Тарасик - Хоткевич Гнат

їй би лежати, бо що раз нездужиться, а друге — непорожня І ходить, а вона от вештається. В хаті нестатки, корова пропала, попереду повна безнадійність — і гіркі думи гризуть Катерину.

Тому, коли вбігла Катря із своєю бурхливою радістю, не знайшла на ню , відгуку в стомленій душі.

> — Мамо!.. Тарасик!.. Ану, Тарасик!.. Ой, божечку ж, як чудно!..

Мати повільним рухом сторонить Катрю з дороги й вимученим голосом говорить:

— Ну, нічого, нічого... іди, бався...

Катря трохи охолола.

— Мамо! Тарасик "сороки" вміє! Сам!.. Ану, Тарасику — прокажи!

Мале знов і знов лізе у ротик пальчиком: "Ока... она..." Катря повними захоплення очима дивиться на матір, а мати з сумною усмішкою на них обох.

— Любий, любий, — гладить малого по голівці.

— Але ж сам, мамусю! Сам! Я їй-бо не вчила!

— Що ж — прийшло уремия. І ти колись не вміла говорити. Ну, йди, йди... бався...

Велика втома чулася в рухах і голосі женщини. От уже їх тройко, четверте під серцем ворушиться, а далі хіба взнаєш? Може, буде й п’яте й шосте... А здоров’я нема... А бідність така, що рук нема за що зачепити. І сірим, безрадісним вбачається завтрашній день.

Дядько Григорій теж ходить задумливий, а з дум тих нічого толку нема. Зарізав Копій начисто. А ще ж, видимо, він і не скінчив, мабуть, іще навідається.

Що ж його тоді робити? І метлався Григорій думками туди й сюди, розкидав розумом і нічого не виходило.

Порадитися б, але з ким? Жінчина порада відома наперед. Із тестем якось... не розговоришся. От хіба батько.

Батько! І постать рослого, з гордим з-під густих брів поглядом чоловіка ставала перед очима Григорія.

Дід Іван! Багато в Кирилівці було дідів. Багато серед них Іванами звалися, але все ж, коли хто скаже "дід Іван", то всяке вже знає, про кого йде річ.

Бував у бувальцях дід Іван. Потиху говіркували люди, що був він і в гайдамаках, Умань палив разом із Залізняком.

Тепер це був усім відомий і всіма поважний дід Іван, до якого не один ходив за порадою й поміччю в многотрудному селянському життю. Поважали діда Івана й у дворі, знав кого, казали, навіть сам пан.

Дядько Григорій наче трохи гордився, що в нього такий батько. Зосталося щось навіть від дитячого страху перед цією високою людиною, що робить завжди все до діла, говорить до діла, радить до діла.

І тому тепер, заплутавшися у власних думках, мов за якір спасіння ухопився дядько Григорій за гадку — піти й засягнути поради у батька.

Правда, коли пробував роздуматися й підійти до того критично, то неначе нічого не виходило.

— Ну що можуть батько сказати? Що тут порадиш? Корови нема, на корову ніхто^не дасть, а що ж більше? Копія вбити? Так я це й сам знаю.

Але все ж рішив у найближчу неділю піти до батька.

V

Дід Іван, очевидно, чув уже про нещастя сина, очевидно, думав над тим, очевидно, знав, що син прийде за порадою.

Знав і дядько Григорій, що батькові давно вже донесено про останній Копіїв прихід. Знали вони обоє й те, що кожний з них то все знає, а між тим розмова у них була більш-менш така.

— Здорові були, тату, — тихим і якимсь поштивим голосом обізвався дядько Григорій, переступивши поріг.

Дід сидів коло столу й читав Біблію. Одна з дочок — вони хоч були заміжні усі, але приходили господарювати до батька — кінчала вимітати сіни.

— А-а! Се ти, Грицю? Здоров, здоров.

Дядько Григорій поцілував діда в руку, але не сідав, дожидаючи позволения.

— Сідай, гостем будеш. Як там у вас — усі живі-здорові?

