Тарасик - Хоткевич Гнат

Віталися весело.

— Ну, як вас тут Бог милує? Чи живі, чи багато жиру?

— Та ото тільки, що живі... А жиру вже нема...

— Нехай вже на синах та на дочках жир наростає. На тобі, Катерино, гостинця та закладай бочки, де були сини й дочки.

Катерина дякувала й блідо усміхалася. Дуже вже вона ослабла. І на зливки не могла встати: сусідки посадилила полу й піддержували.

Баба клала у ночви любистку, чорнобилю, калини, вівса, верби, наливала води непочатої й приговорювала:

— Свята водице, Уліяно! Очищаєш луги й береги, коріння й каміння... Очисти, Господи, душу й тіло породіллі, а руки бабі.

Потім брала ту воду й лила на руки Катерині над коритом.

Ти, вода йорданная, ти од Бога милосердного созданная. Прибуваєш із гір, із джерел. Прибудь, Господи, до народженної, хрищенної, молитвенної раби божої Катерини.

Катерина дякувала, цілуючи бабу в руку.

— Спасибі вам, бабусю, що послухали.... потрудилися.... Хай вам Господь ваші труди верне.

— Нехай тобі, доню, Господь поміч дає. Нехай тобі дає вигоди на три годи.

А присутні жінки сміялися. ^

— Ні! Ви кажіть, бабо, краще так: щоб од цього одреклась, а до другого поволоклась.

Хрестини теж вийшли бідненькі, але було весело.

Жінки незнарошне підпоїли бабу. Баба вийшла серед хати і, припліскуючи в долоні, співала п’яним голосом:

Ой спасибі тому ковалю,

Що скував дитину Під сюю годину.

І кував, і хотів І, куючи, не впотів!

І ніжками не тупав,

І в рученьки не хухав!

І добро і тепло добувати було!

А похресьбин так і зовсім не справляли: бідні були оті Шевченки.

III

Погано поправлялася мати Тарасова після цеї дитини. Лежати б та й лежати, але ж бо й лежати ніяк. Надходила весна, а з нею робота. І своя, а ще більше панська; то за час хвороби завелися "залеглі дні".

Батько й мати цілий день на панщині, а мале з Катрею. Забіжить мати на

часинку, погодує дитя й знов на панщину.

— Катре! Доглядай же дитини! — кине на бігу.

А Катря така, що за нею самою ще треба доглядати. Дитина заплаче, а Катря не знає, що робити. Нажує хліба, дасть у ротик із язика, як голуб’яті. А вже перепелената й не зможе: як дитина уробиться, то й біжить Катря до сусідок, аби прийшла котра та перепеленала. А сусідки самі на панщині. То бігає-бігає Катря, поки кого надибає, а дитя кричить тимчасом, аж посиніє. Микита пробує забавляти, але чомусь у нього не виходить. Нахилиться, нахилиться до личка та як гухне! А то почне співати "товстим голосом". Або візьме сокиру тай наміряється.

— Цить, а то я тебе вб’ю!

Прибіжить Катря, а над колискою Микита з сокирою.

— За...ру...бав? __

Микита регоче.

— Та то я його забавляю!

Уночі... усі сплять. Хропе Григорій... щось балакає у сні Микита. Дитина плаче, бо у неї ріже в животику від кислого хліба. Треба вставати матері, а тут голова як свинцем налита, руки, ноги не підводяться. ♦

— Я ще трошки полежу...

А воно кричить, аж заходиться.. В хаті задуха... Таргани шарудять.

Катерина встає, хитається... Роздмухує вогонь. Перепеленає, нагодує, а воно не спить. Поки біля грудей, поти й мовчить. Покладе в колиску, колише.

...а-а...а-а...а-а...

...шовкової вирвечки...

...мальовані бильця... пішли до Кирильця... що Кирилець робе....

... він письмечко пише...

Слова ледь проходять крізь зуби. Сумний тоскний мотив ледве бренить, оповиваючи журою молоде життя .ще в колисці... Сон зморює... Голова схиляється на бильця... Забула й каганця погасити.

