері загомоніли про свої болячки кріпацькі, про пана Ксаверія й його знущання, про вічні селянські клопоти, а Тарасик усе думає своє. А потім підійшов до матері.

— Ма!.. А коли ж ви нас пожените?

Матері так і покотилися з реготу.

— Ото закортіло парубкові женитися! А ти дівки питав? Може, ж іще вона й не хоче.

— Чому? Я хочу! — обзивається Оксана.

Тут уже сміху й кінця не було. Давно вже Катерина так не сміялася.

— Що це у вас за хихотні такі? — обзивається, підходячи, сусідська молодиця. — Скажіть і мені, нехай і я посміюся.

— Та то у нас своє.

Молодиця сідає, але не може всидіти спокійно. Видимо розпирає щось її. Нарешті не витерплює.

— Ану спитайте мене, звідки я йду.

— Як захочете — самі скажете.

Молодиця сплекскує руками й проривається одразу.

— Ой сусідочки мої, ой голубочки ж мої... Ох і що ж я бачи-ла-а! Ох і слава ж тобі, Господи, слава ж тобі!.. Ставте, людоньки, свічки, наймайте молебні!

— Та що трапилось? Та кажіть вже...

— Ксаверія нема! Пропала твар нечестива!

— Та що ви кажете?

Молодиця кілька разів хрестилася поспішно.

— От вам хрест святий, що нема! Оце ж я з Зеленої йду!

-Ой Бо-оже-ж мій! Та розказуйте ж!.. Та говоріть же!..

— Ото ж чутка пройшла, що Ксаверій наброїв там чогось такого, що аж до старого пана дійшло. Пан розсердився й звелів Ксаверія вигнати. А зеленецькі люди провідали про це й постановили справити проводи Ксаверієві.

^Ксаверій хотів вибратися удосвіта з Зеленої, щоб мало хто й бачив. Велів наймитові ще звечора спакувати все на віз. А люди зеленецькі зговорилися з наймитом та вночі понакладали у віз чого тільки хотіли: кізяків, лайна, здохлу собаку Вкинули. Вуску з восі витягли й уставили паличку. На ранок тільки виїхав Ксаверій серед вулиці, а колесо — брик!.. І пакунки й кізяки — все це з воза покотилося. А з-за плотів, з-за хат, із садків, з усіх сторін як засвистять, як заверещать!..

— Тю-!.. Тю!.. Тю!.. А бодай тобі очі заснувало, щоб ти й рідної хати не знайшов! Гу-гу-гу-у!.. Щоб за тобою й путь загуло! Сірко! Рябко! Бери його!..

Ледве вставив наймит щось у вісь. Весь побілілий, крикнув пан Ксаверій не своїм голосом:

— Рушай!

Наймит з усієї сили вдарив по коневі, коняка рвонула — повисла на збруї. Хомут був підрізаний.

— Що робилося на вулиці — ой, ой, ой!.. Як пошаліли люди. Кричать, галасують!.. Дітвора повибігала з воріт, шпурляють камінюччям, грязюкою.. А собаки з усього села позбігалися та аж колеса зубами гризуть. Ой Бо-о-же!

Всі, хто слухав, хрестилися та все повторяли: слава ж тобі Господи... Опростав Бог людей. Слава ж тобі... Молодиця побігла розказувати далі — і за півгодини все село знало про Ксаверієві проводи.

Порожня вулиця аж зароїлася від народу. Там купка, там купка. Молодиці метляються з одного кінця села до другого, розносячи цікаву новину. Мужики говорять поважно.

— Жаль, що ми не знали. А то б і ми доложили ручок.

— Та вже й докладати нічого: зеленівці справили проводи куди й краще.

— А ще б в усі дзвони вдарити. От воно б і до діла: і собаки гавкають, і дзвони дзвонять.

— Це ми зеленівцям могорича мусимо ставить, що так добре справились і за себе і за нас.

Погано зимою Тарасові.

Хата мала та ще й верстать у хаті. Народу багато, тіснота, а вийти ні в чому. Вибігти б надвір, так обутися нема у що. Босоніж вибіжить Тарас, але босий хіба багато набігаєш? На ковзаньці хіба пролетить. Шість раз!

І скучно. Страшенно скучно. Бавитися нічим. Ну з трісок що-небудь змайструє, буряка розкарячить на салдата або повтикає паліччя — баранець. А ще що? І нема більш нічого.

Микита так той багато дечого вміє. От, сказать, коні. Це не ті коні, що літом на хмельових жилах їдеш — це коні зимові, особливі. Микита робить їх так.

Наріже паличок із хворосту й поділить: оце коні, оце жеребці, оце кобили, оце лошата. На печі поставить їх усіх уряд — це вони коло жолоба стоять. Сипле їм оброку туди, дивиться, щоб усі їли. Згодом веде на водопій — це аж у другий кінець печі.

Понапуває, поприв’язує ниточки (це називається — загнуздав) і веде тепер у степ на пашу, аж на саму середину печі. Там посплутує їм ноги, щоб не повтікали, і нехай собі пасуться.

От уже напаслися. Понадіває на них шматочки ганчірки — це вони вже позасідлувані. Бере двома пальцями — це сідає в сідло й їде до містечка купувати воза. Для воза треба ножа й гарбузової шкуринки. Це робиться швидко. На вГз накладається сіна, його везуть у клуню й складають на зиму. А це вже осінь. Микита накладає в мішки зерна, везе до млина. Потім надумує поставити теплу стайню для коней на зиму й возить уже деревину. Так і бавиться півдня.

Або починає робити хватку.

— Прорубаю, каже, ополонку — буду карасів та окунів ловити. Батько сміється.

— У нас окунів нема, — кажуть.

— Нічо-о-о-го!..

А Тарас того не вміє і йому скучно... От сяде коло "великого" вікна. Бо то в хаті два вікна: одно "велике", вершків шість завдошки і аж чотири шкла у рамі. А друге проти печі — то мале — вершків зо три і вже зовсім із дрібнюсінькими шибочками. При таких вікнах у хаті завжди було притемно, а зимою, коли й "велике" й "мале" позамерзають, то й зовсім темно.

Прохухає собі Тарасик плямку у "великім" вікні й заглядає, але нічого не видко.

Он кури ходять по подвір’ю. Стукає пальцем у шибку Тарасик, хоче подражнити курей і кричить, притуливши рота до шкла:

Куд-кудак! Куд-кудак!

Знесла яйце, як ходак!

А кури не чують, і Тарасові скучно.