— Та хвалити Бога... помаленьку.

— А хліб як у вас?

— Озиме, сказать, не дуже, ну а ярина нічого. Як Бог позволить ізняти, то може кой-як продержимося до нового.

— А панське як?

Дядько Григорій тільки махнув рукою, що мало означати — чорт не візьме.

Трохи мовчанки. За вікном цвірінькають горобці. Дід голосно трьома наворотами позіхає.

— Був оце в мене захожий/юловічок один. З Волиня. Розказував, як там у них Наполівона зустрічали. Його вармія, каже, тільки крилом зачепила наш повіт, а й то, каже, аж сум брав дивитися скільки того салдата йшло! Аж земля гула, каже! Народові було дуже сутужно. Постої, підводи — прямо замучили, каже. Кури, гуси, вівці, воли, корови — все пішло. Ше хранцуз, каже, нічого, ну німець — не дай Бог!.. Були там, каже оті... як їх, дай Бог пам’ять... Саксонія! Саксонія — бач! Так ті, каже, що були б уже тобі сукини сини, так більше й нікуди. То що відніме у чоловіка скотину, заріже, з’їсть — ну нехай. На те війна — без шкоди не обійдешся. А то ж таке стерво, що портить, назнарошне портить. Візьме, заріже свиню — й кине на дорозі. Або муку по вітру розвіє. А вже що людей били, каже, так і нехай їм ураг!

Дід не курив люльки, а трохи вживав табаки до носу. Зажив і тепер.

— Так як почалося, каже! Руське начальство присоглашає до себе — йдіть, каже, до нас. А Наполівон до себе. "Хто, каже, набере й приведе мені полк, той буде полковником. А хто два — буде генералом"... І-і-і, каже, як заворушилася ляшня! І наш, каже, пан грах Тарновськийгнабрав полк і повів до Наполівона. З нашого ж брата сіряка й набрав, шляхтюків мало було. Та як пішли, каже, на Москву, так мало хто вернувся. От де натерпілися люди!.. Козаки, каже, як гнали з Москви, так не давали ніде й попоїсти. У грахва відбили обоз, кухню, поварів усіх, так що довелося й грахвові трохи поголодувати. Раз, каже, якось ніби одстали од нас казаки, так ми заходилися варить куліш. Там і куліш — сама вода та пшонця трошки. І грах підійшов до нас, дали ми й йому. Дивимося —їсть, аж за вухами лящить. "Нігди, каже, такєй смочней страви нє ядл", ха-ха" ха!..

Дід весело розсміявся. Григорій слухав з гречності, але туга не сходила з його обличчя. І хоч се було неввічливо, але скориставши з павзи, рішив повернути розмову сам.

— Я, тату, до вас...

— Та бачу, що не до сусіди. А що тобі такого?

— Та ви може чули, як мене скалічив Копій?

— Чув дещо від людей, ну достеменно не знаю, в чому річ.

Дядько Григорій скрипнув зубами.

— Ну, щастя його, що мене не було дома!

— А я думаю,^ що це щастя твоє, що тебе не було дома. Так, так... Погане діло, що й казать.

-1 я вже не знаю, що й робити. Сидіти у хаті, дожидати, поки він ще раз прийде та вбити його, як собаку? Чи самому тікати — так куди ж його тікати?

— Та тікати нікуди. Тепер же у тебе тройко дітей, до мене сюди не влізеш. А на свою хату хіба ж тепер здобудешся?

І це дядько Григорій знав. І виходило, що нічого нового дід Іван не сказав, і даремне бив ноги Грицько з Моринець до Кирилівки.

Але в той же самий час не кидало почуття, що на тому ще не кінець і що батько таки щось придумають.

І дійсно. Побалакавши ще й виявивши повну безвихідність становища, дід нараз закінчив словами:

— Ну, сину, не знаю вже що тобі й казати. Нехай оце, Бог поможе, діждемо неділі та піду я до свата до Якима, то може вдвох ми що й надумаємо.