***

Прийшло літо — панщина заїдала. До схід сонця встане Катерина, прив’яже малого запаскою до грудей, на плечі візьме колиску, а частіше то й без неї: в одну руку глечик з водою, у другу сапачку чи там серп — і гайда на панські лани. Там на полі кой-як прилаштує дитя, перехрестить і піде на роботу. А воно спить. Мурашки повзають по ньому, лізуть на видочок, п’ють малі слезиночки коло очей. Мухи обсідають мокрі пелюшки, лізуть у піврозкритий роток. Якась кузка величенька підповзла до самого носика й заглядає всередину. Рішила, мабуть, що добра буде хата й сміливо поповзла прямо у ніс. Дитина пчихнула. Кузка стрімголов вилетіла з носа.

На шийку зліз павучок. Постояв-постояв, подумав — і взявся до роботи. Прикріпив павутиночку до пелюшки, потім до вершини стебельця, в’ять до пелюшки й знов до стебельця — снував сіт^су. Мов прив’язував малого селянського чоловічка до його землі.

Десь узявся комар. Дризчав і вибирав місце. Вибрав ніжну рожевеньку щічку. Сів, розставив як вигідніше ноги — приготувався поласувати. Помацав-помацав жалом і вштрихнув його в м’якеньке тільце. Дитина скрикнула від болю й прокинулася.

Деякий час мале мовчало, розглядалося наче. Потім почало пхикати. Спочатку тихенько, потім дужче, дужче...

Мати чує, але не сміє підійти — лановий близько. Зрештою — нехай попхенькає, лучче буде спати. Та ще йшло сяк-так, поки було молоко. А далі — з чого воно й сама не знала — почало молоко пропадати. Все менше, менше, а потім і зовсім пропало. Спочатку в одній груди, а потім і в другій. То кричить бідна дитина, аж осипне, аж посиніє. Матері сердце мов ножем крається — а що зробиш?

— Кричи, хоч трісни — що я тобі дам? Хіба крові вточу? Так і крові з оцих грудей не доріжешся.

А потім кине серп і біжить, біжить... Обтулить дитя та плаче-плаче. Візьметься до глечика з молоком, а воно скисло. І знає, що недобре дитині давати кислого молока, що від того дитя боліє, а часом і вмирає, а що поробиш? І капають солоні сльози в глечик, а лановий уже кричить:

— Гей, баби, баби, баби, баби!.. Повертайсь! Повертайсь! — і ляскає пугою.

Візьме дитя Катерина, піде по жінках — чи не змилостивиться яка, чи не

погодує дитину. А в кожної своє. Ну як його просити — одірвати од свого, а моєму дай?

Один раз робила на полі жінка, що молока у неї було багато. Тоді було добре Катерині — ставало й для Тарасика. А потім узяли ту жінку до двору.

Та все ж сяк-так ішло, поки корова в хаті була. А то сталося таке, що й корови позбавились. Це Копій вже. Він не переставав час від часу навідуватись. По дві, по три — забрав усіх овечат, що їх і усіх було там дванадцятерко. Забирав і з хати що попадеться, а нарешті прийшов і забрав корову.

В ногах валялася Катерина, благала:

— У мене ж дітей троє... У мене ж мале... Що ж я без корови робитиму? —ридала й обіймала Копієві ноги.

Але Копій не змилостивився й корову забрав. Навіть товариші просили, щоб не сиротив сім’ю, не обіжав малих дітей, але на Копія щось найшло.

Він почав люто лаятися, потім вихопив ножа й загнав його з розмаху в

стіл.

— Бачите? Ото й кожному з вас буде, хто стане в мої діла мішатися. Так ножакою й шарну!

Щастя, що не було дядька Григорія вдома. Він був тиха людина, але коли доходило до краю, міг забути все й голіруч кинутися на напасника.

Сумно стало в хаті, коли пішли розбишаки, а на воротях востаннє почулося мукання корови. У Катерини вже й сліз не було, сиділа з сухими очима й тільки щось зрідка шепотіла, тремтячи білими устами.

Катря забилася в куток і плакала рясно-рясно. І лише малий Тарасик спить собі у колисці та нічого не знає.

IV

Тарасик усе з Катрею, бо матері ніколи. Катря й годує, Катря й бавить, Катря й присипляє. Деякі колисанки чула — всі їх виводить своїм тоненьким голосочком над колискою. Забавляє, як уміє. Робить "тосі".

Тосі, тосі, тосі!

А свині в горосі!

Нема кому виганяти —Хіба би Явдосі.

І плеще малими рученятами дитини. А воно сміється.

Або бере Тарасикову голівоньку в руки і, перекидаючи з одної долоні до другої, приспівує:

Печу, печу хлібець!

Панам на вобідець!

Печу, печу бабку Всаджу на лопатку!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Катря почула перше слово, Катря вчила дальших. А коли мале вперше проказало оту віковічну "сороку", то це ж була ціла подія! Сталося це так. Одного погідного дня бавила Катря хлопця на призьбі. Матері нездужалося щось й на панщину не пішла. Журилася, що "залеглих днів" не убавляється, а прибавляється.

Надворі було дуже гарно. Тихо так. Микита майструє собі щось там під повіткою. Шпаки, чудернацька ота птиця, передражнюють всіх і вся: то загавкає, як пес, то заскрипить, як ото ворота чоловік одчиняє уранці, то, мов соловей, затьохкає або затуркоче, як горлиця, зарохкає жабою.

Катря показує малому:

— Он-он де шпаки! Дивись! Аж четверо! — а воно не знає куди й дивитися. Та он туди дивися! Та не туди, а куди я пальцем показую! — а мале

таращить очі в простір небесний.

— Ах, яке ж ти й дурне ще!.. Ах, яке ж ти й дурнесеньке!.. — і тормошить братика, і кидає його з руки на руку, а воно регочеться.

— Ану давай сороки! Ану давай сороки!

Бере малу рученьку, злегка ніби плює на долоньку, потім водить пальцем по тій долонці й приговорює:

Сорока, ворона!

На припічку сиділа Діткам кашку варила.

Бере пальчики по черзі, починаючи з мізинчика:

Цьому дала!

Оцьому дала!

Оцьому дала.

Оцьому дала.

Коли доходить діло до великого, бере його міцніше й починає теліпати:

А цьому не дала,^

Бо сей бецман.

Він дров не рубав,

У печі не палив,

Діткам каші не варив.

І нарешті, одразу підіймаючи обидві руки на голову:

— Фур-р-р!.. Полеті-ів, куди схотів.

Багато сот літ, мабуть, пройшло, як якась геніальна мати або отака сестра вигадали цю безсмертну "сороку". Міліони дітей переживали її, як першу поетичну радість — і довго ще, мабуть, "сорока" не вмре, живучи на радість дітворі.

Тарасик сміявся. І від того, що взагалі було радісно, і від того, що сестра трошки лоскотала долоню.

Сміялася й Катря, бо їй чудно було дивитися, як регоче мале. Аж закочується!

— Ану сам! Ану сам! — в жарти каже Катря.

Тарасик помусолив пальчика, потім почав незграбно водити ним по долоньці, приговорюючи:

— Ока... она... пліпцю... іділя... касі... івіля...

Катря аж завмерла від несподіванки й від якогось безмежного щастя. Аж дух у ній затявся.

— Як-як, Тарасику? Ану ще!.. Анучце разочок!

Воно знов узяло пальчика до рота, помусолило-помусолило й водить по долонці:

— Ока... она... пліпцю... іділа... касі... івіля...

Катря заплескала в долоні, підхопила малого, придавила черевце йому в захопленню і побігла, кричучи:

— Мамо!.. Мамо!.. Сороку!.. Послухайте!! Мамо!

Мати ледве ходить по хаті. Гірко їй на душі. Для того, щоб бути доброю хазяйкою, треба залізного здоров’я, а його нема. І береться за все Катерина —а виконати не завжди може.

— Задеришка єсть, а мочишки нема, — сміється, було, дядько Григорій із своєї жінки.

От і зараз.