Лице дядька Григорія посвітлішало. Оце вже й був вихід. Який ще невідомо, але батько на вітер слова не пускає й, очевидно, вже щось надумав.

Ішов Григорій додому з легким серцем. Навіть жінка помітила.

— Чого ти такий веселий?

— Я? Такий, як і завжди.

У слідуючу неділю дід Іван, узявши ціпка в руки, по службі божій помандрував до Моринець. Ішов молодо, бадьоро. Дивився на красу рідних ланів і думав:

— Господи, який же цей світ красний та хороший. 1 чого ж у ньому людям так погано живеться?

Свати зустрілися гарно. Дід Іван не часто бував у свата Якима, то ж годилося прийняти як слід — і сват Яким постарався.

Закликав сусідів, поставив добру випивку, і пішли у дядьків речі гучні та веселі. __

Дід Яким теж бував у бувальцях. Іще замолоду тікав на Чорноморію і досі любив згадувати.

— Там, брат, є річка Єйська. Так нашому братові аби тільки до тої річки. Як переправився через ту річку — квит! І посіпаки біжать тільки до Єйської. Як підбіжать, а бачать, що вже втікач на тому боці — вертають самі, бо то вже козача земля.

— Скажи на милость, як воно було!.. Тепер, ма’ть того нема.

— Да-а!.. А на Чорноморці перва робота тобі — на заброді у рибальстві. Шістнадцять душ у заводі — повна таква. А то до хазяїна якого пристанеш. Бо козаки все в походах та в походах, а дома зостаються самі козачки та старі діди та каліки — ну без робітника й не обійдешся. І які з нас поприставали до людей, так тим було добре. А которий попадав на пана — ну той виміняв шило на швайку.

— Як? Хіба й там є пани?

— А ти як думав? Сього цвіту по всьому світу.

І співав пісень, що повиучувався на Чорноморці. Підпирав щоку рукою й затягав.

Ой Боже ж наш милосердний,

Боже милостивий —Що породились ми В світі нещасливі.

Ой служили ж ми На землі й на морі —Тепер зосталися І босі і голі.

Дарували нам землі Од Дністра до Богу,

А границею По бендерське дорогу.

Дарували, дарували Та й назад забрали.

А нашую землю На вражих панів роздали.

А нас, козаченьків,

На Кубань-ріку загнали.

Дядьки підтягали рипучими голосами, зачинали іншої. Потім хтось щось чудне розказав, потім іще випили, іще заспівали. П’яних нема, а всім весело.

Ночувати дід Іван хотів іти до сина, але сват Яким не пустив.

— Там хата мала, троє дітей, а тут ми вам, свате, постелимо гарненько, виспитеся на м’якенькому, а завтра вже й погомонимо.

Сват Яким розумів же, що не так собі в гості прийшов до нього дід Іван.

На ранок похмелилися трошки, закусили, і аж тоді розпочалася ділова розмова.

— А вгадайте, свате, чого це я до вас прийшов?

— Та як скажете, то й знатиму.

— Треба нам поговорити про наших дітей.

— А що ж нам про них говорити? Ви женили, я заміж віддав.

— Так то так, а тільки нема їм життя від Копія.

— Та то правда... Істинно — нема життя.

— Отже треба щось думати. Треба їх захистить якось.

— Думайте ви, свате Йване, бо я скільки не думав — ні до чого не можу додуматися.

— Та й я ні до чого не додумався, так оце хотів із вами порадитися. Є, бачте, у нас у Кирилівці Тетерюк.

— Знаю. Що хата на одшибі?

— Ото-то. Так він ту хату продає. І грунтик при ній. Та тільки біда, що дорого хоче.

— А скільки ж він хоче?

— Хоче три рази по сто папірців.

-О-о!..

— Ну, я думаю, що як поторгуватися, то віддасть і дешевше.

— То поторгуйтеся.

— А як же торгуватися, як грошей нема?

— Д-да... Це вже той... не поторгуєшся.

— Так я оце й надумав, свате Якиме. Мій син, ваша дочка, обоє наші діти.